Розділ 1. Віщунка

Якщо є час, пофілософствуємо разом. Що краще? Коли маєш все й геть нічого робити. Але ж це нудно! А коли у світі не знайдеться жодної рідної душі? Тоді - це просто жесть! Звісно найкраще щось середнє. Але не кожному в житті так таланить.

Мене, наприклад, рідна мати дбайливо загорнула до ганчірки, постукала у перші ліпші двері та й зникла геть. Звісно вона не знала, що полишає крихітку величній жінці. А я про Неї щиро розповім.

Віщунка Магдалена Ковтун отримала свій дар від прабабусі. У ті часи по світу ширились легенди та казки, а несвідомі люди цуралися сивіли. Замість прохати порятунку чи поради її прозвали відьмою. Якось підстерегли й дуже побили, наказавши залишити краї. Скоро віщунка дійсно зникла так, що ніхто про неї більше не чув. Розумна жінка усамітнилася й доживала віку на відстані від забобонних душ. 

Та ось прийшли часи, коли захоплення все знати про себе та про інших переросло у фанатизм. Тепер не тільки зраджені жінки навідувались до провидиць, аби дізнатися про походеньки своїх чоловіків, а навіть сильні світу зверталися до іменитих магів, щоб ті спрогнозували хід подій.

Частенько до садиби Магди підтягувалися заможні дами й прохали привороту для симпатичних любчиків, що впали в око. Але віщунка відмовляла їм. Для цього в мережі повно реклами про послуги, що безтурботно відкривають набиті грішми гаманці.

Призначення віщунки Магди було у передбаченні хвороб та настанов, як їх позбутись. Бувало, що за це сивілі пропонували неймовірні гонорари. Однак вона скромно лишала на проживання й виховання швидкої дівчинки, що підростала, серед квітучих мальв старого двору.

Магда шукала як мене назвати, але в запалі гніву на справжню матір нарекла Діаною й казала, що я «божественне» створіння. Освічена віщунка читала безліч історичних книг та цитувала Біблію і знала всі Божі заповіді назубок. Провидицю цікавили трактати філософів й дослідницькі роботи та наукові праці, щодо секретів всесвіту й природних явищ.

Відносно мене, то нічого божественного тут немає. Мене приваблювало все навколо і я завзято діставала сусідів та шукала на свою голову пригод. Як тільки Магда відверталася у справах, я щось ламала або падала в садочку з дерев і залишала на тілі купу непривабливих та дивних для дівчинки синців. Ще жіночки чомусь казали, що я пізніше принесу сивілі купу головного болю, через красу. Та це вже геть дурниці!

Коли пішла до школи, то хлопці справді чубились за те, аби піднести мій портфель додому. Можливо то й були прогнози сусідоньок? Але хіба лише мені Господь подарував гладеньке личко, пухкі рожеві губенята й швидкі виразні очі? Неоціненний дар наших земель, скрізь і повсюди, вродливі та привабливі жінки.

Скажу, що вперше я пізнала біль не через вроду, а скоріше через неврівноважені думки й гострий язик. Це також розповім, приховувати нічого.

На стажування, після вишів, до нас припхалася пара викладачів. Панянка – математик, а її він – читав фізичне виховання. На жаль, дружина не могла похизуватися красою та ревнувала свого чолов'ягу до кожного стовпа. Та це підкачаного фізкерівника ніяк не зупиняло, а навпаки постійно спонукало тягнути руки до чергової біди. 

Словом знавчиня точної науки замість нормально подавати матеріал, стовбичила біля вікна та слідкувала за своїм грайливим чоловіком. Тим часом з рота в неї лізла неперевершена дурня. Для класу це була велика втіха. Народ брав телефони й щодуху зависав у мережі. А ми з відмінником Семеном над її розумом відверто жартували та якось чемно попрохали довести парочку рівнянь. Вона в істериці побігла до завуча й кричала, щоб викликав наших батьків. Той розібрався і без предків, бо знав проблеми колективу. Але мені у підсумку навчання дістався неочікуваний бал. Відзнака планувалась золота, а вийшла лише срібна.

Не пам’ятаю, куди взяв свій курс відмінник Сьома, а в мені горіла пристрасна жага потрапити до КПІ, на факультет програмування. Я гідно склала всі вступні та бачила себе серед студентів і раптом щось пішло не так! Казали про великий конкурс та цьогорічне вторгнення блатних. Ось тільки це ніяк не відвертало найперший у житті пекучий біль!

Чомусь іще згадалася огидна мить. Як забирала свої документи з приймальної комісії, мені їх віддавав такий собі спітнілий чоловічок, в погано випрасуваній сорочці. Він втупив в мене хтивий погляд і роздивлявся, наче полотно в музеї та говорив підступні речі:

– Не треба так бентежитися, юна леді. Все можна виправити дуже просто. Ось скоро недолугі відсіються й поїдуть додому до мамусь. Тоді такій красуні знайдеться гідне місце. Тільки для цього необхідно піти зі мною на вечерю, а ще...

Я не дослухала нахабу, схопила свою теку й помчала звідти геть. Бігла доріжкою по парку, скидаючи гарячі сльози та ще пригадувала той липкий мерзенний погляд. Краще б доглянув свої зуби, ніж лізти до малих студенток з бридкими натяками. Та нехай, я все одно наступного сезону буду вступати знову. А потім ще і ще... Тільки куди подіти час до того?

– Ба, ти все знаєш про людей. Скажи: що я маю робити? – у відчаї чіплялась я до Магди.

Ну, а до кого ще? Вона єдина і найголовніша в моєму поки геть невизначеному й порожньому житті. Та я люблю її всією дитячою душею, хоча мені відомо, що ми не кревні родички.

– На все свій час, маленька Діно. Не поспішай. Нехай життя прямує так, як накреслено тобі. Ти ж знаєш, що Господь не дозволяє нікому змінювати долю. Я лише бачу хід подій, – утаємничено відповідала мені сивіла.

– Тоді хоча б про долю розкажи. Ти ж точно бачиш всю картину! – канючила я інформацію у Магди й отримала жорстку відмову:

– Діано, відчепись! Про що ти хочеш знати? Живи собі, як є.

– То я скоро помру? – озвучила я перше ліпше, що вплуталось до голови. Віщунка глянула на мене блискавично і додала розважливо й спокійно:

– Всі люди колись помирають, але у кожного свій строк. Прошу, залиш свої дурниці. Навіщо це тобі? Життя у тебе точно довге, але...

– Воно буде страшне? Тому не хочеш говорити? – невиховано перебила я її.

– Все, годі! Йди, заради Бога, до льоху набери картоплі. Вечерю треба готувати. І не чіпляйся до окремих слів. Повір, твій шлях я повністю не бачу та знаю, що він довгий і складний. А як здолати негаразди залежатиме виключно від тебе, – відповіла тоді провидиця мені. Але ні про родину, ні про чоловіків не захотіла й натякнути. Що ж, їсти дійсно хочеться і я схопила миску та рвонула до невеличкого підвалу.

Після вечері Магда комусь настирливо дзвонила і говорила щодо мене. Розповідала про знання й бажання, а як звільнилась, пояснила:

– Я тут знайшла тобі заняття, щоб не байдикувала взимку у чотирьох стінах. Одна досвідчена людина, старий професор натякав, що хоче мати помічницю серед своїх паперів. Ти певно бачила його у нас. Приходив радитися про дружину й хотів від мене дива. Та я не здатна на дива й сказала йому правду, що треба готуватись до розлуки. Він так намучився і звістку сприйняв смиренно. А тобі давно пора звикати до гамору столиці...

Через свій імпульсивний настрій я не надала значення словам талановитої людини. Виходить Магда знала, що далі буде з нами? А може й ні? Кажуть, що наймогутніші провісники та чаклуни свого кінця не бачать. Можливо Бог приховує від них картину й дату смерті. Або вони самі якось пригнічують ту інформацію в собі?

Розділ 2. Страшна звістка

Професор жив у середмісті. Архип Борисович співпрацював з кількома вишами й читав там лекції, але всі вечори проводив дома, серед книг. Звичайно Магда не дозволила мені почати трудову діяльність у дні жалоби по його дружині. Але пізніше він відвів мені кімнату, де я займалась чимось на кшталт архівування праць старого науковця.

Тим часом до столиці прийшла  похмура осінь. Цю пору року я страшенно не люблю. Не тільки за нудні дощі та холод, а ще й за те, що люди сприймають як належне смерть квітів, листя й теплої погоди... Дурне дівчисько! Адже неможливо боротися з законами природи та я бунтарка у душі.

Аби не бачити за вікнами негоди, я сіла за професорським столом й системно розкладала стоси, що залишив мені господар. Та ось почула з сумочки дзвінок. Мабуть, Борисович забув щось наказати, бо Магда геть не любить телефони, вона й так знає наперед усе.

– Слухаю, хто це? – бачу на екрані геть невідомий номер.

– Діана Ковтун? Слідчий обласного управління. Мені потрібно Вам дещо сповістити...

– Так, я Діана Ковтун. А що таке? – здивовано питаю тому, що з поліцейських знаю лише дільничого, в селі. Дар передбачення мені не світить та ноги безпорадно затремтіли, а вій мені:

– Ви сядьте там на щось, бо громадянку Магдалену Ковтун, знайшли в помешканні з ознаками насильницької смерті. Вам необхідно якнайшвидше приїхати сюди. Я опитаю Вас на місці...

Тоді навколишнє життя вперше зробило сироті жорстокий виклик. Світ закрутився й потьмянів перед очима. Я втратила свідомість і так лежала на старому професорському килимі якісь хвилини. А як прийшла до тями, то в вухах чула сильний дзвін і біль у грудях розривав мене на шмаття.

Я пам’ятала, що сказали, але добрати не могла: хто міг таке зробити з віщункою? За своє праведне життя провісниця подарувала людям стільки умінь і знань та мудрих передбачень, що вистачило б і на сто життів. Але ж якийсь несамовитий звір забрав у мене єдину рідну душу на землі!

Нашкрябала цидулку і кинула Борисовичу на столі. Сама вже опинилась на узбіччі й зловила перше-ліпше міське таксі. Забралася назад та шарпалася на сидінні, несамовито заливаючись слізьми. Досвідчений водій спочатку поглядав на дивну поведінку пасажирки у дзеркало, а потім пригрозив:

– Що ломка? Припини, бо висаджу! Чи хлопець зрадив? То іншого собі знайти.

– Ні! Хлопцями я не цікавлюсь. Додому довезіть, будь ласка, швидше. Поліціянти телефонували й сказали, що там вбили мою маму...

Бувалий дядько за кермом зреагував по-своєму й натиснув гальма. Потім він розвернувся у мій бік і вишкірився злісно:

– Так все, мала, пішла з машини геть! Ширяються гидотою та марять... Ще наблюєш, а я салон почистив нещодавно.

– Не можу! Я ж кажу: на мене слідча група чекає у селі. Прошу Вас, довезіть. Я хочу ще її побачити хоч раз, – зірвалася на крик і перевізник завагався:

– То ти сказала правду? А я не розібрався. Добре, доїду вмить!

– Я теж волію аби це був сон. Та все підказує, що то пекельна правда, – шморгала носом в хусточку, а чоловік тепер збентежено продовжив:

– Ну вибач, дівчинко! Я тут за зміну такого надивлюсь. У мене й породілля дитину привела на світ, буває баньдюки залізуть та вихваляються прибити, але такого... Нехай Бог боронить! Попити хочеш?

– Ні, дякую. Прошу Вас, довезіть швиденько. Бо я дивилася в кіно, що слідчі довго не чекають. Заміряють усе, сфотографують та й заберуть кудись. А я хоч подивлюсь на неї.

Тепер водій став чемним. Він вимкнув магнітолу й попрямував до швидкісної смуги. Домчали мовчки, з вітерцем. А біля двору і приткнутись ніде. Швидка, поліція, якийсь незвичний автомобіль без вікон та купа збурених допитливих сусідок.

Я простягнула плату, але таксист відверто закивав:

– Сховай! Щоб я з такої пасажирки гроші брав, та боронь Боже. Іди собі, дитино.

Подякувала і пішла до двору, не відчуваючи ні рук, ні ніг. Ось хтось з поліціянтів покликав старшого й до мене звернувся дядько, що мав голос з телефона. Він ставив запитання й незадоволено кивав тому, що я не підказала нічого нового до справи.

– Будь ласка, покажіть мені її! – прошу єдине, що пульсує в голові та додаю аби він подобрішав: – От Ви запитували про «дивні заняття» провидиці. Але вона давно оформила сертифікат на індивідуальну трудову діяльність і сплачувала всі податки. Та й всупереч законам ніколи не жила: ні Божим, ні людським. Може тому й не мала ворогів.

– Ну, це я буду розбиратись, щодо законності подій. А на питання про убивць сусідські камери відповіли. До Вашого будинку навідалися два злочинці-втікачі. Вони  вже тиждень в розшуку були та ось навідалися до провидиці. Можливо громадянка Ковтун консультувала когось із дружин засуджених чи мала інші інтереси до кримінальних елементів.

– Ніколи у житті! Магда підказувала людям про їх хвороби та рідню. Бувало, зраджені дружини або чоловіки просили допомоги. Але ніякого відношення до криміналу провидиця не мала. Це був її життєвий принцип, – сказала роздратовано і гордо, бо намагалась пояснити нещасному, зацикленому на провинах усіх людей, що не усі вони такі.

– Я зрозумів, що Ви не хочете сказати нічого зайвого про дорогу людину. Але це хибний шлях. Найкраще бути чесним з слідством. Тоді ми швидше вийдемо на вбивць. Скажіть, а в домі щось пропало? Складете список зниклих цінностей, Діано? – дірявив мене поглядом слідак.

– Не можу, бо таких немає. Вас це здивує, адже дійсно провидиці пропонували великі гонорари. Тільки вона відразу їх надсилала до дитбудинків та лікарень. Магда вважала, що земне життя повинне прямувати так, аби нічого не обтяжувало вічність. – Да, дивина та й годі! Зате тепер їй точно легко... Даруйте, не хотів! То Ви не передумали дивитись на тіло прямо зараз? Можливо потім, в морзі? Бо ті тварюки не повірили в відсутність добра в будинку і бажали поживитись. Питали в жінки досить жорстко. Моя професія диктує казати людям правду. Сержанте, дай сюди води! – притримав мене дядько та посадив під вишнею на лавку. 

– Ні, я повинна... – світ хитався, але я мала попрощатись з Нею.

Після холодної води, з криниці, я мовчки побрела за слідчим. Мою чарівну опікунку вже вклали в той страшний пакет і винесли надвір. Сусідки жваво перешіптувалися й чекали, коли я битимусь в істериці над тілом. Та я такого «задоволення» їм дарувати не збиралась і просто опустилась на коліна.

– Давай, Богдановичу, як ти це вмієш, відкрий для дівчини обличчя жертви, – сказав слідак колезі у чорних рукавичках. Той обережно зсунув плівку і я побачила бліде лице своєї дорогої опікунки. Сиве волосся збилося до купи, адже було усе в крові...

– Тепер я можу працювати далі? – суворо запитав судмед й не дуже чемно відтіснив мене.

Магду понесли до авто без вікон, а я стояла на колінах і геть не розуміла: навіщо та для кого тепер продовжу існування на землі?

Розділ 3. Цікавий поворот

Після всього залишитися вдома я не змогла, тому поїхала до міста. Архип Борисович вже повечеряв і медсестра займалася його вечірнім лікуванням.

– Що сталось, юна помічнице? З твоєї дивної записки я нічогісінько не зрозумів. Заходь, розповідай скоріше.

Дідусь занурив хворі ноги у таз з настоєм трав і виглядав безпомічним, наче дитя.

– Убили Магду... Мені дуже страшно. Дозвольте переночувати тут у Вас,  – сказала все відразу.

– О, Господи! Яка тварюка змогла підняти руку на Божу провідницю? Катю, негайно підійди! – покликав збурений професор медпрацівницю. – Дай нам обом щось заспокійливе і чай зроби. Ой-ой, яка біда...

Дівчина вискочила знов до кухні, а я ридала й зупинитись не могла та точно не хотіла ліків.

– Будь ласка, я не питиму пігулок. Навіщо? Вже нічого не повернеш. Я хочу її пам’ятати й ненавидіти гадів, що це зробили. А краще їх знайти та вбити! – кипіла у мені несамовита лють.

– Не зрозумів, ти знаєш вбивць? Діано, все кажи, – від моїх слів професор встав на ноги, забувши про свої хвороби.

– Це слідчий розповів. Казав, сусідські камери зафіксували двох каторжників, що втекли з тюрми. Їх і раніше вже шукали, а ті залізли до нас в дім, щоб поживитись та нічого не знайшли і вбили Магду... – за слізьми прийшла істерика.

– Візьми, попий. І Вам, Борисовичу, я зробила як завжди, – поставила для кожного по чашці уважна медсестра.  

В моєму животі дійсно ревіли тигри та їсти я б не спромоглась. Але від ароматного напою йшло лагідне тепло, тому я випила усе до дна. Ковтала золотаву рідину і заспокоїлася трохи.

Тим часом дівчина вже виконала мовчазне прохання професора та провела мене в кімнату для гостей. Професорська оселя налічувала п’ять кімнат: високі стелі, розмальований паркет і смуток та самотність по кутках. Можливо пара науковців тут провела багато гарних днів, але як рідна половинка відлетіла - залишився один.

В чужому ліжку думала проплакати до ранку та якось швидко сон зморив. Талановита дівчина зробила цілющий чай і я проспала спокійним сном майже до ранку. О восьмій мене розбудив дзвінок від слідчого. Він запросив до управління, щоб підписала звичну бюрократію у них. Але мені хід слідства тепер був нецікавий, бо я зациклилась на продажі будинку віщунки Магди.

Від горя я погано пам’ятаю сам похорон та власне і поминки. А щирі односельці накрили гарний стіл, розсілися за ним, наїлись, напились і хтось почав співати... Потім згадали про мету зібрання та шанобливо розійшлись. Життя попрямувало далі, а я попленталась за ним.

Архип Борисович про мене дбав, як про дочку, якої сам не мав. А може через світлу пам'ять й добро провидиці дозволив пожити в нього, доки я не звикну до самостійного буття.

Професор був не в захваті від того, що я спішу продати будиночок сивіли. Та мене важко зупиняти, якщо ідея застрягла в голові. Я кинула інфу до мережі та вже була тому не рада. Дзвінки посипались доречні і дурні. А найстрашніше із випробувань -це покази ділянки. Відомо, що ніхто не купить товар без відповідної оцінки. Ну, а мені за кожним кущиком ввижався ласкавий погляд Магди...

Одного разу жінка привезла якогось крученого франта, що обирав дешевий шмат землі для власної фазенди. Він навіть не спромігся заглянути на сайт. Кричав, що дарма витрачає час та з галасом пішов до хвіртки.

Аж раптом під воротами спинилось красиве дороге авто. З нього граційно вийшла струнка блондинка й приязно посміхнулася усім.

– Вітаю! Хто з вас власниця об'єкта? – поважно запитала жінка, дістала глянцеве посвідчення й сказала: – Навроцька, я рієлтор з «Новосела».

–  Це я... – відкрила рота на пані, що зупинилася в пилюці, аби побачити мій двір.

– Приємно, я Софія. Архип Борисович окреслив мені Вашу біду і я допоможу. Щоб зацікавити клієнтів поставимо найменшу комісію й ціну. Діляночка хороша, рівна. Не переймайтеся, Діано, знайду Вам покупців, – запевнила мене білявка.

– Ви знаєте професора? – відверто здивувалась, адже Борисович мені не радив залишитись без хати.

– Так, знаю. А яке житло бажаєте натомість? – з цікавістю спитала дама.

– Я була б рада хоч якомусь кутку в столиці. Неважливо, кімнатка в гуртожитку чи загальній. За це Вам буду дуже вдячна! – обрала негативні варіанти, бо вже заглянула на ціни в Інтернеті.

– Ну, дякувати ще зарано, але я зрозуміла. І Вам не варто кожен раз проходити випробування. Я можу взяти ключ й робити покази сама та звісно залишу розписку, – сказала добра леді.

– О, дякую! Не треба ніякої розписки. Візьміть ключ, – зраділа милості від пані.

– Е, ні! Я так ніколи не працюю і Вам не раджу довірятись комусь приємному, на перший погляд. Наш світ жорстокий і страшний. Тримайте, – подала вона мені вже відчеканену розписку.

На столику, в садку, ми підписали з нею Угоду про надання послуг і добра жінка підкинула мене до міста. Я вийшла на зупинці тролейбуса та почувалась піднесено й натхненно.

Звісно хатинка Магди нікому не потрібна і буде продаватись місяці. Це я так думала, але пройшли два дні й рієлторка Софія мене приємно здивувала. Вона покликала дивитись однокімнатну, на масиві Оболонь... Я думаю – це жарт! Хоч та чарівна леді на жартівницю геть не схожа.

Пошарпані шпалери й стіни мене не зупиняли і я сказала, що ладна заселятись. Виходило, що є клієнт, готовий взяти «замок» Магди? Софія привела з собою ще кілька незнайомців. Ми разом побували в нотаріуса й банку, де обмінялись підписами й віртуальними грошима. Отак, мов уві сні, я перебралась до столиці.

Піднесення і здивування мені ніяк не заважали спостерігати за роботою Софії. В процесі виконання своїх обов'язків вона нагадувала штучний інтелект, бо кожен рух чи посмішка, можливо навіть подих, були доречні й бездоганні.

Саме тоді я вперше подумала, що не чекатиму наступного випробування в виші. Навіть якщо вступлю: хто буде піклуватись про мене і житло? Це тільки у кіно все гладко - студенти працьовиті та веселі. Але земна реальність підказує мені піти геть іншим шляхом. Оскільки я не вмію зупинятись, тому наважилась спитати:

– Софіє - Ви чаклунка у своїй галузі. А де цьому навчають? Я також хочу спробувати заробітки...

На це мадам підняла брівки і глянула на мене з великим подивом:

– Ого! Яка стрімка і ризикована дитинка... Це несподівано навіть для мене. Цікавий поворот!

Не знаю звідки в мене з'явився хист читати чужі думки, але наразі було видно, як неймовірна жінка напружено шукає в голові для мене відповідь і я чекала:

– Що ж, проміняти престижний виш на біганину полями й поверхами - думка екстремальна. І я маю диплом магістра права, але ганяю в куряві доріг через обставини, що склались. А Ви забудьте, крихітко Діано, й працюйте над навчанням. Куди Вас підвезти?

– Але ж і в мене також обставини, що склались, – зітхнула я у відповідь.

– Це так. Тоді ось Вам моя візитка, з домашнім номером. Знайдете рішення, телефонуйте. Допоможу і з цим. Можливо, Ви праві, що з грошенятами навчання піде краще. Адже столичні виші нікуди не подінуться й чекають завжди відважних і розумних. Тоді вперед! – зірвалась з місця фантастична пані.

Розділ 4. Стажистка

З останніх подій виходило, що не така я й безталанна. Чи може Магда помагає з неба? В той день, коли її забрали я залишилась на землі піщинкою, без роду-племені й не знала куди подітися? Але віщунка познайомила мене з добрим професором і він пригрів в страшну годину. Без щирого бажання, але замовив слово відомій професіоналці, що виконала мою заповітну мрію. Тепер я жителька столиці. В процесі продажу хатинки я зацікавилася дивним ремеслом, якого ще не знала. Та вже настирливо вчепилась у сподівання кардинальних змін.

В професорському домі стояла тиха ніч. Періодично в спальні покашлював господар. А я літала серед мрій і розуміла, що порадитися треба. От тільки з ким? Архип Борисович підтримати не зможе. Бо як скажу, що хочу проміняти престижний виш на прибуткову справу, він точно прокляне. І я поїхала на кладовище...

Спочатку прибиралась на могилці та все розповідала Магді, що сталося зі мною на землі. А що такого? Навкруги панує пустка, хіба що вдалині якась бабуся також господарює на могилці. Так, дійсно збоку мої дії нагадують відверте божевілля, але мерцям воно ніяк.

Я підійшла до фото на хресті, попестила його та запитала поради й дозволу. Ми завжди так робили у нашому житті. Тільки тепер я звісно не чекала на відповідь сивіли. Зітхнула й відійшла, як раптом відчула тихий вітерець, що зачепив все моє тіло... Але ж навколо безперечний штиль, навіть трава не ворухнулась. А подих промайнув і стих!

– Ба, як це розуміти? Ти даєш згоду чи відмову? Підкажи! – спитала я у вітру, але нічого більше не робилось. Постояла ще трохи, вдивляючись у добрі очі своєї опікунки та зрозуміла головне. Я стану кращою рієлторкою у столиці, аби знести цей тимчасовий хрест і встановити гідну стелу, щоб люди пам’ятали і шанували неймовірну жінку. Таке порадив вітерець і я дотримаюся обіцянки!

Ще у маршрутці набрала Софію та з нетерпінням підлітка, що хоче летіти в космос, попрохала про навчання.

– А я й не сумнівалась! – на диво весело відповіла Навроцька. – Ласкаво прошу до професії, Діано! Завтра о восьмій я чекатиму стажистку на вході в офіс «Новосела».

Оці слова і є початком моєї розповіді про життя рієлторки Діани. Скажу, що прямуватиме воно непередбачувано й дивно. Та поки я цього не знаю, а Магда ні в житті, ні на могилці нічого про майбутнє не сказала.

Я вбралась у єдиний офіційний одяг - костюмчик, що не допоміг мені зайнятися програмуванням в КПІ. Та я не забобонна й повинна мати образ, котрий не посоромить викладачку. Адже Навроцька вся така шикарна, що хоч на подіум її веди. Нічого, лахи діло наживне.

– Доброго ранку, юна зміно! У нас сьогодні купа справ. Тому включаємо розумні мізки та мовчки слухаємо все й не заважаємо Софії працювати. О’кей? – зустріла мене посмішкою суперстар.

– Звичайно, я буду старанно виконувати всі Ваші накази, але зліпіть з мене найкращу! – бовкнула я у відповідь та геть не уявляла: скільки пророчого й дурного вмістилося у тих словах.

– Дивись, красуне, я запам’ятаю й ганьбитися не дам. Тому допомагай! – тепер ще радісніше вимовила дама та запросила на переднє крісло свого стального корабля.

Як поселялась, то боялася самотності й порожніх стін. Та перший день навчання став навіть не випробуванням, а просто вбив. Я впала на стареньку розкладачку, біля вікна і відключилась. Прокинулася серед ночі й пішла прийняти душ.

Звичайно після «битви за проценти» треба лягати й відмокати в ванній. Але у мене з цим біда! Квартира непогана, тільки жахливо занедбана й брудна. Тут скрізь ширяють легіони тарганів, вважаючи себе господарями неохайного довкілля. А ще вода - це щастя, яке трапляється не кожен день. Масив будується й копають скрізь.

Сьогодні пощастило. Вода не дуже чиста і гаряча, але волога і цього достатньо. Взуваюсь у в’єтнамки, аби не ковзатися по грибку й грязюці та з радістю приймаю душ. Живіт, нахаба, просить їжі, а я забула зарулити в супермаркет на в’їзді до району. І взагалі надворі ніч, тому просто лягаю досипати.

Ноги гуділи кілька днів. Здавалося, ще трохи й вони відваляться зовсім. Та поступово, з кожним днем навчання, тіло ставало витривалішим, а мозок невтомно занотовував доречні та влучні фрази викладачки.  

Пані Навроцька взагалі доволі ризикова жінка. За тиждень стажування вона вже двічі дозволяла мені поговорити з покупцями. І диво! Бо один із них погодився купляти... Софія слухала й кивала, а як клієнт піймав наживку вчепилась в нього, наче кліщ та не дала ні шансу завагатись. Пізніше похвалила і вказала на мої помилки. Та я була у захваті від всього, що відбувається навколо.

В старанному навчанні я геть забула ту Угоду, але Навроцька пам'ятала все. Ось так Діана Ковтун вперше отримала частину комісійних. Згадайте день, коли тримали в руках свій перший заробіток і зрозумієте мене. Ні, не подачку від «чужого дяді», а справжні кревні гроші.

Ми вже збирались вийти з банку, коли Софія зупинилась і луснула себе по лобі:

– Чого це я туплю? Тобі ж давно потрібно відкрити тут рахунок.

– Навіщо? У Вас є, – не зрозуміла я обурення наставниці.

