Читати книгу - "Ловці туманів, Олександра Чернобай"

Вона увійшла до кімнати, майже цілком заповненої різноманітними книгами. Здавалося, що десь у світі поцупили частину бібліотеки й перемістили прямісінько сюди. Її волосся кольору темної карамелі переливалося під світлом свічок і якоїсь миті він збагнув, що… зупинив свій погляд на ній.

– Дивний в тебе дім, – дівчина розвернулася на одній нозі та діловито склала руки в боки, – наче й затишно, але чогось не вистачає. –  Її брова кумедно вигнулася і мимоволі викликала в нього усмішку:

– Я тільки нещодавно сюди переїхав. Це – не мій дім, один друг люб’язно погодився дати мені його в оренду.

– Твій друг – колекціонує книги чи просто бібліотекар?

«Перевертень». Але вголос він сказав інше:

– Ні, книги – мої. Я люблю читати.

– Ага, – дівчина кивнула, ще раз озирнулась і нарешті поглянула йому в очі. – Гаразд, а працюєш ти де?

Несподіване питання застало його дещо зненацька:

– Поки ніде не працюю, ще не встиг знайти нову роботу.

– Ну, до цього ж працював десь?

Він таємниче зітхнув:

– Можна й так сказати.

Дівчина розвела руки й претензійно знизала плечима:

– То кажи, я чекаю.

– Слухай, ти завжди така допитлива? – він і не пам’ятав, коли йому востаннє за хвилину ставили стільки запитань, та вона вже й Еріку переплюнула.

– Забув, з ким ти розмовляєш? Я – слідча! Ставити купу запитань – мій законний обов’язок! – дівчина розсердилась та підійшла до найближчого стосу з книгами. Вона щось там роздивлялася певний час, а потім вкотре несподівано як розвернеться:

 – Так, збирайся, – її наказний тон викликав у нього змішані почуття, він точно не звик, аби йому хтось наказував.

– І де ж мені збиратися, перепрошую?

– Поїдемо до відділу.

Він примружився:

– Навіщо?

– Свідчитимеш. Щось же ми бачили в лісі дивне, от і змалюєш своїми словами, що ж саме на твою думку то було.

Чоловік мовчав, уважно придивляючись. Вона стояла перед ним, сповнена неабиякої рішучості, хоробро підвівши підборіддя та гордо розпрямивши свої тендітні плечі. Вся постава дівчини випромінювала впертість, але в очах… в очах панувала суцільна загадка, яку він поки не міг зрозуміти. Щось в них таке яскраве жило, проте господарка, наче навмисно приховувала це, наче зачинялася від усіх. Цікаво, якби вона знала, хто стоїть напроти, щоб зробила: вистрелила чи втекла? Або, можливо, втратила свідомість?

– Пробач, та я не поїду з тобою до відділу.

– Це ще чому?

– Бо я не знаю, що бачив і чи бачив узагалі. А вигадувати мені зовсім не хочеться, – подумки додав, що у світі людей, в порівнянні з примарним містом, стосовно вигадок набагато простіше, однак, він дійсно не мав чіткої відповіді на те, що відбулося в лісі. З такою магією йому справді ще не доводилось мати справу.

Дівчина мугикнула та за крихту секунди вихопила свою зброю, сміливо наставивши на нього дуло пістолета:

– Без образ, але вибору в тебе нема.

Він зітхнув і, загадково усміхаючись, кивнув їй декілька раз:

– Виходить, таки вистрелила б.

– Що? Що ти верзеш?

– Нічого. Просто… в моєму світі вибір є завжди, – він поступово наблизився та з цілком спокійним виразом обличчя притуливсь до зброї своїм тілом. – А ти зараз в моєму світі…