Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Диваки і зануди 📚 - Українською

Читати книгу - "Диваки і зануди"

9 658
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Диваки і зануди" автора Ульф Старк. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 31
Перейти на сторінку:
рук і відчула, яка вона холодна. І така важезна, що я ледве не впустила її додолу.

— Це в ній ти знайшла Інґве? — спитала я. — Раз так, то мені вона не придасться.

Мама вдала, що не почула. Вона присіла на край стародавнього ліжка з червоного дерева, яке мені судилося успадкувати, коли ми переїдемо, і заходилася наминати торт, годувати ним Кільроя і пускати жарти, так що я майже забула, який це жахливий день.

— Нам із тобою треба триматися купи, — сказала вона.

Потім мама скочила з ліжка й побігла телефонувати усім, хто жив у нашому будинку, виймати порцеляновий посуд, який уже був запакований, і місити тісто, щоб спекти велетенську пухку паляницю. Їй заманулося по обіді влаштувати свято. Вона любила свята. Окрім того, прощальний обід був нам до речі, бо допоміг би позбутися багатьох пожитків, яких не хотілося брати зі собою.

Я прибрала рештки, що лишилися після бенкету на честь мого дня народження, і повела Кільроя надвір.

І от на четверту годину почали сходитися люди. До того часу ми встигли розгребти прохід і поставити вздовж стін один на одного ящики та картонні коробки. Спершу прийшла пані Флудквістен, яка щоранку розносила газети, тож звикла приходити рано. Вона розтягнула губи в бездоганній усмішці, показуючи вставні зуби, і зацікавлено розглянулася навсібіч. Потім по черзі з’явилися ті, чиї імена було написано на табличці з внутрішнього боку вхідних дверей: Югулайнен, Ністедти зі своєю галасливою дітлашнею, Енґмани, пані Білунд, Вікмани, Ґуставсон-Фреден та Седерстрем. Усі вони тримали в руках салатники та блюдця з ковбасою, сиром, маринованими огірками, копченою салакою, консервованими сливами, пиріжками і котлетами. Скнара Седерстрем приніс шмат кров’янки, загорнутий у фольгу, і невдоволено глипав довкола.

Мама пречудово себе почувала у своїх черевиках на тонюніх шпильках і в незграбному капелюсі, на крисах якого подзвонювали скляні привісочки, що звисали донизу замість серпанку. А от я почувала себе зайвою. Мені вся ця метушня здавалася просто безглуздою. Навіщо знайомитися з усіма цими людьми, з якими раніше ми не спілкувалися, саме тепер, коли треба звідси переїздити?

Потім з’явилися вантажники, що мали виносити наші речі. Мама і їх змусила їсти. Весь час у кімнату з різних помешкань прибували якісь наїдки та напої, балачки ставали дедалі гучніші, а від цигарок та сигар до стелі підіймалися хмари диму.

Старий Югулайнен приніс свою гармонію, і мама стала йому підігравати на саксофоні. Я лежала, зіщулившись на картонних коробках біля стіни, і спостерігала їхні безладні танці. Седерстрем заплющив очі і водив колом довготелесу пані Білунд. Один із вантажників кружеляв по кімнаті з пані Енґман. П’ятирічне Ністедтове хлоп’я сиділо на підлозі й силкувалося годувати Кільроя холодними рибними котлетами, бляшанку яких десь доп’яло.

І ось серед того галасу задзеленчав телефон. То був Інґве.

— Можна поговорити з мамою? — спитав він, коли я взяла слухавку.

— Її немає вдома, — відповіла я.

— Я знаю, що вона там, — наполягав він. — Чого ви ще не виїхали?

— Бо мама змилася, — сказала я.

— Я певен, що вона вдома, — зітхнув він. — Але нічого, бувай. Завтра вже побачимося.

— Хто то був? — крикнула мама.

— Та якийсь тип помилився номером, — відповіла я і всміхнулася.

Пан Вікман, що саме йшов через кімнату сягнистими кроками, посковзнувся на крихтах рибних котлет, ще й наступив Кільроєві на хвоста. Собака вискнув і чкурнув на кухню. Для нього то вже було занадто: спершу натовкли в’язкими рибними котлетами, а потім відтоптали хвоста. З мене теж було досить. За хвилю я провалилася на своїх картонних коробках у сон.

Не знаю, котра була година, коли мене збудила мама.

— Пора вшиватися, — мовила вона.

— Гмм, — промимрила я.

Ніхто не помітив, як ми зникли.

— Якось навіть шкода їхати, — сказала мама на порозі.

— Угу, — мовила я, хоч моя думка нічого не важила.

Від протягу з відчиненого вікна в кімнаті погойдувалася кришталева люстра. Відблиски світла мерехтіли на шпалерах, що були темніші в тих місцях, де висіли картини і ще бозна-що. Ясний місяць своїм зневажливим оком споглядав виставу, яка відбувалася всередині: танці, що вирували посеред покинутих меблів, столи, завалені тарілками з рештками недоїденої їжі, порожніми келихами та незагашеними недопалками сигарет.

Ми примостилися поміж своїх манатків. Я поклала голову мамі на коліна.

— У мене таке відчуття, наче ми щось забули, — сказала вона і погладила мого лоба.

Я нічого не відповіла. Мене те не обходило. Вона весь час щось забувала. До того ж чимало речей мама лишала зумисне. Я задрімала під гул мотора і не бачила ані мостів, ані доріг, якими їхали, ані тих тисяч свічок, якими Стокгольм оздоблює свій торт на день народження.

Другий розділ

У якому ми помічаємо, що саме забули,

і шукаємо пропажу,

а я міркую про те, чи добре мати таку маму, як моя

Сонце било у вікна, на яких ще не висіли штори, а шибки були дуже брудні й заяложені. Світло сліпило мені очі. Я прокинулася від свистоподібного хропіння.

То хропіла мама.

Вона спала на матраці, покладеному поверх картонних коробок. Одна нога в блискучій панчосі звисала вниз. Сама я лежала долі, закутана у вовняні ковдри.

Але щось було не так!

Я звикла прокидатися зовсім інакше. Не від маминого хропіння і не від сонця, що сліпить очі на чужій підлозі. Як правило, мене будив прохолодний вологий ніс, що тицявся або в живіт, або під пахву, або у вухо. І тоді так приємно було прокидатися!

Я сіла і прислухалася.

Надворі кричали чайки й співали дрозди. І з ящиків долинало звичне цокання годинників. Але нізвідки не чути було ані приємного для слуху тупання собачих лап по лінолеуму, ані вдоволеного скреготіння собачих зубів, що вгризалися в чийогось шкіряного черевика, ані звуків, схожих на булькання та сопіння, що виривалися у Кільроя вві сні.

Раптом я збагнула: таж ми забули Кільроя!

Як можна було забути свого собаку?

Я просто оскаженіла, коли подумала про це. Неймовірно! Невже таке може бути? Щоправда, для мами то була найприродніша у світі річ. Дяка Богу, що вона не забула мене.

Хоч я й передчувала, що це нічого не дасть, та все ж вирішила пройтися по будинку. Я навіть нашорошила вуха, чи не почую якого-небудь незвичного, схожого на собачий, писку з котрогось ящика. Але, крім цокання годинників, нічого не було чути.

Чим довше я шукала, тим більше сердилася, бо знала, що все дарма. Я пройшла так звану велику кімнату, заглянула на кухню і пробралася

1 2 3 ... 31
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Диваки і зануди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Диваки і зануди"