– У мене є. Але приховувати від стажистки заробітки - це точно не моє. Паспорт з собою? Ну, тоді пішли он до тієї кралі...

Мені оформили рахунок й Навроцька миттю перекинула туди блаженний початковий приз! Та скоро ми піймали жирний куш. Продали в центрі дорогу квартиру, вартість якої відкидала поняття про здоровий глузд й Софія знов тримала слово.

Як завершили відрахунки вона утаємничено сказала:

– У тебе в сумці щось бринить. Рахунок перевір.

– Навіщо? То прийшла якась реклама, – кивнула я, але вона не відставала:

– А ти відкрий.

Відкрила я не тільки телефон, а й рота та відразу присіла десь на лавку. На це колега задоволено зітхнула і той параліч на обличчі провокував у неї сміх.

– Але ж тут...

– Так, пристойні гроші й вони усі твої. Зароблені в тяжкій і чесній боротьбі. Ось я, наприклад, вперше отримала пів тисячі долярів, але була притрушена як ти, – вона відверто веселилась, а я вже мріяла про якісні шпалери і гарний клей, аби прогнати з хати нахабну нечисть.

– Софіє, Ви чарівна! Я Вам ніколи не віддячу... – дивилась я на неї так віддано й прихильно, що жінка опустила очі й сказала тихо:

– Це не чари. Проста настирливість і трохи фарту. Без них у нашій справі зовсім ніяк. Я рада, що ти з нами та бачу дійсно молодий талант. Далеко підеш, крихітко Діано. А щодо вдячності? Не зарікайся! Можливо і віддячиш якось. Тепер пішли до «Новосела», потішимо новинами дівчат.

Розділ 5. Банкет

Я вже казала, що моя наставниця шанує ризик і тому дала здійснитись іншій моїй мрії - про сольну роботу. Самостійний продаж я виконала на відмінно, але було важкувато. Назовні я трималась упевнено та гідно. Зате всередині тремтіла й перевіряла кожен крок, адже від мого вміння залежали немалі чужі кошти.

Звісно угоди супроводжуються досвідченими нотаріусами, а моє прізвище навіть не фігурує у Договорі сторін та я хочу, щоб моя робота подобалась. Тоді клієнт порекомендує свого рієлтора знайомим. Якось так і розповсюджується інформація серед людей.

До офісу я завалилась вкрай зморена й тиха. Сіла в кутку за стіл та хотіла відпочити, але не пощастило.

– Народ! А привітаймо наш молодий талант, що розквітає як гарна квітка. Сьогодні у Діанки був дуже складний та відповідальний день. Пам'ятаєте, якими були при підписанні першої Угоди? – почула я піднесений голос Софії, що стояла десь за спиною.

А далі сталося неймовірне! Всі встали й дружно зааплодували. Мені, нещасній сироті, котра нещодавно залишилася посеред життя ні з чим. І раптом все так вдало склалось: я вже рієлтор в провідній команді й готова битися за фарт та досягати в справі небачених вершин. Хоча наразі просто стираю сльози і шукаю в голові слушні слова та не знаходжу їх. Виручає одна гостра на язик колега:

– Гей, дамочки, мій ніс чує смаколики з «Престижу»? Чи я десь помиляюсь? Мала, а проклади доріжку до грошей через наш улюблений кабак. Інакше не попре!

– Ох, Жанно, я не знаю що в тебе довше: ніс чи все ж таки язик? Будьте людьми і дайте дебютантці відпочити. Дівча лише на старті, а прийде час й вона нас всіх перевершить, – пішла на захист учениці неперевершена Навроцька.

– Ні! Ну, будь ласка! Так не можна... А як же привітати? – почулось звідусіль.

– Просто якісь жахливі люди, – наставниця хитала головою й всміхалася мені: – Але почастувати дійсно треба цих невиправних волоцюг.

– Я згодна, тільки що робити? – шукала знову допомоги у Софії.

– Нічого особливого. Піти до нашої кафешки, тут за рогом. В «Престижі» нам бронюють стіл, на випадок швидкої та вдалої угоди. Вони готують смачно і нас шанують за пристойні чайові, – розповіла Навроцька.

Я взялася за телефон та Жанка зупинила:

– Так, стоп! Не замовляй картоплю-фрі. Зазвичай цю частину п'єси я граю. Дамочки, всім як завжди? Чуєш, фартова, скільки відвалиш на банкет?

– Та скільки треба, стільки й буде, – запевнила я Жанну.

– Оце по нашому! Тоді штук двадцять приготуй для колективу, – примружилась бідова.

– Тобі не соромно, Жанет? У дівчини квартира без ремонту. Ти що Дом Періньон зібралася пити? – обурилась Навроцька.

– Та ні. Просто хотіла аби і хлопці підтягнулись. Ну, якщо ні - візьму скромніше. А на твої гучніше відірвемось, – незадоволено промовила гаряча до дармових гулянок Жанна.

За час, що я крутилась в «Новоселі» вона не продала нічого, але щодо заморських страв була конкретно в темі. Я і не чула про такі харчі та байдуже. Для мене головне, щоб їм сподобався банкет, присвячений моїй звитязі.

Скажу, що погуляли ми на славу! І той «Престиж» геть не кафешка, а милий і пристойний заклад. Я майже кожен день ходила повз, але всередину не заглядала. Тут дійсно гарно готували та обслуговували нас по вищому розряду.

Дівчата накидались досхочу й були хмільні та геть щасливі. Всі обіймались, дякували і хвалили мене за щедрість і талант. До входу в заклад раз у раз навідувались перевізники, щоб відвезти п'яненьких дамочок додому. Я і сама наклюкалась вина та плавала в рожевому тумані.

– Зараз прибуде наш візник, – всміхалася Софія, як гості розбрелись і зал спустів, залишились офіціанти, що прибирали посуд зі столів.

– Софіє, дякую за ще один неперевершено прекрасний день! – прикольно бурмотіла я й покірно пленталась за нею.

Вже почалась нова доба, коли завзятий перевізник помчав нас сонним містом. В його салоні шаленіла якась чужа попса й від неї паморочилося в голові. Я сподівалась, що Софія покине першою машину, а я поїду з дядьком на масив. Та як водій спинився біля осяяного хмарочоса, пані Навроцька лагідно сказала:

– Виходь, красуне! Нащо ти попрешся у глупу ніч на свій район? Поспиш кілька годин у мене, а там не за горами новий день.

– Я перепрошую та це незручно... – згадала я манери.

На цю чуттєву сцену керманич видав пару матюків й додав розбірливо:

– Агов, дівчатка! У мене ще замовлень на пів ночі! Згрібайте пестощі й несіть додому. Солодкої вам нічки.

Я сприйняла цю репліку за жарт або невихованість дядька. І взагалі ну що такого, коли я заночую десь на канапі у Софії? Ми піднялися на десятий поверх і вийшли в широченний коридор, де всюди чистота і квіти. У цих елітних хмарочосах так повсякчас. Вони не схожі на панельки. Тут скрізь стерильний затишок та охорона, сувора тиша й пишні килимки.

Але коли переступили поріг її квартири я зрозуміла, що до цього в житті не бачила нічого взагалі. Наповнення оселі нагадувало невеличкий палац казкової цариці. Паркет засліплював п'яненькі очі, замовні меблі віддзеркалювались в ньому,  м'які поверхні - натуральна шкіра... Словом, довершений розкішний стиль.

«То ось як треба жити! Краща рієлторка столиці для затишку не шкодувала ні грошей, ні натхнення» - без заздрощів подумала і раптом почула з-за спини:

– Іди, маленька, освіжись.

Я обернулася та не впізнала свою наставницю в вечірньому вбранні. В агенцію вона завжди з'являлася в суворому костюмі, а тут була до невпізнанності красива... Така розкута й лагідна, мов фея... Її звабливі очі розтанули в мені й притягували, як магніт.

– Візьми, одягнеш це, – дала вона мені прозору коротеньку сукню. Я похитала головою, бо не могла ходити в чужій оселі напівгола.

– Ні дякую, Софіє. Я загорнуся в простирадло й посплю до ранку на дивані, якщо дозволите звичайно, – чинила опір дурнувата гостя, але володарка хоромів ніжно всміхнулася й відповіла мені:

– Навіщо ж на дивані? У мене є прекрасне ложе.

Я не була настільки п'яна та знову пропустила і цю підказку, наївно думаючи, що привітна господиня так зустрічає всіх гостей.

У ванній, що за розмірами може зрівнятись з малогабаритною квартирою теж відчувались затишок і стиль. Я захопилась інтер'єром, але згадала що не гоже затримувати господиню. У надсучасній душовій кабіні швиденько змила довгий день і залюбки розтерлась пухнастим рушником. Коли розчісувала щіткою волосся, здригнулася від шуму. То увімкнулася сушарка для повітря і я відчула аромати тропічних квітів... 

«От би і собі колись так солодко облаштуватись!» - знов промайнуло в голові. Та в ситуації, що склалась я й так велика молодчина. Не здохла від самотності й біди, ще й перебралась до столиці.

Правда, поки не маю столу та їм на підвіконні, в компанії триклятих тарганів. Але спочатку досягну поставленої на могилі Магди високої мети, а потім буду обживатись. Мені ще тільки вісімнадцять! Які мої роки?

Розділ 6. Наставниця

Я покрутила на всі боки прикид, що вимагала вдягти хазяйка дому й скорилась її волі. А коли вийшла, то Софія стояла нерухомо та вдумливо дивилась за вікно на ніч.

Вона відчула кроки і знову оповила моє тіло очима зголоднілої тигриці, що дивиться на соковите оленя та марить його з'їсти.

– Ти ще прекрасніша, ніж я науявляла... – вдихнула жадібно повітря і якось дивно застогнала жінка.

Потім взяла зі столика два келихи з напоєм й один дала мені:

– Давай за НАС, до денця!

– Даруйте, але я вже й так набралась. Софіє, я не можу, – прохала, адже розуміла, що не подужаю той кубок. Та господиня владно повторила:

– Це треба випити, Діано!

Наказ я виконала мовчки й майже відразу зрозуміла, що з тілом відбувається жахіття. Ще як пила відчула млявість і лоскотний вогонь. А далі в голові заплескалися спогади про фільм, за який Магда мене ледь не вбила. Якось я наштовхнулась в мережі на еротичний сайт і почала з цікавістю вивчати поезію кохання... Тоді сивіла взяла у мене слово, що я більше ніколи у житті не поведусь на ту гидоту. До непристойної розпусти віщунка ставилась суворо.

Доки пригадувала пережите, мої бажання наростали і я не знала, що робити? Та раптом я відчула блаженство й затремтіла... Софія підійшла позаду і пригорнулася до мене, а її вправні руки гуляли по мені поверх шовкової краси й розбурхували невідомий апетит. Тепер вогонь палав в мені щосили!

Я думаю це той напій таке зі мною робить. Обличчя вкрив густий рум'янець, від сорому й жаги. Але Навроцька не спинялась і зараз її пальці проникли мені поміж ніг. Інша долоня оповила мій живіт й легенько здавлювала середину. Я не чинила спротиву та з подивом вслухалась: як із невинної вагіни розбризкується сік. Такою збудженою я себе не пам'ятала. Здригалась та чуттєво вилась в її руках. Софію моя сексуальність страшенно надихала й вона прошепотіла біля вуха:

– Дитинко, я з тобою втрачаю рештки розуму... Іди за мною. Нам треба в ліжечко, бо ноги не тримають. Я хочу тебе всю!

В дурмані хтивої гарячки я задивилася на світ, який постав перед очима. Такого ліжка я собі не уявляла! Геть круглий і кривавий полігон вмістив би тут кілька осіб. Можливо, так воно й бувало! Вікно утаємничене багрянцем і золотом, подушки та свічки - все силувало ринути в потік любовних ласощів та пристрасних утіх.

Даремно я чекала, що ми заснемо на помості. Софія підштовхнула мене на постамент безпутства та неквапливо рачки полізла мені поміж ніг. Вона уважно роздивлялась усе, що не сховалось під шовком коротенької сукенки. Трішки відсунула тканину вгору, а потім почала руками леліяти й без того розбурхані дівочі груди. Вона торкалася, а я стогнала й хапала простір, щоб не задихнутись...

У мене виникло бажання, щоб жінка цілувала маленькі вінчики, тверді мов камінь, бо ті просили ласки. Та пристрасну коханку наразі зацікавило щось інше. Софія обережно задрала сорочину і роздивлялася мої принади, що плавилися у вогні. Більше лесбійка не вагалась, розсунула ще ширше мої ноги і доторкнулась язиком до пухирця, що розімлів. А далі... Господи! Я відчувала, що тану і втрачаю глузд від вправних монотонних рухів та голосно стогнала і молилась:

– Я помираю... Що ти робиш?

– Солодкий скарб, я тебе закохаю! – розпусниця на хвильку відірвалась від мого тіла й милувалася тим, що вершила. Вона була невтомна й працьовита та ось я зрозуміла, що невідома сила зростає десь у глибині розпаленого тіла. Напружилась, заборсалася, щоб звільнитись, але її лещата-руки тримали міцно і тоді я вибухнула гострим божевіллям та пирскала коханці на язик гарячі хвилі рідини. Ця лихоманка першого оргазму вбивала й надихала. Навроцька вилизала все до краплі та тішилася зі свого мистецтва. Вона попестила мій збурений живіт і глухо прохрипіла:

– Яка прекрасна й неймовірна квітка дісталася мені! Маленька німфо, я тебе кохаю, як ще нікого не кохала... Повір попереду блаженство, яке тобі й не снилось. Вражаючий потенціал і досконалість! – я ще потроху пульсувала й відходила від краю пекла, в яке вона мене загнала. А ця майстриня катування продовжувала кайфувати від влади над новеньким тілом, яке взяла собі.

– Софіє, це також навчання? – я намагалась не дивитись в диявольські зіниці й почула відповідь:

– Звичайно. А хто тебе навчить кохатись? Ти ж наче гарна глина - покірна і м’яка, але ще зовсім нетямуща й невідкрита...

Я мовчки слухала її й не знала: як пояснити цій причепі, що не бажаю збоченої версії кохання? Для цього є чоловіки. Ось тільки як відмовиш тій, котра підтримала в тяжку хвилину й зліпила дійсно, наче глину, а потім взяла в іграшки для себе.

Здається той напій вже вивітрився з голови й думки потроху поверталися до норми.

– Наставнице, я дякую за щирість, але страшенно хочу спати, – упевнено сказала їй.

– Ну звісно, крихітко, поспи. Солодких тобі снів! Я обіцяю більше не чіплятись, – підняла жартівливо руку ця хтива відома і рвонула зі спальні геть.

Я позіхнула, потягнулась, а потім розвернулась на живіт й поринула в глибокий сон. Це добре, що я відключилась й не чула як вона знімала у ванній сексуальний стрес за допомогою приладдя. А потім прийняла масажний душ та все-таки вляглася спати.

Вона дотрималася слова і за столом, в їдальні, взялась за роль турботливої «мами». Подарувала мені теплий светрик, бо зранку за вікном погода теж розбушувалась. Холодний вітер та марудний дощ не втілювали позитиву. Але Навроцька пурхала, як пташка та любо пригорталась. Мені набридли ці пестливі нотки, тому я байдуже сказала:

– Софіє, треба на роботу. У мене на сьогодні купа справ.

– Ти права, солоденька трудівнице. Вже їдемо, тільки пообіцяй, що зможеш в офісі триматись, як раніше.

– А що змінилось? Ти - головна, а я тупенька учениця.

Від моїх слів Навроцька ледве не захлинулась кавою:

– Кхи-кхи... Розумничка моя чарівна!

До офісу ми піднялися в різних ліфтах. Я поскладала документи й попхалася показувати дачі. Софія з кам’яним обличчям також забралась геть. Та тільки ми пішли, пліткарка Жанна під’їхала на кріслі до сусідки і зашипіла їй на вухо:

– Ксюхо, ти бачила? У Софи нова дівка!

– Де? – завертіла головою Ксюша.

– В Улан-Уде! Кажу тобі, що наші лесбі вже злигалися, у мене чуйка на таке.

– Ти думаєш? Жанет, побійся Бога! У крихітки Діани ще й хлопця не було між ніг. Воно ж зовсім мале, – дала мені характеристику рієлторка-невдаха та нишпорила мережею у пошуках клієнта, аби покращити бюджет сім'ї.

Розділ 7. Гріховний вамп

В той вечір я припхалася додому голодна і розбита. Нормальна дівчина в такому стані полежала б у ванні, але смердючка у моїй квартирі для цього непридатна. Повірте, я синдромом Мессі не страждаю та спробувала все, але житло рішуче просить переобладнання і капітального ремонту. Ось я й хапаюсь за клієнта, аби зібрати певні кошти та геть не зазіхаю на чуже...

Це натяк, що гріховний вамп, на прізвище Навроцька після банкету й еротичних домагань, невтомно вештається біля мене. Дівчата поглядають косо, іронізують та жартують з-за спини. Але що вдієш, коли головний авторитет в агенції для всіх Софія? Я ж вимушено залишаюся балансувати між суперфахівцем й повагою колег та почуваюся, неначе в пеклі.

Вперто іду до ванної кімнати і відкриваю крани. Води немає, лише чую з труб лихе гарчання звіра. Чому весь день така непруха? Клієнт зустрівся непутящий ще й перебірливий, мов принц. Казав, що хоче величезний шмат землі, під фермерські угіддя. Я змокла, змерзла, находилась з ним, аж доки зрозуміла, що той стартапер без копійки й розмальовує таке, чого насправді не існує. Це неприємна і сумна частина нашої роботи, адже на лобі у клієнта рахунок в банку не зчитаєш.

А їсти хочеться жахливо! Фаст-фуд і чипси я не поважаю й від них у мене все болить. На холодильник гроші є, але тягнути гарну річ у мій свинарник - невдячна справа. Інстинктивно рука сповзла до телефона й підступний шлунок переміг здоровий глузд.

– Привіт, Софіє. Я не заважаю?

– Маленька німфо, я тобі страшенно рада! Де ти ховаєшся від мене кілька днів?

– Ой, краще не питай! Але я можу завітати й усе розповісти, – надмірно силую себе та думати запізно. Софія ошаліло заспівала:

– Звичайно приїзди! Я знаю, ти голодна...

– Від кави не відмовлюсь, – промимрила та думала своє.

– Окей! Коли приїдеш, вже буде повний стіл. Чекаю, крихітко, на тебе з нетерпінням!

Натягую на плечі вологу курточку й шукаю в голові розумну відповідь на запитання: що я роблю з своїм життям? Вона ж не просто так чекає. Нехай після банкету я була трохи п'яна й не розуміла її чар, але тепер я усвідомлюю, що та розбещена особа не випустить мене без збочень і щось таки утне.

В метро прикрила очі й аналізую: чи готова за харчі віддати хтивій бабі своє невинне тіло? Тільки підступний мозок твердить: «Бери усе, що підвернулось, адже життя самотнє і страшне...»

Раптово чую незнайомий голос:

– Красуне, хочеш проведу до мами?

Розплющую нещасні очі та розумію, що весь день наповнений жахіттям. До мене приліпився пасажир під чаркою й від нього дуже тхне. Я жалібно зітхаю й відповідаю жваво:

– Немає в мене мами, а чоловік суворий є. Якщо побачить Вас зі мною, то пику натовче. Будь ласка, відчепіться.

– По барабану мені ті чоловіки! Я майстер спорту... Ой, даруйте! – в метро буває потяг загальмує так, що й тверезого заносить, а цьому бідоласі вельми зле. Аби не вляпатись в «дарунки» його спиртного передозу пересідаю недалечко, але воно за мною йде.

– Гей, бовдуре! Що ти забув біля моєї жінки? Ану пішов, бо зараз вріжу! – присів до мене збоку інший. Не встигла я злякатись, як той що під шафе, попрямував на вихід.

– Спасибі Вам, шановний! Самій було б не відчепитись. Нещасна його жінка, – вдячно киваю джентльмену, що вже відсунувся на виховану відстань.

– Не варто дякувати. Все нормально. У мене вдома жінка і малюк. А допоміг, бо не терплю нахабства. Бувайте, дівчино! – всміхнувся симпатичний пасажир та чемно підказав, що на побачення він не покличе. О, Господи! Та в мене всі думки лише про їжу... До речі, на наступній треба вийти.

Осяяний ЖК Софії стоїть за сотню метрів від метро. Я вже хотіла увійти до холу, як вгледіла кіоск, дощенту напханий квітками. Візьму Навроцькій щось. Вона ж знайшла для мене дім й навчає ремеслу. От тільки її тяга до жінок? Але у кожного свої хвороби.

У дівчини-флористки обрала найсвіжіші білесенькі троянди. Категорично відхилила її бажання прикрашати квіти. Від них розходились такі п'янкі та ніжні аромати, що до снаги вітати з якимось святом. Замовила цупкий папір і рушила до хмарочоса.

Софія відчинила двері та огорнула поглядом, що сповнений романтики й надій.

– Привіт, наставнице! Тобі... – вручаю байдуже їй квіти та вже шкодую, що купила. Навроцька пригорнулася до них, наче дитина до улюбленої ляльки, а далі на очах з’явились сльози.

– Софіє, ти чого? Хтось вмер? – питаю з холодком, адже ця бабська поведінка геть не пасує нашій богині нерухомості.

– О, ні! Все добре. Просто я шалено сумувала... Боже милий, ти пахнеш щастям і моїм блаженством, – схвильовано притисла жінка мене до серця, а воно товклося мов скажене.

Я посміхнулася й бездушно додала:

– І все? Пробач, я трішки заблукала з придурком у полях. Але ж я тут, тому не плач, будь ласка!

– Не буду, котику. Не буду! Проходь, а я поставлю цю красу, – протерла вона сльози й чкурнула обирати вазу.

А я попхалася до ванної аби помити руки, не витримала й прийняла гарячий душ. Цей затишок помітно підбадьорив. Я вийшла до їдальні й побачила шикарний стіл.

– Софіє, ну навіщо? Ти готувалась до заморської особи? Це ж тільки я - сирітка Діна.

– Як це навіщо? Моя дівчинка голодна. Сідай, краплиночко, розповідай новини, – окрилено защебетала жінка.

Щось я там прохопилась відносно урочистого моменту? Так він переді мною. На темній шовковій тканині, до самої підлоги, потріскували золоті свічки. Її улюблене вино стояло з правої руки хазяйки. Про келихи я взагалі мовчу. Вони тут на усі смаки. А головне, що в центрі столу, на пишній зелені салату, розлігся королівський лобстер. Та це не новина. Софія часто обкрадає відомий ресторан, через дорогу. От і сьогодні, точно відвалила потрійну ціну й зцупила у когось цей вишуканий екземпляр.

– Новини кепські. Цілий день задарма била ноги. Сама не розумію, чому я причепилась до дурного, котрий не відає своїх бажань? Ну, все кажи, бо бачу що згориш, – даю можливість і наставниці відкрити рота.

– Моя маленька і розумна німфа завжди все бачить наперед! Невже дісталося від Магди? Земля їй пухом! Я хочу випити за НАС, бо сохну без твоїх очей, мов квітка без води. Та зараз ожила. Не буду гаяти часу і принесу тобі найкращий кусень, – заметушилася вона в передчутті якихось дій.

– Спасибі, Соню! Дуже смачно. Долий собі вина, бо я скажу таке, що тебе точно підбадьорить, – поки не вірила своїм думкам та вирішила, що готова.

– Кажи, моє дитятко! Для тебе я зроблю, що хочеш.

– Ти знаєш, як я марю ремонтом у своїй квартирі. Тому хотіла попроситись пожити в тебе на цей час і сподіваюсь не відмовиш, – заграли бісики в моїх очах.

– Серйозно? Ти бажаєш ділити тут зі мною ночі? І я блаженно питиму твій смак коли і як захочу? О, Господи! Скажи, що це не жарт, – заможна й незалежна леді стояла у своїх хоромах та божеволіла від того, що в неї буде орендарка... Примарна насолода, як на мене!

На це я мовчки їй кивнула й запхала в себе величезний шмат смачнючого короля морів, а потім допила вино й пішла поплавати в джакузі. Софії я заборонила приєднуватися до мене та бідолашна й так від щастя літала в небесах.

Розділ 8. Сюрприз

Після гойдання в ароматних бульбашках я наче народилася на світ. Звісно людина, що живе в таких умовах може продати що завгодно. Діано, заздрити людині, що плаче дивлячись на квіти - гріх!

А господиня після мене також прийняла водні процедури й з'явилась на порозі спальні, з коробкою в руках, страшенно загадкова.  

– Що там, Софіє? Це мені? – цікавилася мов дитина. Але Навроцька зашарілась, відставила коробку в бік і поповзла по ліжку, наче кішка.

Ну, почалося! Та я добровільно приперлася сюди сьогодні й пообіцяла в неї жити... Мені потрібно стерпіти розваги, а після - забиратися геть.

Допоки я себе вмовляла сорокарічна збуджена особа, що довго сумувала за лялькою в моїй подобі, шалено смакувала мої губи. Її рука нахабно лізла попестити мою щілинку та я пручалася й тим самим доводила нещасну до екстазу.

– ...Кохаю тебе божевільно! Дитя небесне, я тобою одержима, – вже важко дихала стурбована лесбійка і традиційно поповзла донизу. Її промовистий язик облизував мене, наче льодяник і я не витримала:

– Зупинись, Софіє! Можливо там десь залишився гель, не вистачало тільки отруїтись. І взагалі я хочу спати.

– Я вже отруєна тобою до нестями, моя прекрасна еротична зірко... – пробелькотіла у блаженстві бідна та милувалася смаколиками в мене поміж ніг.

А далі... Це нестерпно! Зухвала збоченка майстерно пестила незайманий бутончик й леліяла його з усіх боків. Пронизливе й солодке катування примусило мене запульсувати у жадібних обіймах. Навроцька підвелася та роздивлялася щасливими очима ефект своїх старань.

– Тепер ти повністю готова. Я даруватиму тобі найпотаємніші шалені втіхи що кожну ніч, моя кохана ніжність, – промовила рішуче.

Я здогадалася про що вона торочить та розуміла, що сьогодні відбитись від насилля вже не вийде. Вона і так доволі довго мордується сумлінням, якщо воно в ній звісно є? А зараз просто знемагає засунути в мою цнотливу нірку якусь гидку сторонню річ. І я сама пішла назустріч:

– Ти хочеш, аби я дозволила запхати туди банан чи огірочок? Тоді хоча б колючки обірви.

– Моя чарівна насолода неповторна! Та ні, банани будуть на десерт, а я тут маю дещо цікавіше...

Оголена й гаряча, вона відкрила ту коробку та відвернувшись, вбралася у шорти. Блискучий пружний латекс скорегував її старечі форми. Невже цими трусами вона бажає приголомшити мене? Але коли Софія повернулась до мене розтривоженим лицем, я мало не зомліла... У неї поміж ніг з’явився чоловічий член! Він гордо задирався вгору, похитувався і лякав значними розмірами, зморшками й тугим кінцем.

– Софіє, що воно таке? – ковтнула я повітря.

А вона мовчки взяла тюбик і почала втирати в річ прозорий гель. Навроцьку збуджували рухи й вона мастурбувала у мене на очах. Я відчувала її дикий кайф і дуже шкодувала, що не залишилися у своїй комірці, без їжі та води. Купилася на вишукані страви й ошатний теплий дім.

Виходило, що ми спочатку пошматували тіло лобстера й тепер я розрахуюсь за вечерю дівочою невинністю. Який ганебний, але прогнозований фінал!

– Хай Бог мене простить. Діаночко, прошу, не бійся. Бо жоден чоловік на світі не зробить це так лагідно і ніжно, як я тепер.  Розслабся і прийми сюрприз! – озвучила володарка розпусного шатра, що буде далі.

Вона попестила слизьким кінцем тієї іграшки мій клітор, а потім провела предметом вздовж мокрих губенят і обережно заштовхнула в мене... Це дивно, але болю я зовсім не відчула. Мабуть, від шоку? А стара повія блаженно тішилась моїм заціпенінням й нарощувала темп.

– Софіє, зупинись! Мені болить... – збрехала я, бо підсвідомо розуміла, якщо цю секс-машину не вгамувати вчасно, вона мене пахатиме до ранку і точно роздере.

– Не може бути, просто ти злякалась. Я теж побоювалась трохи, але потурбувалася про це. Ти найпрекрасніша з квіток Софії. Розкішна і солодка, наче мед!

