Читати книгу - "Ловці туманів, Олександра Чернобай"

– Кая? Тебе звати Кая? – він багато різних та рідкісних імен чув за свій вік, але такого – точно ніколи.

Дівчина зрештою зітхнула і сховала свою зброю до кобури:

– Так, українсько-естонська родина, що ти хочеш, – Кая на секунду застигла, завівши палець в повітря. – Послухай, а яким це чином ми аж так далеко від стежки опинилися? Га? – вона підійшла ближче і зазирнула прямо в обличчя Іринею. Завдяки крикам її колег Кая хутко збагнула, що від епіцентру подій вони трохи далі, ніж вона спочатку гадала.

Дівчина була нижчою за нього на голову, а то і більше, тендітна й струнка, проте зі спортом точно на короткій нозі. Своє волосся вона зібрала вгорі, напевно, щоб не заважало, однак неслухняні пасма все одно повисмикувалися, лоскочучи її щоки та шию. Темні джинси, темна куртка, трохи світліша майка, знову темні черевики, вона виглядала просто, але зі смаком. І саме звичайний одяг, а не поліційна уніформа, дозволили Іринею дещо про неї здогадатись:

– То ти не з патрульних, ти зі…

– …зі слідчого відділу я. Атож. Справжня слідча. І ти, до речі, завадив нам, зараз ми розслідуємо дійсно небезпечну справу, а ти втрутився туди, куди тебе не просили!

У Іринея брова вигнулася… Він їй життя врятував, а дівчина каже, що, виявляється, завадив їй…? От шалена!

– І що ж це за небезпечна справа з дикими звірами?

Кая дивилася на нього скептично. Вона дістала мобільний і комусь зателефонувала:

– Зі мною все гаразд, я неподалік і чую вас. Огляньте територію поблизу, я незабаром приєднаюся, – дівчина попередила своїх колег і сховала назад у кишеню телефон. – То не дикі звірі. Просто, щоб ти знав і більше тут не вештався, особливо – вночі. А взагалі, що ти тут робив о такій порі?

Іриней хотів щось похапцем вигадати, однак дівчина не дозволила, підступившись ще ближче:

– Слухай, або мені здається, або в тебе дійсно фіолетовий колір очей…?