Читати книгу - "Ловець повітряних зміїв"

А далі розмова неминуче зайшла про талібан.

— Усе й справді так погано, як кажуть?

— Ні, гірше. Значно гірше, — відказав Рахім-хан. — Людям забороняють бути людьми.

Він показав шрам над правим оком, що тягнувся кривою смужкою через кущисту брову.

— Я був на футбольному матчі на стадіоні Ґазі 1998-го. Кабул грав проти Мазарі-Шаріфа, наскільки я пам’ятаю, і, до речі, гравцям заборонили вдягати шорти. Мабуть, то надто непристойне оголення, — він утомлено засміявся. — Коли Кабул здобув перевагу в один гол, чоловік поруч зі мною голосно висловив радість. Зненацька один молодий бородань із тих, що патрулювали проходи, на вигляд років вісімнадцяти, не більше, підійшов до мене й ударив по лобу прикладом свого Калашникова. І сказав: «Ще раз так зробиш — і я виріжу тобі язик, старий віслюче!» — Рахім-хан потер шрам вузлуватим пальцем. — За віком я міг би бути йому дідом, натомість сидів там і вибачався перед сучим сином за те, чого не робив. І кров цебеніла мені по обличчю...

Я долив йому чаю. Рахім-хан ще трохи порозказував. Дещо я знав і раніше, дещо ні. Він розповів, що за домовленістю з бабою мешкав у нашому домі з 1981-го — це було мені відомо. Баба «продав» будинок Рахіму-хану незадовго до нашої втечі з Кабула. Тоді батько ще вважав, що заворушення в Афганістані — явище короткотривале, і незабаром можна буде повернутися до звичного життя: вечірок у будинку в Вазір-Акбар-Хані та пікніків у садах Пагмана. Тож передав дім Рахіму-хану, щоб той наглядав за ним, доки настане сподіваний день.

Рахім-хан розповів, що коли в Кабулі між 1992-м і 1996-м верховодив Північний альянс, різні частини міста були під владою різних кланів.

— Якщо ти вирушав з району Шарі-Нау в Карт-е-Парван, щоб купити килим, дорогою тебе цілком міг підстрелити снайпер або розірвати ракета — це якщо, звісно, тобі вдасться проминути всі блокпости. Фактично потрібна була віза, щоб потрапити з однієї околиці в іншу. Тому ніхто нікуди не виходив, усі тільки молилися, щоб чергова ракета не влучила в їхній дім.

Ще він розповів, як жителі Кабула пробивали діри в стінах своїх осель, аби тільки уникнути небезпечних вулиць, і перелазили з діри в діру. А деінде пересувалися взагалі підземними тунелями.

— Чому ж ви тоді не поїхали?

— Кабул був моїм домом. І досі ним є, — гмикнув Рахім-хан. — Пам’ятаєш вулицю, яка пролягала від вашого будинку до кішли — військових казарм біля школи Істікляль?

— Так.

То був короткий шлях до школи. Пам’ятаю день, коли ми з Гассаном подалися тим шляхом, і солдати дражнили Гассана, ображаючи його матір. А потім, уже коли ми сиділи в кінотеатрі, Гассана плакав, а я його обіймав.

— Коли ввійшли таліби й витурили Альянс із Кабула, я танцював на тій вулиці, чесне слово, — сказав Рахім-хан. — І, повір мені, я був не один такий. Люди святкували і на Чамані[71], і на Де-Мазанґ[72], вітали талібів на вулицях, вилазили на їхні танки, позували для фотографій. Усі так стомилися від постійної боротьби, стомилися дивитись, як Ґуль-буддін[73] і його посіпаки стріляють по всьому, що рухається. Альянс завдав Кабулу більшої шкоди, ніж Шураві. Знищив навіть сиротинець, який побудував твій батько, ти знав?

— Навіщо? — озвався я. — Навіщо руйнувати сиротинець?

Я згадав, як сидів поруч із бабою в день відкриття сиротинця. Вітер скинув з батька каракулеву шапку, й усі сміялися, а потім, коли він завершив промову, аплодували стоячи. А тепер на тому місці тільки ще одна купа буту. Усі витрачені бабою гроші, всі ті ночі, якими він скнів над кресленнями, всі поїздки на будівельний майданчик, щоб кожна цеглина, кожна балка, кожен блок лягли точно на своє місце...

— «Побічні жертви», — сказав Рахім-хан. — Не можу тобі навіть передати, Аміре-джан, як воно було — перебирати бут, що лишився від сиротинця. Серед нього знаходили частини дитячих тіл...

— Отож, коли прийшли таліби...

— Вони були героями, — продовжив Рахім-хан.

— Нарешті мир.

— Так, надія — дивна річ. Нарешті мир. Але якою ціною?

Рахіма-хана охопив напад нестримного кашлю, його кощаве тіло розгойдувалося вперед-назад. Коли він сплюнув у хустинку, та одразу почервоніла. Я вирішив, що пора нарешті звернути увагу на слона, який пітнів з нами в крихітній кімнатці.

— Як ви? — запитав я. — Тобто як ви насправді почуваєтесь?

— Так, наче помираю, — відказав Рахім-хан булькітливим голосом.

Знову напад кашлю. Ще більше крові на хустинці. Він витер губи, провів рукавом по спітнілому чолу від однієї вихудлої скроні до другої, мигцем зиркнув на мене. Кивнув — і я зрозумів, що він прочитав наступне запитання на моєму обличчі.

— Недовго, — видихнув.

— Наскільки?

Рахім-хан здвигнув плечима. Знову закашлявся.

— Не думаю, що застану кінець цього літа.

— Дозвольте мені вас забрати. Я знайду хорошого лікаря. Медицина не стоїть на місці. Постійно з’являються нові ліки, нові методи, і ми вас запишемо...

Я молов дурниці, чудово це розумів. Але краще вже так, ніж плакати, хоча плакати я, напевне, все одно буду.

Рахім-хан здавлено засміявся, і стало помітно, що йому бракує нижніх різців. Це був найутомленіший сміх з усіх, що я будь-коли чув.

— Бачу, Америка вдихнула в тебе той оптимізм, який зробив її такою величною. Дуже добре. А ми, афганці, народ меланхолійний, так? Частенько насолоджуємося ґамхорі[74] та жалощами до себе. Віддаємося почуттю втрати, стражданням, приймаємо їх як життєву данину, навіть як необхідність. Зендеґі міґзара, кажемо ми. Життя триває.

Та зараз я не скоряюся долі, а поводжуся прагматично. Я побував у кількох тямущих тутешніх лікарів, і вони всі дали одну й ту саму відповідь. Я довіряю та вірю їм. Бо є ще така штука, як Божа воля.

— Є тільки те, що ми робимо або чого не робимо, — відказав я.

Рахім-хан засміявся.

— От зараз ти говориш точнісінько як батько. Я так за ним сумую. Але Божа воля є, Аміре-джан. Справді є. — Пауза. — А ще є одна річ, через яку я попросив тебе приїхати. Так, я хотів побачити тебе, перш ніж відійду, але є ще дещо.