Я думала вона не чує, але натхненна живодерка помилувала й припинила калічити мене. Дістала річ, уважно роздивилась та облизала краплі крові. Як виявилось травмування у мене незначне. Ця пристрасна дикунка не кидала слова на вітер, коли пообіцяла ніжність. А гель з коробки - кровоспинний анестетик, що передбачлива мадам придбала саме на такий момент.

– Ну, на сьогодні все. Наразі відпочинь, кохана. Тепер ми справжня пара, – шаліла ненормальна відьма і скоро я заснула.

Вночі я вибралась помитися й побачила в вагіні запечені краплинки. Моя нещасна нірка поплакала й змирилась. Та я прекрасно розуміла, що хтива баба ще не спить. Вона не заспокоїться аж доки я не віддячу їй за пристрасть, для неї то святе. І я не помилилась. Софія виклала на свій живіт гидоту та потягнулася до мене:

– Красунечко, тобі не важко буде подарувати мить блаженства щасливій половинці?

– Та ні! Якщо покажеш як одягати цей предмет, – наблизилась до ліжка.

– Ха-ха! Предмет чарівний, безвідмовний, тихий. Не те, що грубий і дурний мужик! Ось так... Готово.

Я вбралася в жахіття, залізла на Навроцьку і думала, що буде дуже гидко. Але лесбійка пахла мов парфумерний магазин, а змучений очікуванням погляд нагадував очиці сучки, яку нарешті відгуляє пес. Це ж треба мати стільки грошей, зв’язки, освіту і талант та витрачати свої ночі на пластикові штуки!

Більше Софія не змогла чекати, притисла мене разом з «ним» до себе міцно й закричала на весь дім, мов її різали навпіл. Від несподіванки я затремтіла, а збоченка вже керувала мною на свій клінічний смак і розсуд.

Я відсторонено дивилась у стіну так, наче зайнята буденним прибиранням. Та хвора головою жінка на диво швидко кінчила й забилась в агонії шаленого оргазму. Вона освідчувалася в «коханні» підбіркою величних слів. А я наразі переймалась, аби вона не здохла, бо в її віці гострі відчуття шкідливі.

Щоб якось заспокоїти блаженну я запитала недоречне:

– То я хороша учениця?

– Найкраща у житті! Кохатиму тебе довіку. Ніколи не була така щаслива! Маленька звабнице, ми завтра ж підемо в салон і я куплю для нас двійнятко перснів.

Оце ти вляпалась, Діано! Сама Навроцька у гріху зізналася, що ти найкраща й бажає обвінчати ваш союз обручками на пальцях.

Розділ 9. Орендар

З першим снігом в моїй оболонській квартирі все-таки розпочався ремонт. Як виявилося, Софія знає багато різнопланових людей, серед яких є й професійні будівельники. Часом ця підприємлива особа звертається до хлопців, аби вони перетворили занедбане помешкання на гарну річ. Подібні методи допомагають дамі неслабо заробляти. Ну, а моє прохання вона сприйняла за особистий інтерес.

Отож, міцні чоловіки взялися до роботи. Вони заповнили мою хатинку мішками з сумішами та гіпсокартоном й довбали стіни так, що плакали сусіди. Але закохана Навроцька чомусь не доганяла, що перетворюючи особистий простір Діани Ковтун на цукерку, ламає гілку, на якій сидить. Я ж мовчки посміхалась і не пояснювала їй помилки. У мене теж був власний інтерес. Він полягав у тому, щоб якомога швидше позбутися її компанії, якщо не вдень, то хоч вночі!

Здібні дядьки «порозсували» стіни й страшна кімната гігієни вмістила в себе душову кабіну, біде і туалет. А про грибок і тарганів тепер вже й спомину не буде. Приємна плитка кольору небес, із розписом під мрамор, мене штовхала у політ. З моменту як згубили Магду, я вперше відчувала повноту життя і землю під ногами.

За тиждень у кімнаті з’явились рівні стіни. Сучасний стиль не допускав архаїку шпалер. Пішло у небуття розбите підвіконня, що слугувало дівчині, як стіл. Тепер через французькі вікна в мою оселю заглядало скупе зимове сонце.

Сказати правду, збуджена Софія ще й припахала власного дизайнера, щоб він попрацював з кінцевим інтерєром. Звісно червоне дерево мені не світить, але на кресленнях загальний простір мене задовольнив.

Уперта, як пеньок Навроцька примусила мене ходити на курси водіїв й ганяла по автосалонах, у пошуках дарунка для коханки. Та я такого «щастя» від неї звісно не візьму. Екстрим водіння я сприйняла як належне й мені сподобалось заняття, але щодо машини, я буду невблаганна й сама візьму, що стане до душі.

Зізнаюся, що геть не уявляла, як може закрутитись світ навколо бідної сирітки, лише за кілька місяців. Можливо доля повертала мені старі борги, або підступно готувала щось ще страшніше, ніж колись?

Але наразі наймолодша рієлторка одної з провідних агенцій Києва косила бабки так стрімко, що давно вже обігнала в показниках саму Навроцьку. Про це колеги говорили вголос, а не шущукалися як раніше та особисто я не ображалась. Адже це правда, а не комплімент!

Сьогодні я застрягла на годинку у себе за столом і порпалася в компі. Складала в теки документи, бо я люблю беззаперечний і чіткий порядок у фінансових паперах. А ще шукала варіанти, щоб розселити вдало одну сварливу пару. Після розлучення вони ділили статки й добивали адвокатів. Казали, що на мене вся надія, бо хтось когось замочить... Тому я краще попрацюю, щоб запобігти крові!

Сиджу, нікого не чіпаю та зосереджено копаю бази. Як раптом Жанна підповзає на стільці:

– Діанко, дуже зайнята? Чуєш, допоможи одній людині. Сусід, хороший чоловік, залишився без даху. Його і так життя побило, так ще й потвора насідає, аби залишив її дім. Спустись на грішну землю, знайди оренду бідоласі!

– Зажди хвилинку... – запам’ятала я прийнятні варіанти й зітхнула тяжко, бо мене ореда не цікавить. Жебрацькі копійки навіть директорка не контролює, а вона в нас особа ненаситна. Але зі сказаного Жанкою виходить, що ще одній живій душі потрібна допомога і підтримка. Я і сама була такою, тому питаю: – Що, кажи конкретно.

Деталі пошуку й контакту я звісно пропущу й переметнусь відразу до зустрічі з клієнтом. Старенька іномарка спинилась на зупинці, де домовлялися. Дверцята мені відчинив могутній чолов'яга та ввічливо сказав:

– Прошу! Це я Кирило Латуш. Спасибі, що погодились допомогти. Моя щоденна праця...

– Даруйте, біографії не треба. Швиденько знайдемо для Вас хатинку і розійдемось, бо у мене сьогодні купа справ. А голова розколюється навпіл, – нахабно обірвала я клієнта та перепрошувати не збиралась. А він завів автомобіль і вибачився замість мене:

– Недоліки роботи, вибачайте! До речі, можу запропонувати аспірин.

– Ні, дякую. Потерплю. У мене власні методи релаксу. Так ким Ви кажете працюєте? – накреслилась цікавіть там, де її я не чекала.

– Інструктором із виживання. Спочатку тренування в залі, а для закріплення матеріалу веду народ у подорож нашим прекрасним краєм. Це пізнавально і цікаво: хто і на що буває здатен. Товариш інколи покличе на телестудію, коли знімають екстремальне. А так моє життя звичайте. Ось тільки стався парадокс: навчаю інших виживанню, а сам шукаю дах над головою... – сумно констатував клієнт, коли заїхали на першу точку.

Я бачила, що цей неперебірлий інструктор залишився б і тут. Та я категорично відрубала нахабному колезі, щоб не соромився у мережі й прибрав гадючник з бази. Оце вже був ектрим професії рієлторки Діани.

Друга адреса пригорнула мою увагу більше. Приміщення відповідало поданим фото й сподобалось орендарю. Щодо комісії я й слухати не стала, бо памятала прірву, в якій застрягла після смерті Магди. Тому з цього Кирила фізично не могла здирати кошти. Угоду сторони успішно підписали, а я залишила їм по візитці та повернулася до інших тем.

Увечері, як прямувала з автоклубу, піймалася на тому, що в мене в голові загрузли очі випадкового клієнта й ніяк не хочуть забуватись. Ну, так він вихований і спокійний чоловік, але до чого тут мої думки? Таких статечних і нещасних у мене сотні пропливають повз і забуваються назавтра. Я посміхнулася та пригадала, як ще до зустрічі з Навроцькою, в дівочих мріях, малювала свого майбутнього обранця. А потім сталося, що сталось і я закреслила думки про протилежну стать.

Звичайний вечір заклопотаних рієлторок завжди однаковий і нецікавий. Це маса перемовин про метри, поверхи й проценти та ще якісь нюанси майбутніх грошовитих справ. Тут вже не до кохання! Софія йде до кабінету, а я працюю цілий вечір на зручному дивані, в подушках серед гаджетів й нотаток.

Певно що кожен вечір мені телефонує виконроб та видає детальний звіт про мій ремонт або купівлю будматеріалів. Але ж сьогодні дивовижний день, бо він сказав: «Шановна, ми закінчили роботу. Ще вивезти сміття й чекаю Вас на прийомку та фінальний розрахунок». Оце так новина!!!

Почувши я не витримала й гучно завищала. Софія кинула своїх клієнтів та вискочила, вирячивши очі:

– ...Що сталося? Це хто тебе довів? Ану дай слухавку негайно!

– Не треба слухавку, бо я радію несказанно! Софіє, Коля доповів, що вони завершили справу і в мене тепер є прекрасний дім! Вітаю, моя мила! – шаліла я в чужих подушках.

Навроцька виховано посміхнулась та її очі стали геть сумні. Тільки тепер вона збагнула, що завершились еротичні мрії, а я покинути ці ганебні стіни та буду жити як захочеться МЕНІ.

Розділ 10. Ковток повітря

Вітаю, стервочко, з новою перемогою в житті! Це я до себе так звертаюсь і рада до нестями, що повернулася додому, в чарівний новий світ. Не до гуртожитку нахабних тарганів, як я раніше називала. Тепер сказати щось подібне про мій маленький рай - язик не повернеться.

Я вже розповідала про вдале перепланування та як з вікна, до самої підлоги, мене вітає сонце. А ще приємно повалятись на витворі мистецтва, який створив за нашими з Софією ескізами один дизайнер меблів. Величний замшевий диван розподіляє простір на дві локації: вітальню та їдальню. Куточок для нічного відпочинку вмостився дещо вдалині.

Ось так і вийшло, що Навроцька допомогла мені з усім. Спочатку продала хатинку Магди й знайшла для сироти житло в столиці. Потім навчила працювати й підкинула талановитих будівельників та прихистила на час ремонту. Але тепер Софія жадібно зітхає й чекає, що я відірвусь від справ та з пристрастю загляну в очі. Мені б її проблеми!

Виявляється, коли людина на злеті, то на дурниці немає жодної хвилинки, треба просто прямувати вперед. У цьому мені допомагає «мишка». Так я охрестила крихітний сріблястий електрокар, який обрала для роботи в місті.  Моя машинка може впевнено протиснутись у будь-яку шпаринку, залишивши позаду купу громіздких бляшанок. Таких, наприклад,  як у Стелли. Та я ж не охоронець у бариги й мені потрібна швидкість та мобільність... Телефонує хтось, чекайте.

– Вітаю й слухаю уважно! Діана Ковтун, «Новосел» – наче машина чітко промовляю до гарнітури й звісно не бачу абонента.

– Ви представляєтесь як диктор з телебачення. У мене так не вийде, – чую у вусі шовковистий баритон, котрий не сплутати ні з яким іншим.

– Кирило? Дякую за комплімент. Як поживаєте, інструкторе? Проблеми? – грайливо відгукуюся та вгадую піднесення в його словах:

– Приємно, що впізнали! Проблема є. Вірніше справа, що я не завершив. Ви врятували у скрутну хвилину, а вдячності не прийняли. Від цього я не сплю вночі, а при моїй роботі таке неприпустимо. Даруйте за нахабство та я запрошую Вас на вечерю. Може тоді безсоння пропаде?

Ого! Та власне бажання самотнього самця мене не здивували, але сама я й досі на зв’язку та навіть не нагрубіянила йому. Ростеш, Діано! Подумала, а вголос прорекла:

– Експеримент цікавий. А що як повечеряємо - справа завершиться?

– Яка Ви гостра і безжальна. Ні, навпаки! Я мрію, аби наші справи були лише на старті. І не зітхайте так, будь ласка! Я знаю, що у Вас роман з колегою, але в житті все змінюється. Взагалі одружуватись я не поспішаю, мені ще попередній шлюб впоперек горла. А спілкування з Вами цікаве й екстремальне. І це якраз моє! – докладно пояснив Кирило й порадував, що не з лякливих.

Я слухала його та відчувала, що не зовсім пропаща й не втратила свою жіночу автентичність. Мені подобалося чоловіче загравання. Як добре, що Навроцька не відає про цей «експеримент», інакше просто вб’є.

* * *

Не знала, що великі комісійні так швидко зіпсують мене! Це я про те, що сподівалась потрапити із залицяльником до фешенебельного ресторану. Яка дурепа! Вибралась до міста з сільської хати, навчилась працювати з заможними клієнтами, а цей Кирило іде до заробітку звичайним довгим шляхом.

Але програма зустрічі мені сподобалася. Ми спочатку гуляли набережною Дніпра, а потім завітали в кав'ярню, де скромний кавалер виявився справжнім фаном шкідливих і смачнючих страв. Від походеньок на повітрі ми дуже зголодніли й тому замовили подвійні порції хрумких гостреньких крилець, під світле пиво. А розмова перетворилася на неквапливу річку, де жоден острівець не заважав її чіткому руху.

Мій випадковий орендар розповідав, як після строкової служби обрав професію пожежника й натхненно рятував життя людей. Та полум'я підступне і якось він потрапив у полон вогню, де дуже обгорів. Після відновлення не став тримати зла на медиків, що не дозволили йому вернутися у стрій. Він вирішив навчати всіх охочих по іншому долати страх і біль. Про тонкощі розлучення не говорив. Сказав лише, що неймовірно сумує за маленьким сином.

Що я розповідала? А навіщо? Він знає, що я впевнена лесбійка! Чоловіків це бісить та здається Кирило розумів моє захоплення жінками як лікар чи спеціаліст із виживання, з тактовним співчуттям.

Через його терпіння й толерантність я все розповіла про знищений дитячий світ і мрії. Про неймовірну жінку Магду, що виростила, виховала і дала чіткі основи на усе життя, але загинула від рук злочинців.

Кирило слухав мовчки. Він був, на диво, уважним слухачем! Мені навіть здалося, що поруч з нами Магда. Бо тільки біля неї я відчувала безмежний спокій і безпеку. Ця зустріч підсвідомо лікувала, наче ковток повітря чи смак джерельної води. В душі я дякувала незнайомцю за згадку про просте сердечне спілкування, без вигоди й розпусти.

За тиждень Латуш запросив мене в кіно і я погодилась! Фільм видався ніякий і глядачів було не густо. Та я відпочивала. В повітрі скрізь висів марудний аромат попкорну. Десь парочка нахабно цілувалась і зовсім не дивилась на екран. А я розслабилася на сидінні, закрила очі й відчувала невагомість. Мій кавалер не заважав. Між нами встановився якийсь незрозуміло живий зв’язок, якого я ні з ким не знала.

Вже біля дому причепилася, що розрахуюсь за таксі. Адже він був на мілині та щедро пригощав в кафе. Кирило знітився й почервонів та сперечатися зі мною марно.

На вході до під'їзду він раптом пригорнув мою долоню до вуст і тихо цілував... І в ці хвилини моє понівечене та незрозуміле життя зліпилося до купи. Я бачила, як захмелів від того дотику його чарівний погляд. А потім він сказав:

– Не знаю, що розповідає про Вас моя сусідка Жанна, але я прочитав Ваші думки. Діано, наше спілкування приносить обопільну користь. Я дякую, що знову провели зі мною вечір. Ми ще зустрінемося якось?

– З моїми справами непросто поцілити у вільний вечір. Але, будь ласка, зателефонуйте. Я спробую знайти для НАС хоч трохи часу.

Сонячні іскорки посипалися у пітьмі з його очей, а я конкретно розгубилась і навіть не здогадувалася, що вже потрапила в полон душевного тепла звичайного земного Чоловіка.

Розділ 11. Інтуїція

Жіноча інтуїція - то є природний хист, помножений на досвід. Та мій життєвий досвід мізерний і слабкий, хіба що він складається з випробувань останніх місяців? Серед однолітків звичайно могла б зійти за профі. Але моє оточення це люди, які торгують нерухомістю. Вони спілкуються не з першачками й прокручують Угоди з чисельними нулями. Ось і доводиться частенько відчувати довкілля «шкірою спини».

Сьогодні я була у передмісті та оглядала вартісний об'єкт. Папери і клієнт серйозні, тому і підготовка повинна бути відповідна, щоб і комарик ніс не підточив. Сиджу, заглибилася в справу, як раптом чую десь позаду незмінну частку іміджу Софії -парфуми Ангели і Демони. У виборі жінок та реноме моя наставниця по особливому старанна і незворушна, наче моноліт. Я думала вона щось скаже, а потім розвернулася на кріслі, знизала дамочку байдужими очима й пожартувала:

– Вітаю, пані! Є якісь проблеми? Я можу Вам допомогти?

– Ти відібрала навіть мої фрази! – не криючись від колективу та деяких клієнтів, зірвалася на крик Софія. Спільнота остовпіла, а я прожогом кинула папери до сейфа й мовчки прослизнула в коридор.

– Ксюхо, дивись! Родинна сварка зараз запалає. Стара чогось зігнулась і шкварчить, а молода не піддається й насідає, – жбурнула олівець у бік сусіднього стола наша пліткарка Жанна.

– Жанет, ти взагалі ку-ку? Я ж так без ока можу залишитись. Нащо воно тобі? – обурилася Ксюша.

Та Жанна вже її не чула. Вона рвонула в коридор за нами, аби угледіти розбірки пари. Тут їй не пощастило. Ліфт підхопив нас і повіз донизу. В кабіні вже спускались люди і ми доїхали без слів. Я відійшла трохи подалі, під дерева та гнівно прошипіла:

– Софіє, що з тобою? Хіба не ти мене навчала, що в офісі ми геть сторонні люди? Так, я тобі завдячую усім: житлом, роботою, навіть ремонтом... Але, заради Бога, публічні сварки нам обом не личать та не допомагають тримати репутацію на рівні.

– Але ж ти мене ігноруєш і повністю забула... Ти мене геть не хочеш, а я чекаю кожен день і ніч! – її істерика вражала. Такою я Навроцьку не бачила ніколи.

Невже десь просочився факт моїх побачень із Кирилом? Та сам він ні за що не скаже сусідці ані слова. Цей Латуш не такий. Він джентльмен і захисник та й не живе тепер через стіну від Жанни. То звідки ж у Софії тоді цей напад істерії? От збоченка... Хай Бог мене простить!

Я каюся в душі, але вона стоїть та пожирає ненормальними очима і треба її якось вгамувати.

– Ну, вибач! Ти ж зліпила сталеву копію самої себе. Я наче навіжена шукаю вигоди для «Новосела» й до вечора відвалюється все. Раніше хоч могла перепочити десь в транспорті, але тепер дорога вимагає постійної напруги. Чому я взагалі розповідаю ці дурниці? Ти ж не дитина, Соню, й прекрасно розумієш все.

– Приходь сьогодні на вечерю! – молилася вона та геть мене не чула. Ця сцена нагадала кінофільм, де аморальний чоловік постійно зраджує дружину, а та готова розстелитись для нього килимком й прощає все на світі.

– Не вийде! На лівобережжі в мене огляд майже серед ночі. Клієнт вимогливий і зайнятий, а на зворотному шляху я буду вичавлена, як лимонна шкірка. Навіщо це тобі? – я вдало пригадала, що дійсно є такий клієнт, з двома квартирами на продаж. А я ніяк не втраплю подивитись.

– Кохана, ти мені потрібна у будь-якому стані, бо я без тебе помираю! Ти сильна, змилуйся й прийди, аби любити віддану Софію... Чи  ти знайшла мені заміну? – як добре, що я пів доби ганяю містом і не їла, бо через ці надмірні шмарклі доцільно поблювати. Але рієлтор - трішечки актор і я спроможна підіграти.

– Софіє, не верзи дурниць! Твоя заміна на очах у всіх: квадратні метри та угоди «Новосела», – я навіть посміхнулася до неї.

– Але ж ти більше не зі мною! Я відчуваю це усім в собі. Жіночу інтуїцію не проведеш, – настирливо чіплялася лесбійка.

О, люди! Ну чому життя нагадує смугасту зебру? Ось тільки промайнула світла смужка і накотилась знову темна! Як пояснити цій знедоленій особі, що я спокійно вмощуюся вдома, щоб подивитися класичний фільм або читаю книгу. Вона ж розумна і талановита, а перевагу віддає потіхам із латексом й жінками. У мене був клієнт - сексопатолог і я хотіла проконсультуватись, щодо Софії, та здолав надмірний сором. Адже вона відразу розповість про наші спільні витребеньки серед кривавих подушок... А я бажаю, з кожним днем що дужче, забути про усе.

– Ну, добре! Відкладу клієнта й приїду на вечерю. Тільки прошу тебе: дай спокій екзотичним стравам знайомих кулінарів. Діана більше не голодна, – сказала, наче відрубала. Навіщо я її дражню?

– Як скажеш, зіронько моя! Зроблю усе на світі. Не хочеш страв, я приготую нам чарівне ложе... – блиснули хижими вогнями її клінічно хворі очі. На тому й розійшлись.

Мабуть, аби додати мені страждань і гіркоти, життя підкинуло дзвінок від Латуша. Новий знайомий запропонував помилуватися вогнями міста з перлини славного Подола. Це він про оглядове колесо на Контрактовій.

Я слухала його спокійний голос і розуміла, що життя буває іншим. А ще безмежно шкодувала, що я сьогодні не побачу його довірливий і теплий погляд, а попрямую в інший бік - на Лесі Українки. Там я зізнаюсь бідолашній жінці, що мене більше не цікавлять її забави й іграшки з шухляди.

Ще спробую їй пояснити, що світ навколо цікавіший, щасливий і простий. Що я зустріла та бажаю стосунків з добрим чоловіком, бо відчуваю поруч з ним себе захищеною і слабкою... Ці щирі почуття з’явилися в мені не просто так, а через спілкування зі світлою душею, чистішою за перший сніг! Він ще нічого не зробив та якось допоміг знайти мені свій вірний шлях. Тому наразі я замовила таксі не для прогулянки Подолом, а геть у інший бік.

Розділ 12. І смерть не розлучить

Я прямувала до Софії та згадувала й аналізувала, як докотилася до дивного зв'язку. Після банкету з першої угоди, щаслива і дурна, я неочікувано опинилась у неї в ліжку. А пізніше, голодна і холодна, сама погодилась на штучний світ та сором вигаданого «кохання».

Втішало те, що хоч насичена робота охороняла мій здоровий глузд, щоб якомога швидше бажати повернутись у суверенний світ. А потім доля випадково подарувала мені зустріч з Ним. Та підозріла і ревнива баба ще намагається боротися за мене, бо відчуває, що втрачає. Сьогодні, привселюдно вона дозволила собі неприпустиму поведінку. Саме тому я зараз тут.

Як завжди делікатна охорона впустила мене до будинку, без жодних запитань. Я піднялася на десятий поверх й натиснула дзвінок. Навроцька відчинила у традиційному прозорому вбранні, бо сподівалась на бурхливий секс. Вона стояла вся піднесена й щаслива так, наче бачила мене вже голою й готовою до втіх.

– Заходь, моя прекрасна німфо! Я зачекалася на тебе. Моя кохана наказала не створювати урочистостей та я не витримала, бо цей вечір стане найзнаковішим в нашому житті! – із пафосу тих слів я зрозуміла, що Софія уже наклюкалась гидоти та мовчи зняла верхній одяг і помістила в шафу.

– Прошу, красунечко! Усе для тебе, – кивнула на вітальню господиня.

– Ну, ти в своєму стилі, Софо! – побачила я навкруги купу розставлених свічок. Вони палахкотіли й розносили її хоромами паскудні аромати. Я це страшенно не люблю, але заради нашої розлуки - ще раз стерплю. Хоч власне я тут не збираюсь ночувати, як марить стара відьма. Скажу, що треба та й піду. А збоченка хай медитує, у неї засобів для цього, хоч завались...

– Так, моя рідна дівчинко! Я у своєму стилі приготувала нам десерт, – товклася поруч, загадково посміхаючись Софія.

Я сіла за доволі дивний стіл. Сьогодні скатертина була чорнішою за темну ніч, а срібло сяяло на ній урочисто й жахливо. Повсюди на столі та на підлозі розсипані трояндові пелюстки, червоно-чорних кольорів. Високі келихи, пляшка вина та моя слабкість - торт з кокосом. Вино якесь нове, це точно не її улюблене Шато.

– Софіє, я прийшла поговорити. Присядь і вислухай мене, – сказала я доволі різко, без прелюдій.

Та господиня рухалась мов привид, кружляючи навколо мене. Я відчувала той огидний бриз парфумів з феромонами. Невже хоч хтось насправді вірить у чари цих дурниць?  

Ось хитромудра пані дала мені один із двох високих келихів і стала за спиною. Це також традиційна поза. Адже коли я вип’ю, вона полізе цілуватись своїм настирливим і хтивим ротом.

Я прийняла до рук кришталь й уважно подивилась вгору:

– Софієчко, сідай. У тебе тут немає від кого прикривати мене ззаду. Хай ніжки відпочинуть...

– О, як приємно чути, що ти змінила гнів на милість! Кохана, вип’ємо до дна, а потім поговоримо про все, що тільки ти захочеш, –  попестила вона мене по плечах.

– Ну, добре, вип’ємо, – кивнула я й пригубила вино. Фу, та воно ж гіркіше перцю!  Що за трави сьогодні вона туди напхала?

Я сподівалась, що після випивки Навроцька розслабиться й мені буде простіше пояснювати їй про наш розрив. Не встигла я сконцентруватися на думці, як ця зухвала баба вчепилась в мою руку і намагалася залити силоміць всередину гидку отруту:

– Ні, котику, за НАС до дна, як завжди...

Я не бажала пити, але на жаль ковток зробила і захмеліла так, що всі свічки порозповзалися перед очима й потужна слабкість оповила тіло. Хизуюся, що я кмітлива і тямуща як рієлтор, але чому наразі нагадую дурну вівцю? Може тому, що на роботі мені ще не траплялися ґвалтівники?

Але ж сама Навроцька дресувала: як захищатися у разі раптової біди. Тому я різко відштовхнула хвойду і кинулася в коридор. З речами вибігти назовні мені ніяк не вийде, адже вона спіймає. Тому хапаю з сумочки балончик та стрімко розпиляю Софії в очі «пахощі жасмину»... Вона пронизливо кричить і затуляє очі. А я тим часом забігаю до ванної кімнати й штовхаю сталий засув.

Раніше цей предмет у мене викликав питання й подив та зараз спрацював на совість. У божевільній люті Софія б'ється у міцні дубові двері, а я все більше відчуваю слабкість та натискаю на «103».

– ...Швидка! Що сталося? – відповіли мені на виклик, а гамір в вухах наростав.

– Прошу: допоможіть. Сильне отруєння. Адреса... – з останніх сил я двічі повторила адресу прихистку розпусти та вклала глибоко до рота два пальці, щоб позбутися отрути.

Зізнаюся, й раніше я часто так робила після «чарівного чайку» Софії. Ще напувала зіллям монстеру біля ліжка. Чому не кайфувала? А нащо це мені? Я хочу діток і кохання, а не діагноз наркотичного звикання та долю вічного торчка.

Наразі я безжально тягнула з себе все, що зможу та хльобтала воду з крана. Вона дуже гидка, але тепер не до гурманства. Панічно думала, як вибратися з пастки, щоб відчинити людям двері й знешкодити Софію? Адже вона, наче пантера, чатує й точно кинеться на мене.

Ну й паралельно в голові я лаяла себе за несусвітну дурість: прийти до божевільної вночі аби поговорити про розрив... Та раптом я почула її голос:

– Кохана, тобі там недобре? Відкрий, матуся допоможе. Іще по келишку і навіть смерть вже не розлучить нас ніколи!

Я не відповіла та зрозуміла, що вона також нестабільна. Софія випила те пійло майже до дна, хоча хто знає, як воно на неї діє?

У розпачі я не знайшла нічого ліпшого як просто сильно турнути двері. Це у мене вийшло. Навроцька впала на підлогу, мов сніп соломи і затихла. Невже я її вбила? Але крові ніде не видко й тому я перескочила нахабу, схопила шубку й зачинилася назовні. Тепер міцні сталеві двері замкнула на замовний ключ й безсило опустилася на килим.

Я відчувала, як шалено тарахкотить моє нещасне серце. Прохала Бога про одне, аби не відключатись та дочекатися на допомогу. А над усе хотіла побачити Його дбайливі очі... Хоча то був би надзвичайний сором: зустрітися отут, біля дверей розпусниці-коханки та ще й у наркотичному лайні.

А в коридорі та в квартирі стояла повна тиша. Ось я почула: відчинився ліфт і далі люди у медичній формі запитують мене:

– Що трапилось? Чому Ви тут? Тихенько підіймайтеся на ноги.

– В гостях була... Ми чимось отруїлись. Всередині є непритомна жінка. Допоможіть їй... Ось ключі, – промимрила і втратила свідомість.

Розділ 13. Рятувальник

– Тільки недовго, вона ще слабка, – почула я чиїсь слова та не повірила своїм очам. Невже Господь мене почув? Я ж пам’ятаю, як хотіла побачити добро й турботу в Його очах.

– Привіт, Діано! Я дізнався від Жанни про пригоду з Вами і ось я тут. Як самопочуття? – цей голос сам лікує, мов кращі ліки на землі.

– Привіт, Кириле! Я не знаю, та якщо поруч рятувальник, тоді не страшно, – спробувала посміхнутись, але сухі й солоні губи розрізало жорстоким болем.

– Стривай, допоможу! – Кирило миттю підхопив подушку та вже тримав в руці маленьку пляшечку води. Він вправно допоміг попити й тепер було ще ліпше. Як Латуш знає, що мені потрібно? Подумала та геть не шкодувала, що отруїлась у Софії. Заради його сильних рук і лагідних очей, я згодилася б ризикнути ще раз.

– Спасибі. Тобто Жанна вже розпатякала? – сказала вголос й стидалася всього, що встигла наробити у житті.

– Нічого. Жанна звісно балакуча жінка, та в цьому є свій сенс. Інакше ми з тобою ніколи б не зустрілись, – продовжив спілкування Латуш без нудного офіціозу і прочитав мої думки. – Не переймайся про плітки. Діано, я приніс салат із фруктів, а ще вівсянку. Кажуть, тобі можна...

– А де ти взяв? – здивовано питаю у «грубого мужлана». Так називала всіх чоловіків моя наставниця-коханка. Кирило знову ніжно посміхнувся і здивував ще більше:

– Я що якийсь безрукий? Нарізати салат із фруктів зуміє кожен. Ну, а каша? Так донедавна я їх готував для сина. А взагалі на курсах з виживання у мене занотовують рецепти, чим харчуватися в умовах, коли немає поруч ресторанів. Тримай хустинку, вчора прав.

Я кліпала очима й не розуміла: звідки доля знаходить на мою біду такі діаметрально протилежні та екзотичні екземпляри - провидицю, лесбійку, рятувальника? Він вміє прати й готувати каші... Якийсь чаклунський лабіринт і я заплуталася в ньому! Може хоча б тепер я зможу розібратись?

Латуш підтримав і пішов. На завтра лікар розповів, що всі кишки мені промили досконало й підстав тут залишатися немає. Я запитала про Софію. Мені сказали, що вона жива, але від сильних психотропів стан пацієнтки прогнозовано важкий. Подякували, що я вчасно покликала на допомогу. Через годину вже б не врятували.

Певно що я була на неї зла, але пішла, щоб побажати одужання нещасній. Звісно тілесного, бо схибленій не світить прояснення у голові. Вона лежала тиха і бліда. Не динамічна й самовпевнена, як завжди. На скронях проглядалась сивина, а з рук стирчало лікарське приладдя.

Тоді я нарекла себе в думках «янголом смерті». Ну, а як інакше? У нас з віщункою було просте життя. Вона мене ростила й душі не чула в названій дочці, але її жорстоко вбили. І ця дивачка закохалася й тепер заледве не втрапила у вічність.

Ось бідолашна хвора відчула поруч рух, розплющила погаслі очі, що вмить наповнились сльозами.

– Прости мені за гріх... Та я кохатиму тебе і після смерті, – заворушилися вуста й Софія навіть у такому стані залишилась, на жаль, собою. Вона хотіла простягнути руку, але приладдя заморгало і палати увірвались сестра та лікар.

– Негайно вийдіть геть і більше не приходьте! Ваші відвідини псують нашу роботу, – відрізав лікар й показав на двері.

Я вийшла в коридор, а сльози закапали на одяг. Чому він так зі мною? Я ж не бажала зла. Хоч і не треба було йти до неї... Коли? Сьогодні, вчора чи ніколи? Але Навроцька вимагала від мене тих стосунків, практично силоміць! Невже? Ти використала її знання і сексуальний потяг до жінок, а як побачила гарненького самця, відразу кинула. Хіба не так?

Все це крутилося у мене в голові та раптом я почула голос й забула прояви сумління. Кирило йшов по коридору з тією сонячною посмішкою на вустах.

– Вітаю, Діно! А чому ти не сказала, що вже виписують? Та це нічого, я в лікаря дізнався, – без будь-яких образ сказав чарівний рятувальник.

– Привіт, Кириле! Та тому, що в тебе і так доволі справ, а тут причепа з «Новосела». Хіба що ти мене навчиш варити ту прикольну кашку. Такої смакоти я зроду ще не їла, – розгублено дивилась на дужий стан в накидці й молола все, як є.

– Тобі сподобалась моя вівсянка? Це ти не смакувала мою пшоняну чи лісовий куліш. А щодо зайвих справ? Ти надала мені потрібну допомогу в скрутний момент і я не зможу залишити тебе в біді. Ніколи... – після цих слів Кирило Латуш на мить припнув язик і опустив гарячий погляд.

– А знаєш, ти доволі дивний. Умієш готувати й підтримати в скрутну хвилину, як справжній рятувальник. Я дякую тобі! – не стерпіла й відповіла на Його щирість.

– Нема за що. Мені не важко, а навпаки приємно. Пішли з цих стін скоріше, бо тут здоровий захворіє, – ми прямували в бік палати поруч і я напрочуд почувалася здоровою.

Пожитки я зібрала швидко і ми поїхали на Оболонь. Посеред мого двору Кирило розгубився:

– Ну, ось ти вдома... Я поїду.

– Е ні, шановний, так не вийде! Повернешся до підопічних, як вип’ємо по філіжанці кави. Раніше я не відпущу, – у власному дворі я миттю пригадала про характер, а Він чекав та весело сказав:

– Я думав, не запросиш. Ходімо, проведу.

Мене не було вдома кілька днів, але здавалось цілу вічність. Я скучила за затишком і квіти чекали, коли їх поллють. Звичайно це неввічливо та я вхопилася за лійку й хотіла приділити їм увагу. А Латуш відібрав у мене річ і лагідно сказав:

– Іди, змий з себе лікарняні аромати, я сам зроблю. А де у тебе кава?

Я слухалася чоловіка, що вперше завітав до мене покірно як ніколи, та це було приємно. Відкрила шафку й показала що до чого.

– Гаразд, я зрозумів. Іди не переймайся. Я каву також вмію готувати...

В кабіні під потоками води з мене відразу полилися сльози. Вони стікали без упину, наче хотіли помогти звільнитися від всього бруду, що накопичився в житті. Я так могла себе жаліти довго, але у мене в домі господарює гість. Це якось по-свинячому виходить! Тому закутала волосся рушником, накинула пухкий халат та вибралась назовні.

О, як приємно пахне! Духмяний аромат арабіки стелився у повітрі, а на столі стояли кавові чашки. Він вже знайшов і крекери в коробці. Цей рятувальник справжнє диво!

Я часто чула від жінок, що благовірні розкидають все у домі, б’ють посуд або гублять кредитки чи ключі. Але людина, що зненацька потрапила в чужу оселю й докладно розібралася з усім... Це просто фантастично!

Після гарячих сліз у душі я ще зітхала та пожартувала:

– У мене в кухні супермен?

– Ні, я інструктор з виживання. Чи щось неправильно зробив? Там в холодильнику лежить ковбаска. Підійде зготувати малесенькі канапки. Будеш? – він наливав до чашок каву і чуйно поглядав з-під лоба.

– Кириле, де ти взявся? До цього я нічого не хотіла, а зараз ладна на усе, – підперла мордочку руками та говорила майже незнайомцю геть нетипові речі. Негідник міг би скористатись, а Він заглянув просто в очі та відповів таке:

– Трохи пізніше розповім: де взявся. Звісно, якщо захочеш. Тепер: смачного! Пий, доки гаряча.

Розділ 14. Янгол

Якщо хтось думає, що після кави ми кинулися в ліжко, нехай піде до церкви або до психіатра! Бо в нас з Кирилом за плечима лежав важкий тягар невдалого кохання. Так, ми здогадувались, що подобаємося одне одному, але розпусна пристрасть наразі не на часі.

Гість заспокоїв мої сльози, побув ще трохи та й поїхав. Казав, як стану до роботи, відразу буде краще. Принаймні так він почувався сам.

Першого дня в агенції мене покликала Хрульова. Наша директорка - вреднюча баба, котрій нічим не догодиш. Я стільки користі приношу «Новоселу», але вона натхненно прочитала мені промову про моральність, відповідальність перед колективом, а наостанок ткнула носом у незавершені угоди.

Дівчата мене не чіпали. Язик свербів у кожної, але побачивши мій стан, завбачливо мовчали. Навіть пліткарка Жанна не намагалась жартувати.

Ходити до Навроцької мені заборонили лікарі. Періодично я цікавилася станом її здоров'я та він був важкий. Після могутньої хімічної атаки її завзятий організм боровся й не бажав здаватись. Якось чергова медсестричка таємно повідомила мені, що пацієнтка з сьомої палати то плаче, то сміється, то намагається втекти. Ну словом, геть неадекватна!

Я з’їздила до Магди на могилку і вкотре попрохала допомоги, але провидиця не надсилала більше вітерець, чи може я вже не звертала уваги на дрібниці? Так і жила Діана Ковтун лише турботами клієнтів «Новосела».

Вбивало те, що рятувальник Латуш, коли привіз з лікарні, був добрим й обіцяв не забувати... А потім просто зник! У таких випадках Софія говорила: «Іще один огидний чоловік...»

Сьогодні ввечері я вирішила переглянути старенький водевіль, котрий любила ще з дитинства. Підсмажила попкорну й створила атмосферу домашнього кінотеатру. Та власне через ту панель, на пів стіни, це й був кінотеатр. Навроцька причепилась якось: «Нехай твоє вікно у світ буде великим...»

Ну, я й купила, а куди мені дівати кошти? Родини чи людей, яким потрібна допомога, я не маю! Звичайно з кожної Угоди ми залишаємо процент, котрий директорка розподіляє між інтернатами для літніх чи сиротинцями, згідно з законом «Новосела». Та мій рахунок не страждає, а от життя Діани Ковтун сіреньке й непомітне.

Ось я почула телефон. Хотіла не відповідати, бо для клієнтів вже запізно, а більше в мене - ні душі. Та на екрані висвітилося лице, побачити яке я марила понад усе.

– Привіт, Кірюшо! Ти куди подівся? Я скучила за нашим спілкуванням, – не втрималася і сказала все, що накипіло на душі.

– Вітаю, Діно! Ти прости. Я радий чути саме те, що ти сказала. Був у відрядженні, на Сході. Там завалило шахтарів. Коли почув, все кинув і поїхав. Тобі казати не хотів, але наразі нам побачитися треба.

– То приїзди!

– Що зараз? А ти годинник бачиш? – спитав здивовано Кирило.

– Так, він переді мною. Тільки назавтра будуть справи, а післязавтра ще нові. Ось я й запрошую тоді, коли ми вільні, та якщо не хочеш...

– Уже поїхав! – швидко кинув слухавку мій співрозмовник.

Я не зірвалася, щоб одягати спокусливу білизну. Я її всю повикидала й носила найпростішу. Через гіркий недавній досвід, несправжнє та пихате доводило мене до сказу. Тому чекала на Кирила в простенькому домашньому вбранні, такою як була.

О двадцять третій тридцять він подзвонив у мої двері. Я відчинила та побачила спочатку букет ромашок. Ні не польових, звичайних наших. Але я їх люблю усі, ці сонячні створіння не можна не любити.

– Проходь, будь ласка. Це мені? Спасибі! – я нахилилася до пелюсток та відчувала запах меду.

– Привіт! Я сумував за твоїм затишком і поглядом, Діанко, – сказав тихенько й глянув так, наче хотів поцілувати. Та я сховалась за ромашками й пішла, щоб взяти їм будиночок з полиці.

– Розповідай: де це було і що з тими людьми? – перевела розмову на сумне, але Кирило відповів:

– Не хочу. Тобі тільки цього не вистачало. В моїй роботі інколи найкраще - це змовчати. Краще розповідай про себе.

– А що про мене? Нічого розповідати. Життя проходить повз й мене не зачіпає, – чесно зізналася йому.

Квіти стояли в кришталевому відерці. Не дивлячись на час, ми пили каву. Сиділи, як і вперше: нас розділяв обідній стіл та очі надихали. Аж раптом він спитав:

– А хочеш я залишусь?

– НІ! – скрикнула пронизливо, мов стукнули по голові. – ...Кірюшо, я не знаю.

– Зате я знаю, що ми хочемо обоє та опираємося і чомусь вважаємо, що нам цього не можна, – не змовчав щирий Латуш.

– Тоді давай відверто. Ось ти мені даруєш увагу й доброту. Я неймовірно вдячна та скажи: навіщо тобі збочена лесбійка? – сказала вголос і здалося, що вдарили ножем у серце.

На це спокійний рятувальник зреагував миттєво й різко:

– Якби ти була чоловіком, я б ударив! Не смій більше ніколи казати так про себе. Я поясню: чому? Ти народилась нічиєю. А потім злі потвори забрали найріднішу захисницю й знедолене дівчисько не розуміло: куди йти? І тут з’явилася вона - така всезнайка і всевмійка. Так, дійсно дамочка дала ази професії, але ж ти здібна. Навчав би кілер чи дизайнер, ти впоралась би й там. Хіба ти їй пропонувала ліжко? НІ. Чи підливала ту гидоту, аби забути про здоровий глузд? Не ти. А може це тобі спало на думку вас убити? І знову НІ! Я взагалі не розумію, як ті її химерні справи проходили повз керівництво? Вона пишалася, що може вільно користуватися людьми. Ось ти її жалієш, а я вважаю, що катюзі по заслузі. Тому забудь і я ніколи не згадаю. Як скажеш - я піду, але приходитиму знову. Навіть не мрій, що я тебе залишу, рієлторко Діано!

Він стих, а я спочатку хотіла плакати та з кожним вірним словом мені ставало краще. Невже віщунка надіслала до мене янгола, щоб захищав? А як іще це пояснити? Ось Він примчав посеред ночі й лікує мою хвору душу.

– Кірюшо, я не очікувала, що ти стільки знаєш...

– Про ту тварюку? Жанка каже, що вся агенція спостерігала і пропускала повз її дивацтва. Хіба ти першою потрапила в тенета? А всі чомусь були сліпі. То мені їхати на хату, чи ти дозволиш вранці зварити ще раз каву? – з надією спитав Кирило.

– Куди ти вже поїдеш? Я - за каву! Диван цей для ночівлі підійде? – лукаво глянула йому в щасливі очі.

– Жартуєш? Звісно підійде. І для таких довготелесих тут вдосталь місця. А можна я прийму у тебе душ? – тільки тепер мені дійшло, що він відразу з летовища сюди прибув.

– Обов’язково увімкни масаж, класно знімає втому. У шафці свіжі рушники, бери який захочеш, – розквіт мій погляд, а сміливий рятувальник кивнув і зник з очей. Але мені здалося, що в голові обох майнула думка про щире і тісне взаємне спілкування, решту життя на цій землі.

Розділ 15. Доброго ранку

Зимове сонечко світило у високі вікна. Я відкрила очі й побачила, що  мій завзятий гість уже піднявся й чаклував біля плити. Я чула аромати молока та масла і розуміла, що то буде каша. Чарівна каша з давнього дитинства. Таку для мене готувала Магда.

Я обережно потягнулась за халатом і закрутилась в нього, наче кокон. Кирило бачив ті потуги сором’язливості та лише посміхався. Які уважні й добрі очі! Ці сонячні смарагди, що роблять його личко безмежно дорогим.

– Доброго ранку, сонне царство! Ось я й приготував тобі свою пшоняну кашу. Йди вмийся й перевіриш: чи тямлю я в дитячих стравах?

– Доброго ранку! Звісно тямиш, я чую її смак. А де ти взяв пшоно? Хіба воно в мене було? – здається я ще не прокинулась, а затишок голубив.

– Було. Ти що не пам’ятаєш вмісту своїх запасів? Це неподобство треба виправляти. Людині завжди необхідно знати, на що їй розраховувати, – суворо й жартома сказав інструктор з виживання. Та тільки я не зрозуміла: це він про крупи, чи про себе?

– Будь ласка, насипай! Я зараз... – зірвалась я до ванної та вперше за місяць щиро розсміялась.

У-у-у!!! Коли б хто знав: яка це неймовірна смакота! Пшонинки лопаються десь на язику й від того вони ще смачніші. А молоко солодке й пахне маселком.

Я їла кашу, що приготував дорослий дядько й думала: «Чому мені не до снаги просте людське життя? Навіщо доля підкидає аж стільки гіркоти? Хіба не можна аби цей чарівний пан завжди був поруч? Хай не кожен день, але хоча б приходив. Я і тоді була б щаслива».

Хвилиночку! А як же обіцянка: ніколи й ні до кого не приростати м’ясом? Та вже здається пізно. Бо Він сидить навпроти, тихенько їсть і поглядає, як рідний брат. Діано, зупинись! «Сестра» у тебе вже була, але тепер вона лежить в лікарні й не дружить з головою. І винна в цьому ТИ...

– Про що задумалась, малечо? – уважно запитав Кирило так, наче чув мої думки.

– Про твій неперевершений талант. І як же сумно, що назавтра такої кашки вже не буде, – сказала все як думала, а Він серйозно подивився в самі очі та відповів:

– Чому ж не буде? Як настане завтра - я приготую іншу.

Після цієї фрази кімнату оповила тиша. Бо жоден з нас не знав, як повестися далі? Брехати й лестити ми не бажали і просто відчували, що наші зустрічі дійшли до прийняття якогось рішення.

– Спасибі, це було дуже смачно! – сказала я відсутнім тоном і додала: – Пробач, мені вже час збиратись на роботу.

– Та на здоров’я. Я помию посуд й відразу зникну, – в голосі Кирила звучала гіркота образи.

– Не треба!!! – скрикнула, мов навіжена. І знов ніхто не знав: що саме я забороняю. Тому Він уточнив:

– Це ти про посуд, чи про мене?

Я підірвалася з-за столу й хотіла усамітнитися в ванній. Але Кирилу вже набридли ці ігри в кішки-мишки. Він вдало виставив долоні й піймав мене, а потім пригорнув до себе і тримав без слів, лише тихенько пестив по спині. У капцях мого зросту вистачало йому лише до підборіддя. Я приліпилась до грудей богатиря, а там було так затишно й безпечно. І вже ніхто нікуди не поспішав...

– То мені мити посуд чи не треба? – перепитав він жартома.

– Мий, хоч увесь, що знайдеш в домі. Тільки не йди. Зостанься тут зі мною, – прошепотіла я й злякалася сама себе.

На це Кирило відреагував по-своєму. Спочатку мовчки роздивлявся моє лице, потім прицінювався до волосся, до лоба та очей. Аж раптом опустив свій погляд до моїх губ. Мабуть, вирішував – робити це чи ні?

Я так хотіла, щоб зробив! Заплющила від страху очі й від болю, що горів в душі насупилася та була страшненька. А він схилився й вперше доторкнувся, тихенько і чарівно...

Не буду дивувати світ своїми спостереженнями та скажу, що ніжність чоловічих вуст – вражаюча і неповторна. Він не вривався, як Софія зі своїм голодом до мого рота, а навпаки залишив вибір й робив це трепетно і милостиво.

Я причаїлася в Його обіймах і не бажала вже нікуди йти, а слізки знову капали з очей, тільки тепер Йому на груди.

– А що не так тепер? – бажав Кирило осягнути мою тупість.

– Прости мене дурну. Навіщо я тобі така плаксива?

– А ти зі мною плакати не будеш. Я не дозволю. Навіть зараз візьми і посміхнись, – просив сміливий чоловік і я відразу посміхнулась:

– Спасибі, що прийшов в моє життя. Воно вже більше не проходить повз, а сповнене надій і я запрошую тебе пожити тут, зі мною. Якщо захочеш...

– Так, захочу! Тільки порадитися треба щодо строків. Ти пустиш назавжди? Ні, не в квартиру, ось сюди, – він доторкнувся між грудей, до серця.

Кирило не хапав за груди, а зігрівав і лікував мою пошарпану нещасну душу. Такий от парадокс! Без звабних засобів, без голих сцен, цей чоловік приготував мені солодку кашу зранку і я погодилася бути з Ним.

– Але ж ти там давно живеш! – заглянула до збуджених очей.

– Я хочу уточнити, адже ти зараз довіряєш мені своє життя. Це звичка по роботі, – він знову жартував і я не витримала:

– Тобто забрати моє серце лише твоя робота?

– Угу! Тяжка й довготривала. До самої останньої хвилини, якщо дозволиш...

– Я дозволю. Кірюшо, де ж ти був, коли я марила про допомогу? Чому не врятував з торішніх бід? – блаженно кублилась в могутніх грудях.

– Торішніх я не міг. Тоді мене самого латали в Тель-Авіві, як ляльку зі шматків... Але то вже минуле, – згадав пожежник свій пекельний біль.

– Неправда! Я про тебе хочу знати все. Мені здається, коли обмінятись болем, він поступово пропаде, – танула я в Його обіймах.

– Не хочу болем, хочу щастям. Аби твої небесні очі давали сяйво для моїх. Ти згодна на такі умови? – тепер серйозно запитав Кирило.

– Так, згодна. На усі умови. Ти дуже гарно вмієш домовлятись! Тобі б у нас попрацювати. Відбив би всіх моїх клієнтів, – згадала я нарешті про роботу.

– Навіщо? В мене є свої. А ти до офісу уже не поспішаєш? – тепер я відчувала тон щасливого господаря родини, яка народжувалась тут і зараз.

– У мене вільний графік. Скажу, що заблукала. То мені викликати бабцю, щоб скасувати договір оренди? – моя робота також вимагала підтвердження бажань клієнта.

– Скасовуй, тільки я попереджаю, що дуже клопітливий орендар. Не передумаєш? – Кирило легко підхопив мене на руки й заколисав, наче дитя.

– Я ні! Це ти вагаєшся чомусь, – розсипала я кільця сміху.

– Вагаюсь, бо не хочу і на хвилинку випускати з рук. Так і носив би все життя! – блаженно розсміявся Латуш.

Розділ 16. Мій господар

Цілий день на переглядах та навіть на підписанні чергової угоди я була геть неуважною. Навіть нотаріус запитала: чи добре я почуваюсь? А в моїй голові варилась каша, розібратися з якою міг лише чарівний кулінар смачних дитячих страв.

Так, я сама покликала Кирила до себе жити та зроду не перебувала під одним дахом з чоловіком і дуже хвилювалась. Старий професор - не рахується. До речі, він вже відлетів на небо і сподіваюсь їм з дружиною там добре разом.

Сьогодні я марно намагалась працювати хоча б на телефоні, а потім кинула всі справи й поїхала додому. У мозку билися бентежливі думки. Пересувалась хаотично по оселі, шукала скрізь пилюку, навіщось відчиняла шафки та поправляла штори і гардини.

Нарешті пригадала, що треба гарно вбрати ліжко, в найкращу шовкову білизну. Я ж сподіваюся воно нам знадобиться... Інколи кажуть, наче я розумна. Але з подібних міркувань виходить, що безмозка і тупа! Ну, а для чого ще вселяється до молодої жінки красивий сильний чоловік? Невже аби варити вранці каші?

Все, треба сісти й розібратись у ситуації, що склалась. Як провести Угоду на мільйони - я знаю добре. Зарозумілого клієнта можу поставити на місце майстерно й спритно. Звичайна справа - віднайти прийнятні для усіх сторін найкращі варіанти. Але, заради Бога, я геть не уявляю як це: кохатись з чоловіком!!! На спогадах про іграшкові втіхи у збоченки Софії я змалювала жирний хрест та провокую амнезію. Тому й сиджу як на голках, ніби чекаю вироку чи страти...

У  двері подзвонили і я підскочила, мов десь горить! Ось і прийшов той, хто розвіє всі мої сумніви й страхи. Принаймні я на це блаженно сподіваюсь.

– Привіт! Заходь, будь ласка, – сказала урочисто, адже з цих слів і починається нова сторінка життя Діани Ковтун. Як хочеться побачити в ній світло та щось красиве і нове!

– Привіт! Дозволиш? Я з речами... – невпевнено промовив Латуш. Таким я бачу його вперше. В одній руці Кирило тримає тортик і троянди, а іншою підтримує валізу.

– Це весь твій скарб? – здивовано питаю.

– А скільки треба козаку? Достатньо шаблі і Кохання. Візьми, це твій улюблений. Такого я поки не умію випікати, але навчусь обов'язково, – повеселішав Латуш й чомусь почервонів. Цей дивовижний чоловік, при всіх пережитих стражданнях лишався скромним, мов школярик.

– Спасибі! Торт з кокосом - моя давнішня слабкість. Не знаю: де взялось... Залиш, будь ласка, речі в шафі. Я сподівалася ми разом накриємо на стіл, а потім все з'їмо, – наразі хвилювання поглинуло обох.

– Звичайно. Мрію аби ми все та завжди робили разом, – тихенько вимовив Кирило й між нами пролетів чарівний ангел.

Тепер на кухні панувала трішки напружена й тривожна атмосфера. Ми наче дві незграби хапались за один предмет і намагались заважати одне одному працювати. Незлагодженість довела до того, що я ледь не розбила глечик з соком. Та Латуш вдало підхопив його, відсунув у безпечне місце і взяв мене за руки.

– Хм! Здається перша спільна справа не клеїться, бо ми занадто беремо все до серця. Можливо, поцілунок допоможе? – поставив мій господар найвірогідніший діагноз.

Завжди уперта і незламна я не змогла наразі сперечатись і просто потягнулася губами до тих звабливих вуст. Кирило ніжно посміхнувся і доторкнувся, як тоді коли він вперше рятував мене від смутку.

О, як же солодко у Нього це виходить! Не треба стимулюючих напоїв, прозорої білизни, слів... Просто торкатися до Нього і відчувати, що весь світ належить НАМ одним! А далі Латуш підхопив мене не руки й поніс не на диван, а в ліжко. Я бачила Його блаженні очі, що оповили мене сяйвом. Вони прохали не пручатись і дати Йому шанс здійснити заповітні мрії й мої незвідані бажання.

Мені б розкошувати і втішатись, а я натомість відчувала суцільний жах. А що як я не зможу подарувати Йому те, що хоче? Я ж нічогісінько не вмію! Єдине сподівання, що мій інструктор з виживання навчить рієлторку кохатись.

У трансі страху я не пам'ятала, як обережно чоловік мене роздяг і заворожено спитав:

– Навіщо ти така прекрасна? Кожна клітиночка наказує кохати... Я стільки передумав і бажав аби моєю стала...

«О, Боже-милосердний, як приємно!» - здригнулась я від того, що глибоко в собі відчула неквапливий рух шовкового створіння. Кирило розумів, що я знервована й дурна, тому не поспішав й пересувався досить плавно. Цей неймовірно мудрий Чоловік дбайливо дарував мені перші акорди ласощів кохання. Солодке марення поглинуло мене і я прикрила очі та слухала спів наших тіл... Уважно розрізняла кожен нерв та знала, що знайшла свого єдиного на світі.

– Тобі не хочеться дивитись на потвору? – чомусь інакше пояснив мій стан Кирило.

– Кірюшо, ні! Я хочу залишатись уві сні, який ти так божественно даруєш... Ніколи не вагайся в тому, що ти найкрасивіший на землі. Для мене, чуєш назавжди.

Тепер Він обережно посміхнувся й полегшено зітхнув. Мій мужній рятувальник соромився своєї наготи й комплексував через рубці, що залишилися від битви за життя невинних в пекельному вогні.

Він тихо нахилився і збуджені смарагди потонули в мені. А я молила власне тіло подарувати Йому вдячність й ганебно не могла прогнати з себе дубової колоди! Я бачила, як він блаженно хоче отримати маленьку нагороду. То дай Йому її!

Від розпачу я навіть застогнала, а він спинився та занепокоєно спитав:

– Тобі з ним боляче? От причепилось непутяще. Хлопці завжди жартують в душовій і кажуть, що в штанах у мене брила. Вони дурні, але якщо...

Я відчувала, що Його вагання мені допомогли! Приклала пальці до шовкових вуст, напружилася, глибоко вдихнула і вибухнула феєрверком щастя та божеволіла від справжнього оргазму, який мені подарував коханий Чоловік.

Якби ж хто знав: як Він зрадів! Попестив теплою долонею моє лице й натхненно вимовив:

– О, дякую, моя чарівна! Я так боявся не сподобатись тобі. Значить мій дурник не зовсім пропащий? Ти неповторна у такому стані. Весь час би милувався...

Він хоче милуватись! А я в космічній насолоді була між простором і часом. І взагалі коли прекрасний рятувальник отак турботливо поводиться - це ще дорожче в тисячу разів!

– Як не сподобатись? Ти неземний. Я обіцяю віддавати всю вдячність, до останньої краплинки. І хочу плакати в твоїх обіймах лише від щастя і медових почуттів.

Тепер Кирило задоволено зітхнув та щиро посміхнувся:

– Як добре, що зимові ночі довгі. Я хочу жити у тобі з самого вечора й до ранку. Тонути у твоїх очах - найбільше задоволення на світі.

– Будь ласка, не кажи аж так красиво, бо я розплачусь. Я тебе кохаю! Яке блаженство, що ти МІЙ...

– Прошу, не плач. Ти неповторна й особлива. У мене теж ніколи не було того, що зараз відчуваю та я ж не плачу. Обіцяю: кохатиму одну серед світів!

Відчувши, що моя гаряча нірка бажає Його скам'янілу брилу, Кирило рухався стрімкіше. А я сп’яніла від освідчень і збігу сексуальних вподобань та вже нітрохи не боялась бути собою перед Ним. Справжнісінькою, ласолюбною, хмільною -такою як хотів. Після кількох убивчих кайфів, коли я пульсувала в турботливих долонях, Кирило повідомив:

– Вона його так пристрасно цілує, що я раз по раз хочу розірватись... А знаєш, ще коли ти впевнено пручалась, я вірив, що обов'язково підкоришся мені. Тому боровся й переміг!

– Пробач! Та я від щастя тану й не розумію: як могла боятися довіритись тобі? Ти витягнув мене із прірви нахабства і страхів. Подарував безмежне раювання і я все-все життя віддам тобі. Кірюшо, я тобі безмежно вдячна.

– Покажеш: як безмежно? – примружив Латуш гіпнотичні очі. Ще мить і я потрапила у світ, де задоволення так солодко лоскоче всі мої нутрощі й інструктор з виживання береться за новий урок на витривалість у Коханні.

Розділ 17. День пригод

Чого тільки не зробиш, як кохаєш! От і Кирило  супроводив мене до Магди на могилку. Я вбила в голову, що маю засвідчити її помилку, відносно майбуття Діани. Ну, от же Він - щасливий і чарівний, безмежно люблячий і сильний та неймовірно дорогий! Чому ж вона від мене приховала солодке Щастя і Кохання? Невже через лесбійку? Могла ж сказати: «Плюнь і розітри! Він прийде, щоб урятувати і подарує неземні світи».

Авжеж «знайомити» моїх найближчих уже було не соромно. Я виконала обіцянку і замість металевого хреста у Магди на ділянці стояла мармурова стела. Через клієнтів віднайшла талановитого художника, що викарбував мою рідну у всій земній красі. Провидиця стояла, мов жива, а очі дарували властиві іскорки тепла і доброти.

Зізнаюся, що з часу, як ми з Кирилом поєднались, я стала забобонна до безглуздя. Якось була в соборі й обрала там освячену іконку від наслання й зурочень. Сховала під матрацом ліжка й тремтіла кожен день за щастя. Вночі дбайливо обіймала Його могутній стан, а Латуш вранці полюбляв мене взувати в капці... От розказала таємниці й уже тривожуся за НАС. Та це закон і нагорода, що переслідують Кохання. Для мене жалюгідні ті, хто про таке не знав!

– Ти одягла термобілизну? Я зараз перевірю, – чую підтвердження окресленого вище і посміхаюся, мов сонце. Це так Кирило інспектує свою рієлторку, що їде на роботу.

– Все, як накаже мій Коханий. Ще не пішла, а вже сумую, – відверто тану в дорогих обіймах.

– І я так само. Пам’ятаєш, що ввечері я буду пізно? У мене залік випускної групи, – нагадує інструктор з виживання й замотує мене у шарф.

– Наскільки пізно? – заграю до нього.

– Десь біля двадцять третьої звільнюсь, – відповідально сповіщає Латуш.

– Хіба ж то пізно? А забув, як завітав до мене опівночі на каву? – пригадую ту ніч, коли він зморений прибув зі Сходу та все одно мене розрадив.

– То була битва за Кохання! А зараз я не розлучався б взагалі та ми обоє трудоголіки, Діанко. Але ж увечері я сподіваюсь зустрінеш мене тут? – ніжно наказує мій чоловік, а я ласкаво посміхаюсь і киваю. Прощались ми довгенько, але я все-таки потрапила надвір.

Тут відчувалася весна. Цьогоріч березень м’який і теплий. Навколо залишилися калюжі, а сніг пішов у небуття. Я всілась до авто й відразу розкрутила шарфик.

– Ну, що поїхали, маленька мишко? Сьогодні маємо багато справ!

Наразі мені не зашкодила б «броня», якою сновигає Стелла, бо всі перегляди за містом. Ні, трасою я попрямую вільно та у селі - готуйся до багнюки.

На перший виклик я домчала без пригод. Клієнт зарозуміло бігав в халаті по «палацу», але мені ті вибрики ніщо. Я все зняла, занотувала, поторгувалася в фінансовому плані (щоб швидше здихатись об’єкта) та обіцяла телефонувати.

Прискорилась аби потрапити на іншу точку серед цих елітних дач. Ну і фортецю ж хтось побудував! Натиснула на кнопку біля хвіртки - загробна тиша; у телефоні на контакт - така ж історія. Що за дурня? Та я не відступлю, піду до двору, тільки машинку залишу назовні. Безпека зайвою не буде!

А ще в теперішніх панів заведено тримати псів. Я їх страшенно не люблю. Ніколи не вгадаєш, що у тварини в голові? Буває дивиться привітно та слухняно, але ж воно невинний дикий звір, котрого зачинили в рабстві. Тому на невідомому подвір’ї завжди тримаю в кулачку маленький жвавий шокер.

Що за нахабство? Ні чотирилапих, а ні двоногих жителів не видко, потрібно йти у дім. Зайшла, покликала - нікого! Та раптом бачу, що на східцях лежить в розірваному шматті жінка. Руки подряпані, в синцях і зв'язані на грудях.

– Прошу, допоможіть... – промимрила вона й замовкла.

Фарбована блондинка, довге скуйовджене волосся та ботоксні вуста, а ще безглуздий татуаж відсутніх брів. Ох вже ця новоспечена еліта!

– Я перепрошую, що з Вами сталось? Покликати на допомогу швидку або поліціянтів? – цікавлюсь ввічливо.

– Та на фіга? – з дивною посмішкою на губах спитала дівчина і підвелась на довгі ноги.

– Не знаю, але ж Ви в крові? Я Ваш рієлтор, з «Новосела». Ви замовляли продаж дому, мені б оглянути усе. Та Вам, я бачу, не до цього?

– Так, Вам до Вєні! Я тут не живу. Це він з супругою створив хороми. Вона на Кіпрі, а мені приємно гратися з ним в «нижню»...

О, Господи, що знову лялька? Не так давно і я була в Навроцької у ролі живої іграшки. Коли б не випадок і мій Кирило я й досі ковзалась би у багні таких «розваг». Тут мене миттю перемкнуло і я вже не бажала ні комісійних, ні замовлень оцих зациклених тварин, що мають себе за людей.

А розфарбована маріонетка стояла майже голою й зубами грайливо розкуйовджувала вузол у себе на руках. Я і не думала допомагати, адже чіпати ненормальну - рієлторові зась! Допоможу цій божевільній, залишу пальчики на ній, а потім звинуватять у насиллі? І це не смішно, бо такі історії між нас ходили.

– Ну, добре. Я поїду. Веніаміну зателефоную. До речі, Ви ворота зачиніть, – рішуче йду на вихід.

– Тю, блін! Я що ворота відчинила? Ніяк не розберу, що там на пульті натискати. Мій папік вчить і вчить, але я ні хріна не пам’ятаю, – сумно зізналася мені повія, що в неї в голові гуляє вітер.

Я сіла до машинки й зневажливо від’їхала від двору та викликала «домінанта» дівки:

– Пане Яблонський? Це рієлтор з «Новосела». Я побувала на об’єкті й повинна Вам сказати, що я такого не продам. Порожній виклик. Прощавайте!

– Альо, малая! Ты чего? – гарчав він задерикувато в вусі. – Я что тебе пацан?  С какого перепугу не продаш? Я слышал: ты крутая.

– Я вдячна Вам за комплімент та точно відмовляюсь, – стояла на своєму крута рієлторка Діана.

– Так не пайдет. Чувиха, абаснуй! – загрозливо продовжив він.

– Ну добре, обґрунтую. Путівка в мене на моря горить, як запізнюся - чоловік не зрозуміє, – дала таку відмовку, що з цими диваками діє.

– Я понял! Ну, давай. С «горящими» не забалуеш. А кто твой муж, я его знаю?

– Гадаю, НІ. Пробачте, поспішаю...

– Давай-давай! Лови волну, – він зник з ефіру, я полегшено зітхнула й взялася за кермо.

В агенції відкрила ноутбук, аби відразу викреслити Вєню. Тут Жанка підійшла:

– Тобі з лікарні телефонували. Сказали, начебто Навроцька викликає.

– Софія що прийшла до тями? Мені ж відвідини заборонили. Кажи контакт? – взялась за телефон.

– Алло? Діана Ковтун, Ви мене шукали? Ну, добре їду, – повідомили, що хвора виписується й хоче попрощатись. Сьогодні точно день пригод!

На серці було важко та я пішла, куди сказали. Софія справді піднялась на ноги. Вже вбралась в діловий костюм, зробила зачіску, хіба що традиційні прикраси не чіпляла. Вона у платині та діамантах завжди тягалась на роботу.

– Вітаю! Рада, що одужала, Софіє, – робоча посмішка торкнулась моїх вуст.

Наставниця мене знизала ревнивим поглядом і прорекла:

– Зі мною ти такою не була! Сліпуче сяйво оченят і рухи, мов танцюєш. Невже Він аж настільки чарівний? Та байдуже! Я звідси їду. Як кажуть: покидаю Батьківщину. У Монреалі в мене дядько живе без спадкоємців і грошей в нього завались. Я що дурна від статків відмовлятись? Та й тут немає що шукати. Мені заміну, бачу, ти знайшла.

– Щасливої дороги! Це все, що ти хотіла? – охороняла я від неї своє нове життя.

– Напевно так. Бувай, божественна Діано! І пам’ятай: немає мужика, який зрівняється з коханням жінки. Але ти зараз в іншій площині. Контакт дозволиш залишити? – Софію підняли на ноги та хвора голова й думки нікуди не поділись.

– Звичайно залишай. Не бачу жодної причини ховатися від когось. Тебе підкинути?

На це Навроцька криво посміхнулась і з гордим викликом відповіла:

– Ні, дякую. Про мене є кому подбати, я не затримую тебе. Біжи, принижуйся перед самцем.

– Ти помиляєшся, Софіє. Він не самець, а мій коханий Чоловік. Щасливої дороги! – демонструвати перед нею чемність я певно не могла.

– Ще б пак! Які ви всі нудні... Прощай, солодка німфо, – прошепотіла мені вслід наставниця і кат в одній особі. А я на повні груди вдихнула свіжого повітря та дійсно відчувала, як близько вже весна.

Розділ 18. Син

А зараз буду дивувати! Власне під час оформлення оренди я бачила «pasas» Кирила, бо він не українець, а прибалт. У передмісті Вільнюса живуть його батьки. А мову нашу він вивчав з дитинства, бо його тато родом із нашого Кременчука.

І треба ж було долі так зробити, щоб в двадцять п’ять він познайомився з киянкою, з Подолу. Так і потрапив до столиці України. Тут одружився і в родині з'явився хлопчик Івар. Могутній тілом чоловік, що з війська мав деякі навички роботи в критичних і важких умовах, пішов у рятувальники. А потім і сам потрапив до біди, але про це ми говорили.

В агенції у мене зібралося багато справ. Софія полетіла в Монреаль, а в «Новоселі» квітнув новенький авангард - Діана Ковтун. Ми пережили несувору зиму і до столиці дуже стрімко прийшла яскрава сонячна весна. Бруньки давали крихітні листочки, а радісні птахи змагались шлюбними піснями.

Сьогодні мій прекрасний рятувальник раптово попередив, що він затримається. Голос у Кирила звучав якось тривожно і надривно... Але що трапилося не сказав? Вранці виходив променистий і щасливий.

– Пробач, кохана, буду пізно! – тільки й почула та не намагалася чіплятись. Як повернеться, все розкаже сам.

«Але ж хтось неабияк його дістав? Мій Латуш мужній і сміливий та нападами істерії ніколи не страждав» - подумала і пошукала, куди себе приткнути.

Ось глянула на банку із пшоном і тепло посміхнулась. Я пам'ятала, як Кірюша зварив мені пшоняну кашу та з ніжним ароматом того ранку ми і відкрили у собі Кохання на усе життя. Тому розсипала на стійці зерна і почала перебирати їх, пригадуючи непристойні та солодкі заняття нашої сьогоднішньої ночі.

А в іншому районі міста Кирило Латуш прямував в аптеку, аби купити інгалятор та ліки, котрі добре знав. Потім промчав іще квартал й заїхав у старий подільський двір. Схопив пакет, піднявся пішки на третій поверх і відкрив своїм ключем квартиру. Це дім його колишньої і сина. Місцина, звідки його вигнала дружина, через нездужання і він шукав куточок для життя, а я допомогла.

– Інго! Де Івчик? Я купив, що треба... – стурбовано шукав очима Латуш ту недолугу. Вона виповзла зі спальні з маленьким на руках. Хлопчик поклав голівку їй на плечі та важко дихав. Кирило миттю розірвав обгортку й надав стандартну допомогу. Дитина підняла на батька очі та навіть посміхнулась:

– Татусю... Я чекав на тебе!

Нічого цього я поки не знаю, але все послідовно. Щоб молода родина не відчувала скрути, сміливий Латуш став пожежником. Бувало, довгі зміни проходили нормально, але частіше мужні хлопці боролися з вогнем, не знаючи спочинку. Природно, Інга залишалась вдома та піклувалася про сина.

Не встигла пара відзначити рік від народження хлопчини, як в дім прийшла страшна біда. Взимку маленький занедужав. Здавалось лікування проходило успішно та кашель не вщухав і заважав сусідам спати.

Дитинку з матір’ю поклали до лікарні та виявили... бронхіальну астму! В роботі, серед диму і вогню, Кирило сивини не мав, а після звістки про діагноз за кілька днів вона в нього з'явилась. За що така напасть? Та виявилось, що страшна біда була спадковою в сім’ї дружини. Сама вона була здорова, мов коняка, а ще під час вагітності курила. Можливо через це маленький постраждав?

Робити нічого і пара поступово втягнулася в лікарні й санаторії. Кирило дбав, як міг. На ліки йшли шалені гроші, хоч гордий чоловік ніколи не прохав про допомогу у батьків, справлявся з витратами сам.

На фоні цих подій в родині почалися сварки. Та де їх не буває? Кожен психолог скаже, що перший рік для молодят найтяжчий: звикають, притираються, кохають. Якщо не розбіжаться зразу, тоді пізніше, або житимуть у щасті до скону своїх днів. Це вже як пощастить.

Кохання в Латушів було доволі кволе та син тримав їх в купі. А як невтомний рятувальник потрапив до пекельного вогню, дружина навідріз відмовилася помагати. Сказала, що про двох калік вона не зможе піклуватись... Друзі знайшли Кирилу мецената і за кордоном його врятували, а Інга на той час вже розлучилась.

Нескорений пожежник, можливо саме через ці напасті мав стимул до життя. Він же не міг залишити на легковажну слабкого сина. Та повернувшись здибав свою валізу в коридорі, а непохитна Інга жорстоко наказала йти світ за очі з їх життя. Саме тоді сусідка Жанна (рієлтор з «Новосела») прохала в мене допомоги і МИ зустрілись з Ним.

Наразі у долонях тата маленькому синочку стало краще. Він ще подихав через інгалятор та вже побіг до власної кімнати ганяти на підлозі поїзди улюбленої залізниці. Кирило влігся поруч з ним і вдумливо спостерігав за рухами дитини. Наразі його ясні очі були наповнені глибоким сумом. Можливо бідолашний думав: як сповістити про хворобу малюка коханій дівчині, тобто мені?

– Я бачу, ти без нас шикуєш? – зайшла в кімнату сина Інга. – Пліткують, що знайшов собі круту рієлторку й живеш на Оболоні в її липких руках. То нащо ми тобі здалися?

– Негайно вийди! Що ти робиш? – прикрив собою сина Латуш, а хлопчик навіть оком не повів, що мамка знову курить поруч.

– Ой, Кіря, ти здурів? Що йому станеться від Westa? Тут гарний фільтр. Ти так сичи на свою шльондру, а тут не смій! Мабуть, від щастя з глузду їде, що їй дістався твій дрючок, – нахабно розсміялася колишня.

– Дитина поруч! Що ти мелеш? Одна грязюка в голові. Кажи, що треба ще зродити та я піду собі, – спокійно відповів Кирило.

– У ванній кран тече вже місяць. І лампочка на сходах не горить, – почала скаржитися Інга.

– Ну, з лампочкою самі розберетесь. А кран? Де мій набір ключів? Що викинула вже, дурепа? – підвівся невпізнаний Латуш.

– Та на балконі, як поклав, так і лежить! Навіщо мені те лахміття? Ним манікюр не зробиш. Ха-ха! – продовжувала веселитись жінка.

Мабуть, якби я десь побачила Кирила з такими згаслими очима, то не впізнала б! Виходить і хороша та приязна людина буває грізною й сумною.

На вулиці зовсім стемніло і я почала хвилюватись. Рієлторка боїться темряви? Це виглядає дуже дивно! Але професія тут ні до чого. Я вже казала, що боюсь за Нього у сто разів сильніше, ніж за себе. Адже кохаю неймовірно!

Та ось почула ключ в замку і вибігла зустріти.

– Що сталося, Кірюшо? Ти де так довго ходиш? – прилипла миттю до грудей, а він зітхнув і попросив:

– Зажди, маленька! Я піду помиюсь, ти накривай на стіл. Голодний, мов звірюка. Та й ти ж не їла ще нічого,  – він точно знав, що самостійно я ні за що не сяду їсти. Обов'язково дочекаюсь.

Я накрутила пишних бутербродів, зварила каву та підсмажила яєшню. Салат дістала і котлетки підігріла. Ось милий вийшов вмитий і свіженький. Тепер його блаженний погляд заковзав по мені. Він підійшов і згріб в обійми, заплющив очі, підійняв в повітрі та знову став щасливим.

– Розповідай! Кого сьогодні рятував мій рідний? – крутилась я і подавала йому страви.

– Давай спочатку поїмо, а потім я все розповім. Де був і що робив? Здається далі неможливо шифруватись, – утаємничено почав розмову він.

Розділ 19. Десерт

Кирило дійсно зголоднів і поглядав на мене, як кіт на мишку. Він мав хороший апетит до їжі, а наминаючи вечерю тяжко зітхав, звабливо закопилював губу та жадібно дивився у виріз на футболці.

– Що? – гралась я очима з-під лоба й розуміла, що смак десерту буде найсолодшим.

– Все смачно, дякую. Але я скучив і хочу інших ласощів. Пішли зі мною на диван, – зітхнув мій чоловік та владно взяв за руку. 

Зазвичай так ми дивимося фільми. От тільки Латуш примостив мене на руки, щоб я дивилася на нього. Я згідно підігнула ніжки та осідлала його стан. Легенька посмішка гуляла на вустах обох розпусників і наші губи просилися до купи. Ми важко дихали та тріпотіли від накопичених бажань, але тримались мужньо.  Кирило підказав: яких він хоче рухів і я заковзала по збудженому тілу, аж доки моя точка G не сквіртувала мов шалена. Це неймовірні відчуття, коли гориш в солодкому вогні кілька разів підряд і зупинити божевілля неможливо...

– Так ще ніколи не хотіла. Віддай його мені!  – стогнала я й переживала нестерпні напади медового блаженства. 

– Моя прекрасна хижа половинко... Бери, поки не розірвався. Він завжди твій! – прошепотів щасливий Латуш і обережно насадив розмоклу нірку на кам'яну рожеву брилу.

– О-о-о, Господи... Який ти пристрасний і грішний, – забула про сором'язливість, зірвала з себе кофту й підставила його вустам знесиленні чеканням груди. Тепер обоє захлинались від бажань і нас поєднував хмільний азарт.

Наразі мій міцний диван нас більше не задовольняв і Латуш підхопив мене до ліжка. На полігоні Щастя, розкуто і натхненно, ми з'єднувались поклітинно. Не знаю, як ті звуки сприймали заздрісні сусіди, але ми перевірили усе, що тільки можна відшукати у п'яному від насолоди тілі. 

Забувши про людей і час - ми смакували божевілля. Та ось мій благородний лицар дійшов до апогею і я натхненно стисла його треновані сідниці. Люблю захоплено дивитись в розширені зіниці, коли єднання абсолютне, а нас тримає разом неперевершений космічний стан...

...Тепер ми причаїлися в обіймах знесилені і тихі. Я обвила Коханого за плечі, притисла личко до щоки та відчувала Його руки на собі. 

– Ти мене завжди будеш так кохати? – спитав дурницю Латуш.

– Так! В будь-якому зі світів, у безлічі життів... Навіщо ти питаєш? Зачарував і прикував навіки, аби кохала як шалена. Але ж ти обіцяв розповісти про щось таємне, – згадала я про розум.

– Не зараз. Хочу ще побути лише з тобою. Аж не віриться, що ми створили отакий щасливий світ, – чомусь зітхнув мій рятувальник.

Кирило Латуш реаліст та після неймовірного єднання доволі важко розповісти гірку і сіру правду. Та все-таки ми підвелись, почастувалися холодним соком і він перепитав:

– То ти бажаєш моїх прозаїчних таємниць? Тоді збери терпіння в купку й слухай.

– Так, любий. Говори! – тулилась я до його серця.

– Це щодо сина. Він хороший, але невиліковно хворий. Хіба що диво допоможе йому перерости, та я в таке не вірю. От і сьогодні подивився в його сумні дитячі очі та сподіваюся лише на Бога. Приємний голос Латуша звучав тепер як вирок і смертельний біль.

– Кірюшо, що з ним? І чому невиліковний? Адже навколо стільки клінік. Якщо не в нас, то за кордоном. У мене на рахунку купа грошей...

– Яка ж ти в мене вірна й щира! А пам'ятаєш як ти міркувала: чому я не прийшов до тебе раніше за Софію? Тепер я сам частенько шкодую про таке. Але вже все таке, як є. Я уявляю нашого синочка і знаю, що ти будеш найкращою із мам. Та Івара люблю, бо він мій син. Давно повинен був розповісти, тільки боявся. Ти пробач мені, будь ласка...

– Чому боявся? Він же твій. Тому ми зробимо для малюка можливе й неможливе, що завгодно. Знайдемо кращих лікарів. Тільки скажи: що треба лікувати? – з почутого забула я про пережиту насолоду.

– У нього бронхіальна астма і це, як правило, назавжди. Малий живе нормально, доки тримає поруч інгалятор. І напад може статись коли та де завгодно. Дивитися на це нестерпно. Він задихається, а та паскудна відьма ще й курить у квартирі. Я часто думаю тепер: як одружився з непорозумінням? І в неї у родині подібна неміч існувала, але гадюка приховала. У нас таке вважається за злочин. Ой, що тепер минулим жонглювати? Прости, що зіпсував нам світлий вечір, але я обіцяв зізнатись.

– Коханий, перестань! Я вже сказала: будемо шукати, аж доки не знайдемо вихід. Як шкода, що віщунка Магда не з нами поруч. Вона завжди знала, як побороти людський біль. То забери синочка сюди до нас. Ми будемо за ним уважно доглядати й наймемо няню-медика. Давай! – вчепилась я в проблему так само як хапаюсь за роботу.

– Ти що! Потвора не віддасть. Він її шлях до лінощів і грошей. Вона ж не вміє працювати, а Івчик її оберіг в байдикуванні, – пригнічено зітхнув мій любий.

– Але ж вона його вбиває! Запропонуймо їй багато грошей. Нехай живе як хоче, тільки маленького віддасть, – сказала я й тоді Кирило здивовано зреагував:

– Ти пропонуєш викупити сина? Такою я тебе не знав.

– Мій милий, особисто ти і не дізнаєшся ніколи. Але Діана Ковтун торгує нерухомістю й не завжди нагадує тепленьку ковдру. Я заробила свій незламний статус і деякий кругленький капітал в запеклій боротьбі. На жаль, цього прихованого монстра створила у мені Софія. Такою ти мене зустрів і вмить зробив живою.

– Моя прекрасна і кохана квітко! Я знаю, що ти сильна і я з тобою сильним став, а ще запаморочливо щасливим. Ти права: будемо шукати вихід, але розумно й поступово. А зараз вмощуйся зручніше, як любиш та поспи. Бо ми так проговоримо до ранку, а нам ще треба денні справи успішно форсувати. Солодких тобі снів! – Кирило оповив мене дбайливими руками і скоро я не пам'ятала все те, що Він сьогодні розповів.

Розділ 20. Диво

Буває, що зненацька на голову впаде якась біда, але буває й навпаки. Сьогодні я приїхала на виклик в елітний приміський район. Рієлтори поміж собою назвали цю місцину «царське село». Тому що грошовиті та жадібні мішки тягнули сюди все, що цупили в держави і людей.

Замовлення зробила жінка. Я думала, що вона господиня та помилися. Ця розпорядниця місцевого вельможі була приємною й розповіла, що її пан не продає, а навпаки хотів придбати ділянку, аби побудувати медичний центр.

– Та без питань. Ділянку я знайду, тільки окресліть побажання. А ще, будь ласка, покажіть хоча б якесь підтвердження особи. Без цього «новосели» не працюють, – присіла я за столик.

– Звичайно, прошу, – і дама вийняла з кишеньки посвідчення доцента, з фото... Ого! Виходить цей замовник їй платить більше, ніж медична установа? Та я серед своїх клієнтів вже зустрічала й не таке. – Бажаєте чай, каву, сік?

– Ні, дякую. У мене з часом дещо скрутно. Тому, якщо можливо, повернемось до справи, – моя суха відмова прискорила її думки.

– Так, зараз принесу нотатки, – зникла з очей доцентка.

Вона швиденько повернулась зі шкіряною текою в руках, а як відкрила я відразу подумала, що диво в світі є! Щоб я надалі не вагалась, на верхнім аркуші граційно хизувався портрет заступника міністра медицини. Оце і був клієнт...

Я звикла працювати з публічними людьми, але чиновники завжди проблема. Вони страшенно полюбляють трибуни, конференції і щедрі та нездійсненні обіцянки. Тільки наразі мені треба до цього підібратись особисто. Не буду ж я розповідати його служниці про свою біду і байдуже, що дамочка доцент.

– Спасибі, всі умови занотувала та години через дві я скину слушні варіанти. Як пан Сайгак уподобає щось, телефонуйте, я готова працювати, – закрила свій планшет, а співрозмовниця від подиву аж встала.

– Як через дві години? Діано, це не жарт? До нас уже приходили агенти, але казали про затратність справи та вимагали чималий аванс. Їх пан Сайгак проганяв.

Я сумно посміхнулась, бо знала безліч тих заробітчан. Вони як бачать, що клієнт заможний, відразу забувають про роботу, а в головах вже шарудить валюта. Але й замовники не простаки, тому їх забаганки марні.

– Даруйте, пані Віолетто, але шахрайство присутнє в будь-якій системі. Що випровадили незграб це добре. А я ніколи не жартую щодо праці й знайду усе, що необхідно. Вітання панові Сайгаку!

На трасі підганяла свою мишку, а вона  радісно петляла поміж сараїв на колесах і безвідмовно слухалась мене. На це авто Кірюша частенько нарікає, не через марнославство, а виключно через безпеку. Прохав позбутись іграшки й придбати міцний автомобіль.

Ось бачите безстрашний рятувальник, що не боявся ні вогню, ні смерті - за мене вболіває мов за малу дитину. Справжнє Кохання робить наймужніших вразливими і боязкими. Такий неписаний Закон блаженства!

В агенції чомусь халепа. Людей напхалося, неначе «Новосел» оголосив, що тут житло дарують безкоштовно. Надворі райський день: калюжі вже підсохли й весняне сонечко всміхається на небі. Чому б колегам не підняти ледащу п’яту точку й ганяти по об'єктах, доки клієнт дозріє. Такий у мене алгоритм роботи. А наші пані звикли гортати сторінки на моніторі, де ні чорта не розбереш й замовник тупо йде на вихід.

Не встигла я забратись до системи, як чую прогнозовані слова:

– Діанко, дай пораду! Замовлень - нуль! Або віддай непотріб, у тебе ж точно є. Я сподіваюсь пам’ятаєш, що я тобі Кирила підігнала. До речі: як він? Чула, що не ходить, а пурхає й співає наче птах.

– Ого, то ти не Жанна, а пані Доля! Тепер я буду знати. Я звісно вдячна, тільки ти тоді прохала за сусіда. А щодо варіантів заробітку, то ось вони,  – я кинула на стіл наш професійний довідник.

– Та йди ти... Теж мені персона! А якщо хочеш знати, то Латушова відьма кусає лікті та бухає й не доглядає за малим, – помстилася мені колега «гарячою смолою» з подільського життя.

Яка біда! Сказати вдома? Але Кірюша збожеволіє від цього. Хоча, я думаю, він знає недоліки колишньої дружини. Просто від мене криється і навіть страшну болячку сина утаємничував до вчора.

Я відкараскалася від пліткарки, знайшла що треба та перекинула клієнту варіанти. Тут виявилося, що цей Сайгак стрімкий на рішення суб’єкт. Його довірена особа, без зайвої мороки, затвердила і провела Угоду. Виходить добре мати цілий штат підлеглих, які трудяться мов бджілки. Ось тільки про медичну допомогу для Івчика я попрохати не змогла!

Усі ці справи завершились за кілька днів і стало тихо. Та ось уперто забринів один з моїх робочих телефонів. Я не люблю прихованих контактів, бо неможливо записати номер, аби надалі спілкуватись. Але така робота, тому беру й відповідаю, мов штучний інтелект:

– Діана Ковтун, «Новосел». Я слухаю уважно.

– Мені казали, що Ви чарівниця та я спочатку не повірив. Рідко зустрінеш професіонала серед настільки молодих людей, – почула незнайомий голос. – Я Мирослав Сайгак. Хотів подякувати особисто за блискавичну і взірцеву працю. Можливо у Вас є до мене питання, щодо медицини? Для мами з татом чи іще когось? Ви не соромтесь, я віддячу.

Я слухала його й не вірила у диво. Але виходить, що воно існує!

– Пане Сайгак, я вдячна за оцінку праці. Та я не знала своїх маму й тата, хоча прохання в мене є. Маленький, дорогий для мене хлопчик, хворий на астму й потребує допомоги. Щиро прошу, допоможіть, будь ласка!

– Тепер я зрозумів: чому у Вас такий серйозний погляд на роботу. Адже відомо всім, що сироти найкращі у будь-якій професії, бо йдуть до власної мети болючим і відважним шляхом. Такі висоти для мажорів недосяжні. Я зрозумів і накажу місцевим лікарям прискіпливіше розібратись. А де його спостерігають? – на диво швидко перейнявся бідою Івчика цей пан.

– Подільська філія дитячої лікарні. Прошу Вас, я готова працювати над будь-яким замовленням і далі та зовсім безоплатно.

– Я бачу, що дитина Вам дійсно дорога. Похресник, мабуть? Не відповідайте! У справі розберуться, обіцяю. Мій помічник Вас скоро набере і доповість про результат. Наразі успіхів, Діано!

– Спасибі Вам! – він зник з ефіру, а я ще притискала гаджет так, наче сподівалась на блискавичне розв'язання справи. Але ж Господь почув мене! Зажурена й самотня, раніше я не вірила нікому. Тільки з появою Кирила до мене повернулось світло.

Розділ 21. Благі наміри

Додому я приїхала раненько та нетерпляче поглядала на годинник. Щось мій чарівний рятувальник знову затримується. Але ж він страшенно працьовитий і любить досконало навчати вижити в скрутних умовах. І я хвилююсь аж ніяк не через ревнощі, а через сум за вогниками дорогих очей та музикою відданого серця.

А ще мені не терпиться сказати про перспективу лікування його синочка. Дивовижно, що я навіть не бачила дитину, але люблю її як рідну. Ні, в телефоні у Кирила є ціла галерея. Там видно, що маленький обличчям схожий не на тата. Хіба що оченята горять Його добром. Цього мені цілком достатньо, щоб дорожити сином коханої людини.

– Щось сталося? – дбайливо запитав Кирило, коли я зопалу на дверях вчепилася йому за шию.

– Ні, любий, все гаразд. Я просто дуже сумувала за тобою – зізналася, а він подарував блаженний погляд і лагідно додав:

– Зажди хвилинку, я піду пилюку змию. Сьогодні мої скелелази освоювали стінку та тригерили досхочу. Можливо хлопцям і згодиться, але тим «подушкам» навіщо? Одна ледве не вбилась. Як добре, що в ангарі сучасні пружні мати. Чекай, я дуже швидко, – поцілував у лоба й пішов до ванної кімнати.

Вода тихенько шарудить, а я збираю їжу, щоб годувати чоловіка й розповісти непересічно новину. Сьогодні випав час і я насмажила домашніх крилець. Кірюша любить похрумтіти.

Ось він з’явився милий і чистенький, сам як дитина, тільки що велика. Зате МОЯ! Дала можливість попоїсти, а потім видала усе відразу. Реакція була незвична. Кирило підійшов до мене і опустився на коліна...

– Кірюшо, ти чого? – збентежено питаю, а Він відповідає:

– Я хочу наших малюків. Ти неймовірна й можеш все на світі для тих, ким дорожиш. А більшого в житті й не треба.

Успішна леді нерухомість не витримала цю душевну сцену й на очі навернулись сльози.

– Прошу, Коханий, встань! Я ще нічого не зробила, а дядька підгадала доля. Скажи, ти справді хочеш наших Латушаток? Якщо відверто, я давно бажаю закинути протизаплідні та сподіватись на блаженство. Набридло дбати про чужі квадратні метри...

Через таке раптове одкровення, Кирило неквапливо встав, протер мої сльозинки і тихо запитав:

– Чому ж ти не казала? Я розумію, що спочатку повинен повести до церкви, дружиною назвати, а потім вимагати спадкоємця. Але то зазвичай, а наш міжпросторовий шлях умовностей не потребує. Хіба не так?

– Мабуть, що так. Тобі видніше, – ця правильність дорослих міркувань звучала як образа.

– Ну, от! Хотів як краще, а вийшло як завжди. Прости! Зізнаюсь, що я мріяв зробити пропозицію красиво. Десь в ресторані чи на колесі, де ми відчули, що єдині. Скажи, а ти сьогодні вже приймала ту гидоту? – горів його щасливий погляд.

– На жаль. Та я страшенно рада, що в нас однакові думки, стосовно деяких серйозних справ. Ну, а тепер пішли відпочивати, бо ти ледве стоїш. Не переймайся, я сьогодні закину все в посудомийку, – згадала я, як мій старанний гість мив посуд і варив для мене кашу. Наш перший поцілунок і підтримку, якої я потребувала...

– Чому ти посміхаєшся? Згадала, як я у тебе куховарив? – спитав проникливий романтик.

– Вгадав! Усе, пішли дивитися нічні казки, – взяла за руку найріднішого у світі. Цю ніч ми спали солодко і міцно. Та власне, як завжди.

А ранком в «Новоселі» я прийняла дзвінок, котрий підтвердив, що той високий чин тримає своє слово. Хтось із оточення Сайгака запевнив, що готове місце у клініці, в Абано Терме. Там профільний медичний центр і український пацієнт буде обстежений і пролікований за європейськими стандартами. Крім того, поїздка вже проплачена державним коштом. Оце так поворот! Я попрохала передати філантропу свою безмежну вдячність і миттю набрала Кирила:

– Коханий, гарна новина! Готуй синочка лікуватись у Європі. Могутній дядько не збрехав. В Італії чекають маму з сином. Тому твоя дружина...

– ...Ніколи більше не кажи про неї так! – зірвався вихований Латуш. – Ця гадина мені ніхто. Помилка недосвідченого дурня. Прости, що я замість подяки кричу, але для мене ТИ єдина жінка назавжди. Так що треба робити?

– Ну, для початку пригадати: чи є у Інги закордонний паспорт і навички до мандрів. Італія не так далеко та все-таки чужі краї, – розхвилювалась я за малюка, адже бездушна мати зникне з-під нагляду уважного Кирила і може налажати.

– О! Ти про ту потвору не хвилюйся, – запевнив мене Латуш. – І мандрувати вона вміє, і паспорт закордонний має. Ганялася за мною свого часу, наче помішана лошиця, до Вільнюса й назад. Ось пригадав і знову гидко. Але до вечора я побуваю на Подолі та все їм поясню.

Кирило відпустив людей, замкнув ангар і невідкладно помчав до ненависної особи та до нещасної дитини.

– Ти взагалі нормальний, Латуш? З якого дива я кудись попруся? У мене тиждень весь розписаний на справи. Чому ти лізеш до мого життя, наче немає чим зайнятись? Пахав би свою дівку й не лазив би сюди, – кричала Інга так, що гамір аж вулиці дістався.

– Які у тебе справи? Ти з дому не вилазиш. Повсюди мотлох і грязюка. Чому не прибираєш? Дитині дихати тут нічим, – тримався неприродно Латуш.

– Такі як треба справи! Брівки підправити і манікюр...

– Що? Тобто лікування сина ти проміняєш на тату? Колись я тебе точно придавлю!

– ...Я з татом полечу, – почули вони голос з-за спини і разом обернулись. Хлоп’я  стояло посеред кімнати, з машинкою в руках та оченятами в сльозах.

– Синочку, але я не можу! Тебе чекають з мамою аби допомогти не кашляти так сильно. Я буду на зв’язку цілодобово,  – присів до хлопчика Кирило.

– Ага! Ти нас спочатку кинув й тепер не хочеш з Івчиком летіти. А я тебе люблю, татусю! Нехай і мама з нами буде, щоб як раніше, – хлипав малий, а Латуш не знаходив слів, щоб пояснити крах дитячих мрій про цілісність родини.

– Ну, добре. Завтра вирішимо точно. А ти, безмозка, приготуй валізу. Тільки збери потрібні для дитини речі, а не своє дурне ганчір'я. Не плач, синочку! Аби ти одужав, я навіть в космос полечу, – Кирило обіймав рідненьке тільце, а в голові та серці палав вогонь, якого не згасити.

Коли він розповів оці новини, мені здалося, наче помираю. Хотіла крихітці допомогти, та ненароком об’єднала його родину й залишусь ні з чим... Але Кірюшу я кохаю божевільно й тому відповіла таке:

– Не переймайся, милий. Якщо так треба, то лети. Я почекаю, посумую, продам якісь хати. А ти повернешся і ми здійснимо нашу мрію.

– О, Господи! Яка ж ти в мене...

Кирило більше не сказав ні слова, лише доводив, що безмежно МІЙ. Це було солодко й жахливо. Красива світла ніч Кохання закінчилась, коли вставало сонце. Воно грайливо заглядало в вікна, а Він залишив наш прекрасний світ і повернувся до родини.

Спочатку я ридала в ліжку, а потім зрозуміла, що в офіс не піду. Лице опухле й очі горять мов у психічки. Таку не можна випускати в люди і я взяла загул.

Куди ж себе подіти? Сіла до дзеркала й наклала густий вечірній макіяж, такий що не впізнати: хто там під ним та вирішила покататись. А вірна подружка, маленька мишка, була готова посприяти.

Дивись яка прудка! Коханий тільки за поріг, а я вже хочу нових вражень. Але в квартирі все нагадує про сум й мене охоплює суїцидальний настрій. Тому вчепилася в баранку та для розради почала ганяти містом.    

Розділ 22. Відео

Надходив вечір. Я попила кави, погрілася на сонці та все шукала відповіді на питання: як повернутися додому? Як вкластися в порожнє ліжко і не почути Його слів: «Добраніч, моя рідна...» А вранці Він не подарує мені солодкого кохання, щоб зарядитись позитивом на довгий динамічний день.

Все, я додому не поїду! Гуляти так гуляти. Я зняла номер у готелі, в центрі міста. Спочатку оцінила ліжко. Крутилася-вертілась, але заснути не змогла й пішла до бару надихнутись одним-другим коктейлем. Можливо, що тоді забутись буде легше.

Так і зробила та не встигла помилуватись як дівиці підхоплюють клієнтів, коли почула:

– Красуне, можна приземлитись поруч?

Я гірко посміхнулась й побачила перед собою привабливого юнака. Не треба мати хист рієлторки зі стажем, щоб зрозуміти, що він також працює як оті дівчата.

– Та приземлитись можна, але я жиголо не замовляла, – сказала без прелюдій.

– Впізнала? Так, я тут працюю. Але таку чарівну леді готовий обслужити безкоштовно, з великим задоволенням до речі, – обмацував він темними очима мої принади.

– З елітних значить? Бо можеш таксу обирати самостійно і сутенера намахати,  – сказала на жаргоні, а хлопець здивувався і щиро запитав:

– Красива, ти не з наших часом? Та ні, таку я б пам’ятав... Приємно познайомитись - Марсель!

– Ні, я не з «ваших», але знаю сленг. Моя професія - багато спілкуватись. Я слухаю і розмовляю за день з десятками людей. Вони самі розповідають свої історії та дозволяють мені робити висновки про все, – туманно пояснила я знання.

– Я зрозумів, пані психолог. Тоді нумо мінятись. Ти - мені консультацію, а я... Ну, розумієш: все, що скажеш! – заграв очицями чорнявий.

– Буваю і психологом. Скажи, а як тебе в дитинстві звала мама? – сумно зітхнула, дивлячись на цю пародію цивілізації.

– Мама Кирилом називала, – гордо промовив жиголо і вже чекав довірливих стосунків та в мене наче куля вцілила наразі.

– Геть! – скрикнула до нього, жбурнула бармену купюру і кинулася навтьоки.

Навіщо ж доля так жорстоко поводиться зі мною? На світі тисячі імен, але до мене примостилося Кирило! Я пів доби не знаю: куди подітися від суму, а тут воно приперлося та лізе всередину кривавої душі.

Я повернулася до номера і прийняла контрастний душ. Раніше він допомагав мені та не сьогодні. В голові снували різнопланові думки:

«І скільки часу будеш гратись у хованки з собою? Додому зовсім не поїдеш? А можна ще забити й на роботу! Ходити барами по місту та спілкуватися з продажними людьми. Хоча які вони, на Бога, люди?

Ну так, Діана Ковтун - леді! Величина номер один у «Новоселі», гребе лопатою бабло і не спускається на землю... А ти забула, як хотіла жерти й сама попхалася в підстилки до хтивої лесбійки? Ні, це я пам’ятатиму довіку, хоч силуюсь забути.

Все, досить блазнювати! Лягай собі поспи. Й нехай тобі присниться Магда. Віщунка зможе розібратись у цьому розпачі та допоможе...»

Але проспала я до ранку без жодних снів. Забули мене Магда і Кирило. Травневий ранок, з трудолюбним сонцем, привітно зустрічав людей землі.

Я вже зібралася здавати номер та їхати до «Новосела», як раптом подзвонив Кирило. Розповідав як долетіли, облаштувалися й захоплено ділився про гарний сервіс та роботу уважних лікарів. Казав, що Івчик не боїться процедур і дивиться на світ раденько.

– Так це ж прекрасно, любий! І ти з ним поруч, все як треба. Тому і лікування піде йому на користь, – раділа я за них. А ще блаженно намагалась хоч уявити Його біля себе.

– Спасибі, серденько моє! Якби ж ти знала, як я скучив. Єдину ніч прожив без тебе, а наче цілий вік. Кохана, залишилося ще трішки. Якихось вісімнадцять діб. Коли приїду - зацілую... Ну, все пробач! Маленький кличе, – сказав так, наче то було побачення в тюрмі.

– Чекатиму! Телефонуй, коли завгодно. Вдень чи вночі, я завжди хочу чути. Цілую все, що є в тобі, – не стрималася і сказала геть відверто.

Кирило надсилав мені такі чуттєві й сексуальні повідомлення, що я тремтіла від бажань й молилася аби скоріше пройшли ті довжелезні дні. Ми з Латушем побудували таємний графік спілкування і відривалися мов змовники тоді, коли дитина з Інгою відвідувала лікування. Але цей «секс по телефону» добряче діставав. Кирило кидав мені фотозвіти, як засмагають та пірнають з маленьким серед хвиль. Колишня в кадрі не світилась так, наче й не була там з ними.

Отак я і жила. В агенції демонструвала натхненну працелюбність. Продала величезний дім й отримала комісію дай Боже. Раділа та тихенько готувала Коханому сюрприз. Хочу покликати Його до ресторану й відзначити приїзд та оздоровлення малечі.

Підступний час неначе зупинився і дні тягнулись неймовірно. Але Кирило так радів, що напади у сина припинились і хлопчик добре спить та їсть. Оце мені й давало сили.

Якось отримала новенький ролик. Подивимося: що там! На жаль замість чергових пляжних сцен побачила на весь екран заплакане обличчя малюка, а далі він сказав:

«Хороша тьотю, я прошу Вас: не забирайте в мене тата! У Вас ще будуть інші дяді, а в мене він один... Не хочу бути сиротою. Будь ласка, залишіть його мені!»

І ВСЕ. Я опустила телефон і наче заніміла. Сиділа вдома на своєму ліжку, де солодко кохалася з Кирилом і відчувала, що згорає мозок. Що це було? Яка невдячна плата за безкорисливість та щирість!

Коли убили мою Магду я розгубилася, адже була самотньою зовсім. Вперто боролася за виживання, потрапила до збоченки, а потім з'явився рятувальник і виправив мій дивний світ. А зовсім нещодавно Він натякав на шлюб та діток. Ось тільки відео підказує мені, що треба відступитись...

Я розуміла, що Кирило тут зовсім ні до чого. Це Латушова відьма примусила малого натиснути на мої нерви. Хоч невтямки: навіщо підлій бабі мужик, котрий ненавидить її? Та хай вирішують самі. Для мене це вже неважливо.

Хочу напитися! У холодильнику взяла Мартіні та поступово спорожнила пляшку й була хмільна, мов чіп. Легше не стало, а ще раптом пригадала, що вони завтра прилітають. І що мені робити з замовленням у ресторані? Та грець із ним і взагалі з Коханням!

Тобто відмовишся від найдорожчого у світі? Діано, зупинись! Якби ж я вміла зупинятись.

Розділ 23. Відпустка

– Ковтун, що це таке? Скажи мені, будь ласка! – тицьнула на екран директорка Хрульова. Вона заглянула до пошти й побачила мою заяву про терміновий відпочинок. – У тебе що угоди закінчились?

– Угоди є, але не дуже ласі, такі можна відкласти. А от здоров’я не залізне. Я рік працюю без відпустки та подорож запланувала, – упевнено брешу начальству.

– Ну, якщо подорож? Ти не казала.  Вже якось обійдемось... На скільки ти нас покидаєш?

– На місяць і не менше, – бовкнула перше, що прийшло до голови, але обличчя керівництва поїхало в гримасі:

– Тобто, на місяць? Що ти мелеш?

– Жартую! Все законно, два тижні відпочину. Я там залишила для Жанни дещо, щоб зовсім не зрослася з кріслом. Щасливо зоставатись! – кивнула я й збиралася піти.

– За це спасибі! Ти - найкраща наша пісня. Але затримуватися не смій, – суворо наказала жінка.

Всі квіти в горщиках я віддала сусідці й подарувала їй, за догляд, нову праску. Бабуня як побачила те диво сказала, що свої повикидає й поставить в сонячні місця лише мої. Але мені вже й так достатньо «жертв». Тому я просто попрохала поливати.

Куди поїду, я не знала. І щодо подорожей - жодних планів та перспектив. Один Кирило був, як сонце в небі. Але тепер навколо морок.

За довгий і страшний, насичений і дивовижний рік я ще ні разу не була у себе вдома. Це я про те село, де мене виростила Магда. Воно геть недалечко від столиці, але чомусь так само безталанне. Дороги поганенькі, хати старі й непоказні. Я їхала своїм минулим і почувалася дедалі гірше. Це тут росла мала Діана, посеред ласки та дитячих мрій. А потім мене нищили й навчали, аж доки не з’явився Він. Подарував своє Кохання, надії на шалене щастя... Тільки НАС більше не існує на землі!

Цікаво, може доля мене катує за незламність? Або за дурість. Ну, а як же Він? Той світлий чоловік, що зараз читає на листку рядки:

«Прощай навіки! Пам’ятатиму завжди, як рятував і як кохав. Але у тебе є дитина, заради неї залишайся у сім'ї. Я більше не твоя Діана...»

Розсудливий і мужній, він нічогісінько не розумів! Промовисті слова його вбивали та Латуш глянув на маленький рай, що вже не існував, поклав ключі і вийшов, гримнувши дверима... Він ще не вірив у страхіття, шукав пояснення чи компроміс та набирав відомі номери. Але рієлторка заблокувала і кинула всі телефони до офісного столу. Залишила собі один, купила нову сімку та мовчки мордувалась.

Кирило виконав наказ і повернувся до родини. Але не назавжди, а щоб зібрати речі. Інга піднесено зустріла та мабуть, вперше у житті накрила гарний стіл. Вона була весела й говірка. Та й хлопчик, після лікування мав гарний вигляд і забув про біль.

А Латуш мовчки дозбирав валізу, що мандрувала з ним по світу й присів навпочіпки до сина:

– Синочку, обіцяй мені, що будеш добре їсти й спати. За мною не сумуй. Таткові треба побувати у дідуся й бабусі.  Ми ж гарно відпочили? Ти надсилай мені малюнки, згода?

– Куди це ти зібрався, Латуш? – відкрила рот його колишня.

– Дивись тут за малим! Якщо спаскудиш лікування, не знаю що зроблю. А як дізнаюсь, що курила у кімнаті, вивезу в ліс і там живцем спалю. Ти мене зрозуміла? – так пояснив свій шлях Кирило та був до невпізнання злим.

– Та зрозуміла, не дурна! Везеш свою рієлторку до мами? Щоб вам ніколи не було добра! – встигла сказати відьма, як Латуш замахнувся могутньою рукою й кулак пройшовся в сантиметрі від дурнуватої макітри.

– Ні! Не чіпай... Та їдьте хоч у пекло. Мені по барабану. Синочку, йди до столу, – пробелькотіла Інга. Вона не розуміла: чому її відверта підлість не досягла мети?

До вечора Кирило Латуш залишив Україну. Звичайно, як нормальний син, він часто розмовляв з батьками і щиро їх любив. Але в його житті з’явилась та, на кого він проміняв би все на світі й запланував весілля. Аж раптом, на межі блаженства, якась могутня сила пошматувала їхнє Щастя. Порожніми очима дивився Латуш за віконце літака і думав про холодну вічність.

Тим часом я була серед знайомих. Приїхала додому, хоча від нього залишились лише кущі бузку та вишні. Мої торішні покупці переробили тут усе й побудували гарний дім, а наш старенький - певно що знесли.

Я ввічливо посиділа в садку, поговорила й розпрощалась. А коли їхала в бік міста, на свою мишку підсвідомо злилась та вже бажала поміняти її на щось важке. Я поки не збагнула, що серце надломилось і перетворюється в кам'яне. Тендітне і просте - Діану більше не заводить!

То де ж заночувати? І я махнула в інший бік. Один крутий і задоволений клієнт якось розповідав, що на південний захід від столиці, серед полів розкинувся спа-центр. Там є розваги на усі смаки: розкішні номери, поля для гольфу, басейни й корти, навіть полігон для пейнтболістів. А територія зелена і квітуча, мов недоторкані гаї. Цікаве, мабуть, місце!

Маленька мишка привезла мене туди, куди їй наказали. Мене пустили, без питань. Ще на автостоянці я з подивом почула... соловейка. Міцний паркан охороняв простори, в кущах снувала купа охоронців, але вони не заважали подумати про центр, як про цікавий екземпляр.

Адміністраторка порадила відразу карту постійного клієнта і я чомусь взяла. Тут мило, буду відриватись від справ та знищеного особистого життя. Мене супроводили в номер, що виявився дуже гарним. Немає позолоти й амфор, а навпаки - приємна простота. Хтось скаже: неможливо! Повірте, я вже бачила дизайни на всі смаки. Тому підтверджую реальність.

За низкою хороших вражень відчула, що голодна. Піду ще поцікавлюсь чи смачно тут готують? Прямуючи за вказівками, все більше впевнювалася, що мій клієнт ні слова не збрехав. Це дійсно дивовижне місце! Ось я обрала затишний куточок, під зорями й взяла до рук меню.

Не встигла розібратись з шедеврами від кулінарів, як несподівано почула басистий тихий голос:

– Щиро вітаю Вас, шановна пані! Я власник комплексу, Микита Щедрик, до Ваших послуг! Принагідно я дякую Вам за довіру, у статусі постійного клієнта і сподіваюся, що ми не посоромимо прихильність. Не смію більше заважати. Приємно відпочити і смачного!

Я мовчки вислухала диво, що виникло нізвідки й тихенько тестувала особистість володаря земель. Невже він так вітає всіх клієнтів? Доволі працьовитий! Я ввічливо кивнула і натякала, щоб він зник. Здається феодал почув мене і розчинився у повітрі, так само як з’явився.

Після смачненької вечері я поспішила в номер, аби дослухати спів солов’я та схоже пташку налякали постояльці. Над вечір тут ставало людно. Сказати гучно я не можу, але й не тихо. З кортів ширяють звуки ракетки і м’яча. Десь вдалині грають музики й періодично лине сміх.

Я позіхнула та лягла. Постіль не гірша ніж у мене вдома: розлога і тверда та в міру затишна і ніжна. Так, дійсно той господар старанний і готовий відпрацювати кожен цент. А далі випила легке снодійне та відключилася від світу.  

Звичайно, що я бачу сни. Навіть коли смертельно зморена і в голові йде битва за гектари й метри, приходять образи - знайомі та чужі. От і сьогодні я прохала мозок переміститися в портал Кирила, але прийшла віщунка Магда. Напевно це тому, що я проїхалась місцями, де ми з нею жили.

Сивіла не змінилась, принаймні у моїй уяві. Провидиця осудливо дивилась, без жодних слів, але я чітко чула:

 «Дитино! Ти уже доросла та ще така дурна... Чому не бережеш душі своєї? Вона у тебе й так хворіє, а зараз зовсім квола й не вірить у могутність долі. На жаль, ти вже звернула з рівненької дороги, залишилась лише крива. Я бачу тебе завжди, але допомогти не можу. Коли ти думаєш про мене - Магда поруч. Шукай добро і пам’ятай про мудрість…»

– Магдо, зажди! Не йди, будь ласка, я серед світу знов одна. Скажи: чи добре там, на небі? Візьми мене до себе! – я борсалася у кошмарі та схлипувала гірко. Вона безжалісно розтанула, але відлуння шепотіло:

– Сюди... поки... не йди...

Розділ 24. Прихисток

З відкритого вікна в кімнату долинав чарівний спів пташок. А ще духмяні аромати медових трав і ніжних квітів. Я виспалася дуже гарно. Хоч кажуть, що на новім місці людині спиться не найкраще.

За звичкою я потягнулася до Нього й зненацька схаменулась, що я тепер сама. Важка й пекуча гіркота давила й розпирала. Смерть Магди та загарбниця Софія, розбите серце і кохання... Невже все це вмістилось в один-єдиний рік? Та плакати я не збиралась. Не личить злій Діані слабкість! Як там казала Магда уві сні: рівна закінчилась, лишилася крива дорога? Що ж, попрямую по кривій, хіба мені звикати?

Замовила собі у номер подвійну каву й сирники в сметані. А як гарненька покоївка принесла смакоту на таці, я раптом пригадала щасливі ранки з Ним... Ні-ні! Не треба краятись на шмаття! Просто живи й радій тому, що маєш.  Дивись, як гарно навкруги: птахи співають, в соковитих травах ховаються пухнасті бджілки. Нема набридливих сусідів і двору повного машин. Та й Магда наказала шукати мудрість і добро.

Тепер мене осяяло прозріння! Запхавши весь смачний сніданок, я кинулася до планшета і почала шукати... ДІМ! Я бігала по сторінках, сиділа на постелі в готельному халаті, без макіяжу й перегонів з часом та не підозрювала навіть, що переходжу в інший вимір.

Стрімка і жадібна до інформації рієлторка надибала з десяток варіантів, але після розмов з колегами по цеху,  на огляд залишила тільки два.

Далі поїхала додому, аби перевдягтись та взяти щось на час відпустки. Негоже ладній пані гуляти по престижному спа-центру в одній і тій же сукні. Спочатку думала, що буде страшно відкрити власний дім, без Нього. Але здається «жах» то моє друге ім'я і я поглянула на стіл, де на записці красувалися ключі. Виходить Латуш прочитав та відповіді не писав. Він звісно обривав мої контакти, але залишившись ні з чим, попрямував своїм життям.

Серце підступно защеміло, та я поклала всі чохли до мишки і точно розуміла, що з «іграшкою» треба розпрощатись. Якщо вже Латуша послала, то що тут перейматись через авто, що надихало? Діані Ковтун до снаги кататись і на Теслі, але подумаю про щось простіше.

Я повернулася до центру відпочинку, перевдяглась і привела себе до ладу та вийшла в ресторан. Тут винна карта просто фантастична! Хотіла взяти колекційного сухого, але ж я точно буду за кермом. Тому безалкогольного коктейлю для мене досить. З цікавості взяла новенькі страви. Та всі вони просто кричали, що тут шеф-кухар Бог...

– Вітаю яснооку пані з хорошим днем! – почула я вчорашній голос і розвернулася.

– І Вас з хорошим днем, Микито! – відповіла господарю просторів. – Даруйте, не підкажете куди вписати дифірамби на честь шеф-кухаря? Бо все, що спробувала точно гідне зірок Мішлена, не інакше.

Граційним жестом вдячності  Микита Щедрик схилив усміхнене обличчя. Ох, який вишуканий пан! Такий собі французький джентльмен, доглянутий і бездоганний. Шикарні пасма сивого волосся, бачили маски особистого стиліста. Грайливі карі очі, що поглядають з-під пухнастих вій. Борідка, вуса - все на місці та розчерк рівних брів. Одягнений  доволі офіційно, але у стилі, що пасує до закладу для відпочинку. Прекрасне шкіряне взуття, в тон бежевих штанів. Не встигла пошукати йому нік, як миттю причепилось - «сивий граф».

– Я щиро дякую і передам. Йому буде приємно, – продовжив сяяти аристократ. – Та він у нас талановитий не один. Ми довго підбирали колектив. Наразі задоволені, що гості дарують ось такі прекрасні відгуки. Принцесо, не осудіть за моветон та Ви до нас надовго?

– Оце так запитання? Невже відразу і набридла? Я ж лише ніч послухала спів Ваших солов’їв, але напрочуд добре відпочила. Радію, що один клієнт геть випадково розповів мені про цей розкішний заклад. А ще після асфальту й моєї справи тут почуваєшся, мов риба у воді, – сумно продовжила я комплімент.

Та його відповідь не здивувала, а спантеличила мене:

– Я знаю хто така Діана Ковтун.

– Серйозно? Тобто в нас трапляються спільні клієнти? Заждіть! Не хочу вихвалятись, але я думаю, що так, – бажала приховати здивування.

– Ви праві та не тільки це. Я інколи гортаю бази. І вчора випадково побачив файл нової гості й відразу захотів поспілкуватись. Залишитись байдужим до чарівниці з «Новосела» я безсумнівно не спромігся, – відверто грався поглядом спокусник.

– Микито, це уже занадто. Я скромний гвинтик у системі нерухомості та й годі. А на питання: чи надовго тут? Доки не виженете. Так годиться? Жартую, звісно. Я в відпустці, а ще у пошуках житла. Тому й не на морях, хоч тут не гірше, – зізналася чужій людині про те, що вчора народилось в голові. Це знову дивувало та зупинитись я вже не могла.

– Прикольно, що рієлтор шукає дах над головою. А як запропонує інший, комісію поділите навпіл? – щось з ним не так! Цей Щедрик наче телепат, все знає й розуміє. Можливо через вік? Та спілкуватись з ним приємно, наче плескатися у хвилях.

– Ого! Та Ви обізнані у справі. Чи може працювали в нашій сфері? – я намагалась проявити інтелект.

– Ні, особисто я не працював. Товариш, що допомагав оце купити. А взагалі наш бізнес схожий: такі ж вибагливі клієнти, замовлення та дещо ризик. Відносно дому не пожартували? Діано, я запитую, бо маю окремий варіант. Матуся вибралася за кордон, а дім стоїть, чекає господиню. Такий собі жіночий замок. Не хочете поглянути, він поруч? – вхопився за можливість «граф».

– Не знаю... Так відразу? – демонструвала нерішучість.

– А нащо зволікати? У мене зараз вільний час. Не переймайтеся через дрібниці, ланч коштом закладу для Вас, – кивнув офіціанту пан Микита.

Ми сіли у його сріблястий Jaguar XF і я подумала, як дивно виглядає Діана Ковтун у своїй машинці. Але цей неприємний факт я скоро виправлю.

Щедрик проїхав по Одеській трасі кілька хвилин та повернув з центральної дороги вбік. Десятки метрів і ми зупинились біля воріт, прикрашених клубком гадюк. Одначе це лиття хтось виконав так бездоганно, що геть не було диким чи смішним. Воно символізує простір жінки.

Микита відчинив своїм пультом і ми заїхали у двір. І знову затишок навколо! Я бачу стільки нерухомості, що можу просканувати її наскрізь. Але цей світ був ідеальним й притягував, наче магніт.

Двоповерховий дім, червона черепиця, а стіни - надсучасна облицювальна цегла. Таке я продавала, але собі у володіння подібну розкіш не проєктувала.

– Микито, як багато квітів! Хтось доглядає за усім? – до цього я демонструвала байдужу тінь, але природу не сховаєш. Тим більше спонукає антураж. Дідок грайливо посміхнувся і пояснив:

– Мій садівник із центру. Це його давня пристрасть: моя матуся й квітники. Вони на цій терасі бувало зріжуться у покер, що вже й не відірвеш.

– Щаслива Ви людина, пане! – тяжко зітхнула я. – А ось у мене ні душі з рідні. Була єдина опікунка Магда, але й вона раптово залишила цей світ, з чужої волі...

– Я знаю й щиро співчуваю Вам, Діано. Київська область, хоч великий край, але ж віщунку поважали навіть у більш віддалених місцях. То як, подобається мамин замок? Привласните мій спадок? – він підморгнув, а я відчула, що по спині пробіг мурах.

– Якщо зійдемося у грошах, – заговорив в мені рієлтор.

– Люблю рішучих! Сторгуємося достеменно, пані. Прошу нагору, адже власність повинна проілюструвати всю себе, – вкидав господар хвацькі жарти.

– Звичайно підемо нагору і в підвал. Ви ж розумієте, що ці троянди та Ваші компліменти не допоможуть відвернути уваги принципової Діани від стін чи документів, – відчула я себе у справі.

– Я навіть і не намагався, бо знаю, що не зможу! Чарівна леді - професіонал, – тепер він відчайдушно загравав.

Після оглядин я бажала дізнатися ціну та відчувала, що сподівання на купівлю марні. Великі суми мене не лякають, а навпаки приваблюють, бо з них я маю гарні комісійні. Але не зараз. Дійсно, як почула вердикт з приємних вуст, то встала і відповіла:

– Я вдячна за екскурсію, Микито, тільки для мене така сума непомірна. Бажаю успіху в продажі!

– Діано, а за скільки заберете? Я хочу, щоб будинок був тільки Ваш, – підвівся Щедрик і наразі уже не жартував.

Я мовчки опустила очі, аби не зрозумів, що я блефую. Насправді якщо я спустошу свої рахунки і додам ту крихітку на Оболоні, то ще й залишу на ремонт. Але ж моя професія - торговець. Або гравець та ще й азартний. Не знаю: звідки це взялось?

Розділ 25. Залиш її

Доки я гралася в азартні ігри з новим знайомим, старий знайомий - кинутий коханий Кирило Латуш, завітав додому. Батьки зустріли його радісно й привітно. Та цього разу син з’явився доволі замкнений і злий. Він кілька днів нікуди не ходив. Мов неживий лежав у ліжку та мовчки пестив чиєсь фото. А потім повідомив, що повернувся назавжди.

В Українській столиці його нічого не тримало. Він працював в приватній фірмі, та в акурат перед страшним фіналом Щастя, випустив групу слухачів. Новий загін запланували, але не сталось.

Роздавлений душевним болем, Кирило намагався зануритися у колишній світ. Зустрівся з друзями по війську та пошукав вакансій серед критичних служб. Але при всій повазі, згідно з Законом, відважний екстремал не може підставлятись сам й ризикувати постраждалими людьми, бо офіційно має статус інваліда.

Одне тепер давало Кирилу стимул у житті - це повідомлення від сина. Хлопчина непогано малював або читав вірші, а хитра мати регулярно надсилала ті меседжі, щоб батько клопотався про малого.

Сьогодні Латуш дочекався новеньке відео від сина і пристрасно відкрив... та миттю остовпів. Там був не віршик, а фатальний ролик, де Івчик просить «чужу тьотю» залишити для нього тата.

Відомо, що стрімке й гаряче кохання юної красуні звело Кирила з розуму і він збирався під вінець. Але миттєво і жорстоко, без будь-яких пояснень, Кохана кинула його. Тепер ПОЯСНЕННЯ з’явились! Він ринувся в аеропорт і скоро вже летів на Київ.

Сидів під деревом в старому подільському дворі й чекав, коли припхається колишня. Чекати знадобилось довго. Вже сутеніло, коли Інга зайшла з малим під арку. Синочок як побачив тата, забув про все на світі та кинувся до нього. Кирило викинув недопалок в кущі та підхопив нащадка і пестив у обіймах.

– Ну, ти дивись! Значить мені курити - злодіяння. А сам смердить, мов димохід. Ще і шифрується, підпалиш двір! – почув Кирило «привітання» відьми та болісно заплющив очі.

В квартирі він поцілував дитину і попрохав залишитись у себе, щоб з мамою поспілкуватись. Насправді Латуш аж кипів й свідомо обирав: руками чи ножем закінчити життя потвори? Та все-таки спочатку він показав їй ролик:

– Навіщо ти закреслила моє оновлене життя? Хіба в нас було мало горя?

Інга засмикалась і прошипіла:

– Де ти це взяв? Та блядь прислала...

Краще б вона цього не говорила, бо то була остання крапля! Кирило підхопив її за горло, підняв в повітрі та давив щосили. Інга посиніла й хрипіла, аж доки хлопчик не схопив його за ноги:

– Не треба, таточку! Залиш її! Мене карай, це я у всьому винен...

Латуш відчув як затремтів могутній стан і випустив колишню з рук. Інга упала на підлогу та кашляла гірше за сина. Маленький плакав, притискався до ніг блідого наче смерть Кирила.  Заради Бога: і чому життя таке несправедливе?

Якось киянка в турпоїздці зустріла в Вільнюсі міцного хлопця, з чарівними зеленими очима, та закохалася у нього. Настирливо чіплялась, аж доки молодик не наробив, без досвіду, дурниць. Він чесно оженився, залишив дім та переїхав до іншої країни. Скоро у них з’явився син, а потім захворів. Кирило працював позмінно пожежником і грошей вистачало, аж доки сам не обгорів. Дружина блискавично розлучилась та вигнала з квартири. Тоді Він і зустрів дівчисько, нещасне і самотнє. Кохання спалахнуло неймовірне! Здавалося, що дві біди перетворилися на промінь сонця і їх чекає довгий, насичений блаженством шлях. Але колишня думала інакше. І ось тепер її запхали до швидкої, а Латуша в кайданках - до поліційного авто.

Сусіди як почули ґвалт, то викликали екстремальні служби.  Малий залишився в чужих людей, забився до куточка й плакав. Та скоро у подільському дворі настала тиха ніч.

У відділку Кирила посадили до камери з п'яничками. Вони кіпішували як завжди, але побачивши могутнього клієнта, що мав на тілі купу шрамів, притихли наче неживі.

Та Латуш сам поводився, як мрець. Він ніч просидів нерухомо, без сну і жодних слів. Можливо згадував граційну дівчину в сльозах та як варив для неї кашу? А може навпаки, порівнював розлуку з нищівним полум’ям у заблокованій будівлі. Як не крути - життя нестерпний біль!

Після ранкової баланди його взяли на допит. Затриманий нічого не доводив і геть не вимагав, а сумно вимовив:

– Я підпишу усе, своє й чуже. Тільки дозвольте викликати в Київ моїх батьків. Син дуже хворий, йому потрібен гарний догляд. Без цього він помре.

Та слідчому було відомо, що їх затриманий - громадянин Євросоюзу. Він має право на розмову з представником посольства. Тому спокійно дописав папери і відповів:

– Такої послуги від Вас нам, пане Латуш, геть не треба. Відповідальність візьмете за себе, згідно з Законом нашої країни. Як винні - сядете, а ні - тоді попросимо додому. Стосовно телефона? Прошу!

Тим часом у лікарні Інга ридала на руках у мами. Теща Кирила ніколи не любила. Казала, що він біла кістка та не підходить їм в рідню. Тому наразі вчила доньку:

– Все напиши! Нехай сидить капіталіст проклятий. І курву треба ту зламати, але до знахарки я йти боюсь. Вона ж дочка якоїсь відьми... Причарувала двометрового дебіла.

– Ма, що ти мелеш? Відьма тут до чого? Підкинута вона і все, – з великим апетитом пожирала «боляща» вміст лоточків неньки та хитромудро додала: – Тільки Кирила нам саджати не з руки.

– Це ж як? Дурна, ти що і досі сумуєш за його хазяйством? – обізнано шипіла теща.

– Сядь, мамо, популярно роз’ясню. Як Латуша посадять, він шитиме на зоні лахи. А як відпустять, то продовжить нам надсилати єврики й ганчір'я, а ще це шлях в Шенген. Зловила суть? – підступно засміялась Інга.

– Ага! Про це я геть забула. Яка ти в мене мудра киця. Та все одно страшенно хочу, аби той бик сидів. Он скільки начіпляв тобі синців.

Скоро до Інги у палату заглянув слідчий. Дав листок і ручку та попрохав:

– Пишіть усе про напад і насилля. В подробицях, це треба для судді.

 Та потерпіла підняла широкі брови і впевнено відповіла:

– Даруйте, пане, не було насилля. Хто Вам таке сказав? До мене завітав коханий чоловік. Він дуже темпераментний мужчина. Ну, перебрали трішки зі втіхами, а заздрісні сусіди повикликали всіх. Тому писати я нічого не збираюсь і випустіть, будь ласка, на волю мого вірного орла.

Слідак багато чув і бачив, але настільки швидко закрити справу він не планував. Та байдуже, у нього їх багато! Тому не маючи заяви від потерпілої особи, Кирила відпустили. А жадібна і хитра Інга навіть дозволила йому повезти сина до Литви. Не на завжди, а до бабусі з дідом.

У Інги накопичилося справ, відносно власної краси, дуже багато. І взагалі є що відсвяткувати! Закохані розбіглись назавжди і вона щиро вихвалялась мамі: «Я вбила зразу двох зайців...»

Про що вона торочить? Можливо, що залишилась з грошима і відпочинком від усіх? А може вислів той буквальний, про зайченят Кирила та Діану? Бо те, що «вбила» - безсумнівний і достеменний гріх!

Розділ 26. Нова сторінка

От я й перегорнула нову сторінку зі щоденника життя рієлторки Діани. Пішло у небуття дитинство й неперевершена віщунка Магда. Забралася за океан тиранка-лесбі. А мій Коханий полетів із сином додому, аби там забути, як віддано мене кохав.

Відносно мене - пишна зелень центру, чарівний солов’їний спів та фантастичні страви на обід, зробили свою справу. Я почувалась як новенька і не кричала вже вночі. Спала до ранку, мов дитя та залишала навстіж вікна, аби до мене заглядали зорі.

Упевненості звісно додавало коштовне й бажане придбання. А мудрий Щедрик підказав оформити купівлю, не вплутуючи «Новосела». Адже директорка Хрульова зробила благородний жест і відпустила порелаксувати, а я натомість прикупила елітну нерухомість. Навіщо воно їм?

Микита взагалі доволі щільно і віртуозно опікав мене так, що здавалось непомітно. Наступної доби, після Угоди, ми перетнулися біля басейну.

– Доброго ранку, мій шановний покупець! То ми сьогодні в надвечір’ї розділимо комісію навпіл? – згадав він жарт, яким презентував взаємовигідний контракт.

– Якщо мій продавець бажає, – тепер я щиро загравала й не відчувала жодної провини. А ще не розуміла: звідки у зверненнях між нами взялося те дивацьке «мій»?

– Домовилися, ясноока пані! – зрадів, мов хлопчик благородний лицар.

До вечора Микита надіслав мені чергові квіти. Це стало звичкою, що кожен день дівчата покоївки несли до номера красу-презент. Я бавилася в Попелюшку й не дуже переймалася дарунками від короля квітучих пагорбів за містом. Я була впевнена, що та цікавість закінчиться відразу, коли покину володіння. А він перенесе свою увагу на іншу гостю, адже в пана достоту є дружина й діти, які скоріше за усе, безбідно влаштувались за кордоном.

Настав приємний теплий вечір. Як найточніший на землі годинник, Микита виріс за столом о двадцять першій рівно та виглядав, мов грецький Бог. Це ж треба мати таку зовнішність, манери, успішний бізнес та цікавість до людей, щоб навіть я не лізла на рожен й змирилася з тим театральним дійством.

Ну, а про мене дуже просто. Самодостатня жінка, що насолоджується нетривалим відпочинком. Веселі локони, прекрасний тон обличчя, легенький макіяж і літня сукня, з надмірно голою спиною та шлейфом до землі.

Була іще одна приємність. Сьогодні Щедрик познайомив мене з шеф-кухарем Хосе. Він обслуговував нас особисто і кожен із його шедеврів давав наснагу і бажання, щоб спробувати щось іще. В подяку я вкладала всі навички рієлторської мови, бо язиком наразі шарю не гірше, ніж оці чоловіки своєю справою й талантом.

В невимушеній бесіді пройшли кілька годин і небо вже давно прикрасили мільйони світлячків. Десь біля півночі, закінчивши десерт я натякнула, що зморилась. Тоді мій кавалер граційно встав і простягнув долоню аби провести даму в номер. Біля дверей він чемно доторкнувся вустами до руки своєї гості й сказав таке:

– Я щиро дякую за вечір. Не хочу бути марнослівним, але насправді вдячний долі, що Ви з’явилися у мене. Радію, що будинок мами потрапив до сміливих рук рієлторки Діани. А ще ці дивовижні дні залишаться в мені, як найприємніша чарівна згадка.

– Микито, звідки Ви берете такі неперевершені слова? Я їх не варта і не знаю, як на таке відповідати, – чесно зізналась я персоні, котра знаходилась на небі, а я десь на землі (у порівнянні звісно).

Та Щедрик скромно посміхнувся і відповів:

– Навіщо поспішати? Я зачекаю. Коли з’являться слова, тоді й відповісте. Невже Ви завтра покидаєте мій острів?

– Як влучно сказано. Це дійсно острів, що схожий на квітучий рай і забувати я його ні за що не збираюсь. Як знову посірію серед буднів - звернуся за теплом і сяйвом, – пообіцяла та злякалась, а «сивий граф» поривчасто зітхнув і посміхнувся:

– Зараз слово дам, що зустрічатиму всім світлом сонця, у будь-які часи. Що ж Ви казали про нестачу слів? А так пронизливо і поетично назвали мій куточок. Я перепрошую та завтра не зможу з Вами попрощатись. Є справи, зайнятий. Тому до зустрічі, чарівна леді! – він знову нахилився і поцілував тепер вже дві мої руки. Я відчувала дивний стан. По спині маршував цілий мурашник, а в голові промчала думка: «Ти, мабуть, неймовірний в ліжку...»

Щоб не провокувати більше, я ввічливо кивнула та кинулась до номера сама. Заклякла посеред кімнати й вслухалася, як б'ється і тремтить дурне жіноче серце. Діано, тільки не кажи, що закохалася в довершеного старця! Чи може не такий вже Він старий?

Раненько я зібрала речі, закинула до мишки й попрямувала у столицю. Я повертала від сусідки квіти й пригадувала рай, в якому провела ці дні. Мої домашні квіточки, в турботливих руках бабусі, помітно підросли. Виходить, що вони також відчули затишок і добре серце.

В улюбленому ліжку, після душу, я розляглася гола й мені було на  диво добре. Я більше не шукала там Кирила, не проливала марних сліз. Минуле мене залишило і я перегорнула нову сторінку у щоденнику Діани. Нехай мене Господь простить!

* * *

– Народ, Діанка повернулась! Не зрозуміла? Що Канари тепер засмаги і за гроші не дають? – округлилися очі Жанни.

– Не захотіла я до моря. Мені дорожчий за усе чарівний простір Батьківщини, – присіла я за власний стіл і покрутилася у кріслі.

– Але Хрульова говорила... Ох, вмієш затаїтись, Ковтун!

– До речі, Жанно, я тобі лишила аж дві хатинки. Ти їх продала? – спитала я, хоч розуміла, що нічогісінько лінива не робила.

– Відмовились від мене «господа». Сказали, що чекатимуть хоч рік, але довіряться лише тобі. Чим ти їх зачаровуєш, скажи? – зітхнула Жанка, адже вірила не в працю, а в шалапутство і дива.

Скоро мене покликала Хрульова і завела таку розмову:

– Діано, а чому свою Угоду ти провела повз «Новосела»? Ігнор невиправданий, адже ми в десятці кращих обласних агенцій.

– Не бачу сенсу для образи. Продаж прямий, комісії немає і «Новосел» не постраждав. Я, босе, правила достоту пам’ятаю, – відрізала пронирі.

Не маючи резону сперечатись, вона негайно попустилась. Щоправда, зі спини я відчувала такий погляд, наче я в неї вкрала дім. Чому жінки такі ревниві? Я ж цілий рік несла їй кошти, як ще ніхто не ніс. Навіть Навроцька зізнавалась, що я її істотно обігнала в показниках за рік.

До вечора я пригадала, що таке ноги й неробочі ліфти та смикання в заторах. Здалося, наче у відпустці й не була! Після десятої звалилася на ліжко і майже відключилась та хтось в мій відпочинок таки вліз.

– Алло! Вітаю, хто забув про ніч? – незадоволено спитала.

– Привіт, маленька німфо! Пробач, це я забула, що ви уже спите. Ну, як там твій пожежник? Дитину вже зробив? – цікаво: ну чому потворам обов’язково треба вилізти з пітьми?

– Привіт, Софіє! Бачу, що твої заокеанські навички незмінні, – не дуже ввічливо відповіла я їй.

– Ну, вибач! Я така завжди. А розбудила я у справі. Моя столична нерухомість не знадобиться вже ніколи. Я в Монреалі зачепилась, а та квартира тільки набирається боргів. Штовхни її для мене, лялю! Я генералку кину в Дію. Довірюсь професіоналці, що косить зелень мов траву, – вона за звичкою лестила, а я напнулась мов струна. Не хочу аби зараз ця нахаба давала відгуки про мене і Кирила. Тому відповіла:

– Давай! Я запросто штовхну хатинку. Для Ковтун комісійні не будуть зайвими ніколи. Тільки ціну признач без фанатизму.

– О, чую свою школу! Але не парся, зірко, бо це лише робота. Я тут тобі знайшла заміну, гарячу й чорну, мов смола. Крихітка Джонсі з Сонею уміє робити заобрійні дива... – полізла у свій гній Навроцька.

– Софіє, відповідь тобі я вже дала. Чекатиму папери. Але наразі: будь здорова! – рішуче обірвала я лесбійку й заплющила до ранку очі.

Розділ 27. Сивий граф

Дні непомітно перетворювались в тижні. Я їх не помічала, адже багато хто з клієнтів дійсно чекав Діану Ковтун. Мені хотілося допомогти, ну й звісно заробити, якщо можна. У заміський будинок, без гарного сучасного ремонту, іще не потикалась. Коли є ціль і є можливість - я працювала мов машина.

Та якось ближче до чергових вихідних раптом прорізався контакт «Микита Щедрик». Недовго сумував аристократ! Невже бажає повернути власність?

– Вітаю, ясноока пані! Як живете? Не заважаю? – спитав він чемно і туманно.

– Доброго дня, Микито! Я поки в місті. Маєте питання щодо Угоди про будинок? – цікавлюсь зопалу.

– Вгадали. А ще я пам'ятаю, була домовленість про нову зустріч. Та ви про мене геть забули, божественна Діано! Даруйте, що вдираюсь до Ваших вихідних, але питаннячко нагальне. Днями у нас відпочивав директор історичного музею. Ми з ним пригадували про старе і я пообіцяв віддати дещо з матусиних реліквій. Для Вас вони лише тягар та мотлох у кутку, а я радію, що предмети з мого дитинства залишаться жити. То як, чарівна, допоможете мені? – грайливо пояснив Микита.

– Ви, пане, жартівник. Звичайно так! Та й вихідних у мене - зась. Багато хто з клієнтів готовий роздивлятись нерухомість якраз у вільний час. Але для Вас я з радістю відкину всі пропозиції й відвідаю будинок, – погодилась на диво швидко.

– О, дякую! Коли дозволите прибути? – зрадів досвідчений хитрун.

– Я буду завтра о десятій, якщо Вам це підходить.

– Підходить. Дякую, Діано! – ще більше підбадьорився Микита.

Зробила кілька незначних відмов та о дев'ятій, у неділю, припхалася на мишці до знакових воріт з клубком гадюк. Ну, точно це мій дім! На вході нічого міняти, але всередині - роботи сила. Я походила, подивилась, зробила деякі заміри та вже відкрила свій планшет, аби окреслити об’єми «катастрофи». Аж раптом чую за воротами сигнал авто Микити. Ага, цей пан прибув не сам, а з перевізниками. Я відчинила їм ворота. Спочатку він загнав свій Ягуар, а потім вже Газель вантажних перевезень.

Та коли Щедрик вистрибнув з авто у мене навіть рот відкрився. Сьогодні «сивий граф» нагадував хлопчиська, що завітав на ферму до батьків. Шотландська доброякісна сорочка, потерті шорти і кросівки Адідас робили його образ дивовижним.

– Привіт, красуне! З кожним днем Ви все казковіші, а я старішаю потроху, – схилився з поцілунком до руки неперевершений гусар.

Вправні вантажники швиденько розібрали бабусин мотлох. Зостались лише шафи, вбудовані до стін. Але ці унікальні речі, з міцного дерева з різьбою, я точно залишу. Вони нагадують про ту епоху, коли я ще не народилась. Додати максимум сучасності та вийде доволі модний надзвичайний хол.

Микита випровадив хлопців, закрив ворота і здається до свого спа не поспішав.

– Ну от, Діано, тепер дім вже точно Ваш. Я перепрошую за цей розгардіяш, але якщо дасте ключі, я накажу своїм дівчатам поприбирати тут. А коли буду звітувати, з приємністю побачу знову Вас...

– Це зайве, пане. Я сама частенько замовляю на об'єкти людей із клінінгових фірм, – тримала я дистанцію й чекала, що він запропонує далі. Адже той соколиний погляд наразі аж горів.

– Я знаю, що Ви дуже незалежна! Просто хотів допомогти. А може ми поїдемо до центру? Сьогодні наш Хосе готує вишукані страви та буде радий прислужитись Вам,  – аж пританцьовував  Микита Щедрик.

– Даруйте, маю інші справи. Але запрошення я залишу на інший раз, – вперто дивлюся на ворота й нагадую йому про виховання.

– Чому ж мені аж так не таланить? – зітхнув старий спокусник.

– Микито, я не можу. Не ображайтеся, будь ласка...

– Як шкода! Дякую, що приділили час, – звичайно він розкрив мій натяк, не про обід. Вже традиційно нахилився до руки, а потім всівся в Ягуара й рвонув з «чужого» двору геть. А я забралася до мишки й поїхала за ним. Хоча його п'ятизірковий кінь зник, як примара на дорозі.

Я їхала доволі неквапливо та розмірковувала над усім, що діється між нами. Невже цей стариган запланував мене перетворити на чергову коханку? Адже поводиться він саме так! Впадав з моменту нашого знайомства: вечері під зірками та розмови чи вишукані квіти, навіть продав елітний дім собі у збиток. От і сьогодні щиро натякав на перехід стосунків до інтимних, хоч знову відступив. Чому? Невже не дозволяє гідність?

Після тієї зустрічі він зник з моїх життєвих горизонтів. Та за достойну поведінку даю аристократу вищий бал. Наприклад, на відміну від Софії. До речі, секс-туристка вже надіслала документи і я негайно виставила «дім розпусти» на всіх відомих сайтах. Однак охочих прикупити доволі дорогий об'єкт наразі не спостерігалось. І я бажанням не палала ходити до квартири, де наді мною познущались. Хоча та збоченка вважає, що в нас було кохання!

Серед звичайних справ я не помітила як підійшов святковий день для «Новосела». Якщо точніше - ювілей директорки Хрульової. Наші нероби надували кульки, шушукалися й готувались, як у дитячому садку. Мене той вайб не надихав. Я просто запитала: «Скільки дати?» А далі з неприємністю чекала дурних промов від п'яних баб.

І ось настав значущий вечір. Я не забула ще банкет, після якого опинилась в ліжку у завойовниці Софії.

Голодні гості вже розсілись, приготувались до нещирих тостів, а я сиділа і пригадувала день, коли такі ж любителі поїсти співали на поминках Магди... Ні, треба випити хоч щось, бо вирізняюся серед людей отруйним негативом та згадую найгірше.

Аж раптом бачу, як до зали зайшла красунечка, під ручку з привабливим гусаром... І хто б ви думали той ладний пан? У повний зріст - Микита Щедрик. Він поглядав на дівчину, мов кіт на дармову сметану і було ясно, що знайшов таки забаву!

Як на біду, їх посадили за столик біля нас доволі близько і Щедрик мені ввічливо кивнув. А коли дівчина пішла припудрити свій носик, Микита блискавично опинився поруч та запросив потанцювати. Тепер невтомний клеїть двох! Я мовчки подала йому долоню й підлаштувалася під ритм.

– Діано, не очікував сьогодні отримати таку приємність. У Вас тут, бачу, свято? А я страшенно сумував... – легенько притискав до себе він мій байдужий стан.

– Так, ювілей керівника. І Ви, я бачу, не без пари, – вколола Щедрика у саме серце.

– Я чую ревнощі, прекрасна пані? – зітхнув щасливо ловелас.

– Та боронь Боже. Констатую факт, – я розуміла, що не стримала емоцій.

– Так, з парою. Але вона моя донька, що прилетіла до країни в справах. У центрі залишатись не бажала. Вона там виросла, а зараз наказала: «Веди, татусю, до людей». І ось ми тут, а Ви в моїх обіймах. Такого щастя я зізнаюсь не чекав, – шепоче він мені на вухо. Навіть на відстані я відчуваю його піднесення та жадібні інстинкти самця, що вполював жадану лань.

– Даруйте за надмірність, пане Щедрик! – ховаю очі, але він продовжує ще ближче притискатись і просить:

– Змилуйтесь, Діано! Чому так офіційно? Я - Микита. Ваш відданий і вірний шанувальник.

Оце вже через край! Прийдеться пояснити без прикрас.

– Микито, коли доля нас випадково поєднала в цьому танці, я розповім у чому справа. Ви добрий, чемний і красивий чоловік. Ваші манери змушують тремтіти від задоволення й бажати спілкування. А те, що Ви фактично подарували мені дім, гідне захоплення й найвищої подяки. Але...

– Невже існує те «але»? Чому, Діано? Я для Вас відкритий і невинний, – притис він мене міцно до грудей, а ще я чітко відчувала, що дідуган страшенно збуджений під фраком.

– По-перше, я ніхто й нізвідки. Ну, а по-друге, й головне у мене є Коханий чоловік. Він врятував мене з безодні, коли я втратила віщунку й потрапила до інших, гидких і грішних рук. Він - мій кумир і неймовірний біль. Я відштовхнула Його ніжність та завдала тяжких страждань. Але не зраджу крихту Щастя і відмовлятиму усім. До речі, Вас уже чекають...

Красива пишна зачіска Микити торкнулася мого обличчя. Він подивився в самі очі та щиро й сумно відповів:

– Шкодую про Ваш біль, Діано, і дякую за сповідь! А ще я заздрю тому пану, якого покохала така жінка. Та не журіться, бо мій досвід каже, що ви зустрінетесь і будете щасливі. Повірте, я не часто помиляюсь. До зустрічі, божественна Діано! – граційно поклонився Щедрик й попрямував за столик до доньки.

Розділ 28. Горе

Звичайно світові до мене геть байдуже, як і до справ, що намагаюся робити цілеспрямовано та гідно. Ні, я не лізу на високий п'єдестал, бо знаю про свої гріхи і не пишаюсь ними. Буває хочеться забути, але не всі! Кирило Латуш - мій нестерпний біль і кращий спомин назавжди.

А так я молодець! Схопила в продавця прекрасний дім та більше не товчуся вечорами в квартирі на асфальті. До речі, і колеса я купила. Це легкокрилий, швидкісний Nissan. Я навіть продала катівню на Лесі Українки й закрила ту гидку сторінку.

Тепер я слухаю у себе вдома що кожен вечір неймовірний хор птахів! Вони розповідають світу відому лише їм історію життя, хтось голосно і дзвінко або утаємничено і тихо. 

Після динаміки емоцій, які наповнюють мої робочі дні, всідаюся до крісла-гойдалки з лози, що встановила на терасі й милуюся пташиним співом та трішки додаю дзвінків. А як на небосхил виходять зорі, вони підморгують мені й нагадують, що в нескінченному просторі живе віщунка Магда і бачить мене скрізь.

Ще розповім про нерозривний світ природи, квітів, ароматів... Та ні! Про це розповідати марно, потрібно відчувати і насолоджуватись всім. Як виявилося, за кам’яним парканом, у мене є сусіди. Приємні люди, геть не ті, що інколи трапляються мені у заміських садибах, серед пихатих вілл.

Сьогодні повернулась до агенції страшенно зморена та зла. Одна потвора теліпала містом цілу родину й не бажала віддати молоді хороший варіант. Скажу, що будь-який роз’їзд - це сльози, сварки й лютий головняк. В одних немає грошей на доплату, а іншим хочеться повний метраж! Я вмію вилізти зі шкіри й піти на компроміс, але на диво сподіватися не варто. Мені завжди допомагає скрупульозна праця та стриманий азарт.

А ще я вмію відключатись від офісного гамору. Ось і тепер заплющила на хвильку очі, як раптом Жанка підійшла. Без неї, ну ніяк! Але чому лінивиця в сльозах?

– Жанет! Що сталося? Чому ти плачеш?

– Маленький Івар... Він помер, – хлюпала носом бідолашна, а я забула про клієнтів та наче грім мене розбив.

– Що ти сказала? – підірвалась з крісла.

– Синок Кирила задихнувся. Не встигли відкачати. Діанко, це суцільний жах! Навіщо його Бог забрав? Він же такий іще маленький...

Мені здавалося, що марю і від страхітливої звістки світ згас в моїх очах. Та перше, що прийшло до голови, це стан мого Кирила! Чи не мого? Не зараз розбиратись. Дбайливий батько так боровся з недугою єдиної дитини та з дурнуватою особою, що народила малюка, але наразі втратив все..

Щоб не звалитись з ніг, схопилася за стіну і вимагала:

– Жанно, розкажи! А краще повідом, що це неправда.

– На жаль, все саме так. Кирило борсається десь між моргом і поліційним відділком. Бо він туди сам здав потворну відьму, – натхненно розтирала сльози Жанна та підсвідомо вже розповіла усе, що я хотіла знати.

– Тобто змія дитинку все-таки добила? – озвучила я догму, що актуальніша за інші.

– Виходить так. Кирило випадково нагодився. Подробиць я не знаю та гамір там стояв страшний.

Я далі вже не слухала пліткарку, попестила її плече й набрала заблокований контакт.

– Кірюшо, слухавку не кидай! Прошу, допоможи мені спокутувати гріх. Я хочу бути поруч, – сказала впевнено й почула нестерпно дорогий та вбитий горем голос:

– Привіт! Чим же ти можеш мені тепер допомогти? Його немає в цьому світі...

– Чим скажеш. Все зроблю. Де ти тепер? Я зараз буду, – казала владно і жорстоко. Хіба мені звикати, що раптом гине цілий світ?

– Не знаю. Кидаюсь з одного пекла до іншого. Ці кляті бюрократи... Наразі в похоронному бюро. Тут черги і всі плачуть, – знесилено сказав нещасний.

– Кірюшо, залишайся там, будь ласка. Хвилин через п’ятнадцять, я буду біля тебе, – пообіцяла та схопила у холодильнику води, а з сейфа пачку баксів.

Знайомими шляхами, в об’їзд центральних світлофорів, я зупинила свій Nissan під закладом жалоби. Чомусь не думала: як виглядаю. Наразі байдуже, що Він побачить. Найголовніше, щоб згадав, що я віддам для нього серце. Хоча він його й так забрав.

Кирило не змінився, лише додалось сивини на скронях. Люду напхалося сюди, мов роздавали безкоштовну їжу... Пробачте, не люблю родинних зборищ та неробочу поведінку. Так, я рієлтор і самотня жінка! Тому безжальна і немилосердна. А головне - мені потрібно якомога швидше забрати Латуша з цього жахіття.

– Привіт! Тримай, попий води... Я зараз все зроблю, – скорботу не демонструвала, зібрала волю у кулак й пішла, як завжди, в тінь.

У неробочому віконці гуляла дівчина без діла. Дарма, що десь за склом зажурених відвідувачів повно! Я спокусила її поглядом і раптом просунула під скло дві сотні баксів. Вона з жадобою поглянула на гроші та злякано на мене.

– Не бійтесь, це не перевірка. Беріть спокійно, а як надасте увагу й допомогу, отримаєте вдвічі більше. Аванс до заробітку! Мені ж потрібні терміново усі папери про мертву дитинку, на ім’я Івар Латуш. Окей? – спочатку промовляла ніжно, а як побачила продажність жінки, то далі був уже наказ.

Як думаєте: скільки часу їй знадобилося аби в віконці з’явився нечисленний стос? А може розповісти повний прайс на «термінові» послуги для мертвих? Та зараз не до цього! Нехай живуть у своїй тіні чинуші з прихистку біди.

Я вже дивилася в червоні й розгублені прекрасні очі. На вулиці, без дозволу, схопила Його за руку і тримала міцно, аби не впав.

– Як ти це робиш? Прости, що дезорієнтований страшенно і не подякував тобі, – почула рідний голос.

– Не треба дякувати, буду поруч доки дозволиш. Ти мені пробач! Бо я не сміла за твоє добро відповідати тим нищівним болем...

А Він поглянув і прошепотів:

– Ти тільки за таких обставин бажаєш бути поруч?

– Кірюшо, перестань! – тепер не втрималась, вчепилась у змучений могутній стан Єдиного на світі.

Латуш мене не відштовхнув, обвив руками, мов чекав. І ми зліпилися у горі та відчували, що розлука нічого не змінила. Ми ціле з Ним довіку. Звісно в такому місці людей не дивували сльози і перехожі обминали нас, а ми стояли та не розуміли, як розділитися хоча б на мить?

Я відчинила для Кирила двері, а він окинув поглядом авто і десь у глибині майнула тінь легкої посмішки, що вперта зробила як просив. Та я усілась за кермо і доброзичливо спитала:

– Кажи, будь ласка, куди далі?

– До відділку вернутись треба. Я ту тварюку приволік до них, а документи не оформив, – звучала сталь в Його словах. Мені б промовчати та де там:

– Тобто її вина? Пробач! Я розумію, що це важко, але скажи у двох словах.

Він затремтів і розповів:

– Казала, що малий її довів й тому замкнула у кімнаті. Не бачила, що інгалятор лежить на підвіконні в кухні. А він же як хвилюється, обов’язково повинен мати допомогу. Івчик ще плакав якийсь час, а потім стих. Коли приїхала швидка, вони констатували удушення від шоку. Я в місті був у справах. Сусіди телефонували.

Він не соромився мене і плакав. На світлофорі знову я обвила Його долоню:

– Кірюшо, ти все правильно зробив. Ще витримав, не вбив. Я б не змогла. Тепер нехай сидить, її там перевиховають трохи. Все, я не буду. На, попий, – прохала ніжно, як колись.

Зраділа, що Він поруч і слабкий? Саме тому керуєш? Та де ж тут радість, як кругом нестерпний біль! Але я сильна й дуже хочу Йому допомогти.

Ми побували у поліціянтів і Латуш залишив заяву, щоб офіційно завели на ту тварюку-матір справу. А я пообіцяла, що знайду найзлішу жінку-прокурора для звинувачення в недбалому поводженні з дітьми. І це не особиста помста, хоча й вона також! Мені страшенно шкода дитинку-янгола. Я підсвідомо прохала Магду, щоб на небесах взяла опіку над маленьким сином людини, яку я кохаю понад усе на світі.

Розділ 29. Гіркий мед

Страшний для всіх нас день вже добігав кінця. Гаряче літнє сонце зібралось відпочити й котилося до горизонту. Кирило зрідка поглядав на мене та мовчки вивіряв плин істинних думок Діани.

– Куди тепер? – чекала я команди та дивлячись на його виснажений стан бажала швидше привезти до себе.

– Не знаю. Прихисток на ніч я не шукав. Може поїду десь до друзів, – здавалося, що Латуш пригадав мою однокімнатну на масиві та не відмовився б від неї.

– Кірюшо, друзі будуть раді прихистити. Тобі потрібен добрий відпочинок, – не розкривала я свій задум.

Ми мчали Кільцевою, а сонце гралося багрянцем у вікні. Я не поставила в авто тоновані завіси, адже повинна бачити усе, що діється навколо та і ховатись мені не було від кого.

Ось вже закінчились міські будівлі й Кирило з подивом спитав:

– У тебе тут є хтось із друзів?

Я лагідно всміхнулася йому та повернула до воріт, з клубком гадюк на металевому фасаді:

– Та ні, не зовсім. Це мій дім. Прошу, заходь і почувайся як удома. Повір, ти мій найбажаніший гість і я готова попрохати пташок, аби тебе заколисали.

На цю поезію Він не сказав ні слова й очікував, що зараз з будинку вийде на газон такий собі поважний пан - законний чоловік його колишньої Діани. Тому вагався. Я схопила його за руку й мовчки повела всередину господи.

Насправді я була страшенно рада, що встигла до всіх цих подій потрапити в зелений рай. Адже в однушці на масиві до нас обох відразу б повернулась та гіркота, що запеклась на серці від приголомшливо болючої розлуки.

– Ти все це орендуєш? – оглянув затишок будівлі Латуш.

– Ні, нещодавно прикупила. Була можливість вдало вкластись. І знаєш, ні хвилинки не шкодую, що опинилась серед тиші та спілкування з солов’ями.

– І все? – знов недовірливо заглянув Кирило мені в очі.

– І все. Робота вдень, а тут вночі - лише птахи і я. Нам добре... Кірюшо, думаю тобі наразі допоможе душ. Мені, наприклад, помагає. А я поки зберу на стіл, – сказала по-домашньому, а Він скривився і насупив брови. Не треба бути суперстар в роботі з різними людьми, аби відчути: Він згадав наші щасливі безтурботні дні на Оболоні.

– Так, спробую водою змити горе. Мені туди? – покірно вимовив та опустив скорботний погляд. – Тільки для мене не готуй нічого. Даруй, та їсти я не можу.

– Я розумію. Ну, хоч кави вип’єш? – чіплялась владна господиня. Латуш кивнув і зник з очей.

Він повернувся до моєї сучасної їдальні, де старовинні шафи підпирали високі стелі та давали можливість відчувати час, вбраний у мій банний халат і був довершено красивим.

– Це твій такий великий? Нічого, що я взяв?

– Звичайно мій. Немає тут нікого. Якось так вийшло, що взяла великий та почуваюся у ньому, наче мала дитина. Прикольно інколи побути хоча б у мріях немовлям... Прости! Зморозила дурницю. Але ж мені такого не можна говорити покупцям, – я вперто намагалась Його розговорити, щоб відійшов від краю пекла.

Не знаю, що згадав нещасний, але протяжно застогнав і утопив мене в обіймах. Яке забуте й неземне блаженство, коли Він так тримає мене в своїх руках! Ми не злилися хтивим поцілунком, а просто дихали одним повітрям і плакали безмовно й щиро. Не треба слів, аби виштовхувати біль, що ненароком поселився в НАС.

І знову та міжпросторова сила з’єднала змучені тіла. Вони сплелися і молили не відбирати радість німого спілкування: клітинка до клітинки, одна на двох душа.

– Як ти могла нас розлучити? Невже подумала, що я навіть заради хворої дитини піду до дикої потвори? Я розумію, що ти сильна й бажала мені з хлопчиком добра. Але ж не можна було розривати ціленьке щастя, яке МИ створили, – він шепотів мені на вухо та обіймав блаженно й міцно. А я корилась Його силі й не заперечувала жодним словом. Бо що тут скажеш, коли винна і дурна!

– Кірюшенько, я геть не сильна. Без тебе я ніщо. Просила смерті, але тихо сподівалась, що МИ відродимося знову. Кохаю одного серед світів! Ніколи більше не залишу. Якщо набридну - краще вбий, – мостилася до Його серця, а воно билося для мене і промовляло, що кохає.

– Яка ти ще маленька... Хочеш переробити світ, щоб був красивий і добренький. А він жорстокий і страшний. Та я кохаю мій життєвий оберіг і відчуваю, що вернувся в світ живих, – леліяв у своїх обіймах мене відважний і чарівний Чоловік.

Блаженство клекотіло в жилах і розливалося по нервах, але нам треба підкріпитись, бо Він ледве стоїть. За чашечкою кави обох потроху відпустило. Ми надивитись не могли на личка, що як раніше розмістились навпроти за столом. Тут все було інакше та підсвідомо ми пригадували наш перший рай. Спочатку несміливий, а потім вогняний, щасливий, солодкий і гіркий мов мед.

– Пробач, де ти бажаєш відпочити? У мене нагорі три спальні, – сором’язливо опускаю очі та чую:

– Я вже зрозумів, що ти у нас заможна леді. Але найкращий відпочинок для мене тільки тут, – приклав долоню Латуш до мого серця.

– О, так! Тоді ти вперше торкнувся і зцілив. Наші серця не розділити. Вони разом на тисячу життів... – прошепотіла я й відчула, що задихаюсь хоч повітря навколо чисте і прозоре.

– Красунечко, скажи навіщо тобі бурмило з купою проблем? – тепер спитав дурницю Латуш.

– Але ж ти витягнув мене на білий світ! Подарував блаженні мрії й божественне Кохання. Лише з тобою я щаслива. Ось, вмощуйся зручненько. Я берегтиму твої сни, – збивала я навіщось подушки й дуріла від солодкої жаги, але чіплятися не сміла. А Латуш простягнув до мене руки й дбайливо попрохав:

– Іди, не бійся. Я хочу обійняти. Ось тут, доки живий, твоє законне і єдине місце, – і примостив мене на грудях.

– Якби ти тільки знав, скільки ночей я мріяла про те, що зараз відбувається між нами. Я ще не вірю та дозволь сказати: доброї ночі, мій Коханий!

– Солодких снів, моя єдина! – промовив Він, а я боялась, що розтану.

Спочатку Латуш борсався та марив. Притих, зірвався, закричав. Перепросив і знову ліг. Я пестила долонею Його скалічене плече і скоро Він заснув могутнім сном. Кирило спав вже декілька годин і це його підживить трохи.

Посеред ночі я втомилась милуватися та відключилась ненадовго. Мені наснилося, що Він приємно пестить губи поцілунком... О, Господи! Це геть не сон, а мій жаданий Чоловік наповнює мене п'янким блаженством. Як же нестерпно солодко тремтіти в Його обіймах від бажань!

– Дозволь мені сьогодні не бути ввічливим і тихим, – прошепотів щасливий Латуш. – Чекав страшенно довго. Уже й не сподівався відчути знову твою ніжну нірку. Вона його уміє цілувати... Хочу кохати, як ніколи не кохав...

Він дійсно був наразі нестримним, запальним і я відповідала тим же. Здавалося, що ми вкладали в оновлене єднання весь накопичений між нами біль, виштовхували горе й фонтанували щастям. Його безмежна пристрасть заполонила всю мене, зривалася на крик і розтікалася повітрям. Ми були грішні та розпусні, брутальні й безсоромні до дрібниць. Невже це та цнотлива пара, що поєдналася колись? А може на межі біди наше Кохання стало повнолітнім?

– Дозволь мені залишитися в ній. Ти пам’ятаєш наші мрії: продовжити єднання в дітках? – палав його казковий погляд.

– Так, пам’ятаю... Дозволяю все... Нікуди не пущу, ТИ мій! – притисла я Його міцні сідниці, вслухалася в пульсацію в собі та смакувала нашим божевіллям.

Розділ 30. Мама і тато

Не дивлячись на нашу світлу ніч, яка загоїла колишні рани, в одній на двох душі продовжував палати нестерпний біль. Прокинувся мій Латуш іншим. Упевненим, що він коханий, рідний і знову має сенс в житті. Але пекуче горе надривно линуло назовні.

–  Мій бідолашний, що сьогодні будемо робити?  – поналивала я ранкову каву.

– Маленька, будеш працювати, як зазвичай. А я зустріну маму й тата. Вони сьогодні прилітають. Та й інші справи не чекають... – утаємничив Він страшні турботи.

– Ти хочеш аби я поїхала до «Новосела» і просто працювала? Кірюшо, це несправедливо! Хіба я аж настільки товстошкіра? Я буду поруч скрізь, де скажеш і не залишу навіть на хвилину, – вперто відмовила Його наказу та скоро набрала Хрульову.

Ця злюща баба вже дізналась від Жанки про сумні події й дозволила мені, на кілька днів, відкласти справи збагачення її контори. А ми помчали у Бориспіль.

На вулиці спекотно зранку. Та у салоні прохолода і я бажаю відірвати Кирила від гнітючих дум. Тому запитую про маму й тата. Мені ж цікаво знати: хто народив для мене Щастя. Латуш купився на допитливість і став розповідати.

Його українське коріння - тато Андрій, служив строковиком в Литві. Там на просторах Балтики зустрів і вподобав красуню Хельгу. Вони побралися і чоловік залишився з коханою назавжди, серед її країв. Скоро у пари народився син, його назвали на честь діда - Кирилом. Зростав хлопчина вільним і щасливим, любив гойдатися на гребінцях привітних хвиль та тренувався у спортзалі. А як прийшла пора йому іти до війська, призначили у спецзагін. То ж після служби, серед мирних днів, з'явився мужній і сміливий рятувальник.

Як не викручуйся, а треба вирішувати і жалобні справи. Спочатку в шоці мій Коханий запланував кремацію дитинки, а прах забрати до Прибалтики. Але я спробувала пояснити, що це не кращий варіант. Його душа вже й так на волі, а тіло знайде свій спочинок у землі.

Кірюша згодився на поховання синочка біля Магди. Всі знають, що я викупила дві ділянки (на випадок для себе). Але до мене повернулось Щастя і я ще поживу на світі. Ну, а віщунка точно стане добрим опікуном для янголятка.

Літак із Вільнюса вже сів і ми пішли до термінала. Геть не такою уявляла я нашу першу зустріч! Бувало мріяла знайомитись в гніздечку, де підростав мій щирий Латуш. Хотіла посмішок та знала, що Його предки теж чарівні. Але життя керує нами на свій непередбачуваний смак. Тому наразі я стояла та стримувала дрижаки в ногах.

А як побачила ту пару, то мало серце не упало. Так ось які вони - закохані в життя щасливі люди! Навіть у горі Латуші були що пара білих голубів. Тендітна сива жінка, з заплаканими оченятами й могутній чоловік, здавались янголами з неба.

Син помахав рукою, а потім підійшов і оповив обійми батьків. Вони заплакали й заговорили мовою іншої країни. А я стояла їм чужа й не знала, що мені робити? Та ось матуся-Латуш поглянула на мене, як роблять це дбайливі матері. Хоч у своєму ненормальному житті такого погляду я не зустріла.

– Привіт, кохана мого сина! Ти дуже гарна. Дякую, що поруч, – схилилася до мене жінка. – А це Кірюшин тато - Андрес!

Пан Латуш глянув в мої очі та лагідно доповнив:

– Приємно, доню! Син розповідав, що ти чарівна українська квітка. Тепер я бачу, що це правда.

Спитаєте: як я їх розуміла? Та дуже просто: мова комуняків була відома всім, кого ті недолугі тримали в рабстві понад пів століття. Тільки не вийшло! Ну, а мова залишилась як згадка, що це не має повторитись більше. Кожен народ має беззаперечне право на власну автентичність. Але наразі, та чужа, згодилась.

Отак ми познайомились і я відчула себе у дитинстві, в піску на купі серед двору Магди. Я зашарілася й пробелькотіла якесь таке:

– Приємно познайомитися, пані Хельго...

– ...Мама і тато! Віднині та навіки ти наша донька - щастя сина. Домовились, дитино? – обійняла вона, а я відчула як в горлі зачепилось щось важке й не відпускає дихати нормально. Але опанувалась.

– Я неймовірно вдячна Вам за ці слова. Адже спочатку доля подарувала мені зустріч з Ним. Ну, а наразі ще блаженство - у мене будуть мама й тато. Пробачте, співчуваю вам... – я залилась сльозами й ридала, як дурна. Невже на небі хтось згадав, що не весь час мене потрібно катувати? І за усі поневіряння благословив мені родину!

Батьків ми відвезли у мій в зелений гай, за містом. Нехай з дороги відпочинуть, а ще послухають українських птахів. Самі ж помчали оформляти пакет жалобних послуг. Звісно могли покласти обов’язки на посередника, але ми вирішили взяли сумну повинність особисто. Нехай це тяжко, тільки ж хлопчик заслугував на доброзичливу увагу саме від НАС. Та й сам Кирило, від зустрічі з батьками і збуреного мріями кохання, мав набагато кращий вигляд.

Наступний день пройшов доволі тяжко. На тимчасовому хресті жахало фото і короткий лік життя маленької дитини, що обірвалося на злеті. Знесилений бідою батько стирав сльозинки, але бачив, що він в оточенні сім'ї. Тієї, що згуртована до купи і допоможе будь-коли не залишитися на самоті в найгірші та скрутні хвилини. Оце і є найголовніше у житті!

Я також плакала та відчувала у собі щось нове й дивовижне. Ну, як же? Випросила в долі ще подарунок - дорогих батьків! Нехай вони єдинокровні тільки з моїм Коханим, але я приросла до них своєю сиротинською душею, відразу і навік.

Чомусь раптово порівняла себе з бездомним песиком, що бігав на холоді й шукав, аби хоч хтось його в чужому світі прихистив... А потім Він мене зігрів блаженними обіймами Кохання, подарував родину і батьків! Хіба тепер знайдеться на землі хтось багатіший за Діану?

Розділ 31. Я винен

Хельга та Андрес гідно оцінили наш гарний дім. Вони побачили, що син живе серед кохання і добра, а люблячим батькам цього достатньо. Діана Ковтун, за високим муром свого маєтку, стала невпізнанна. Я наче повернулася в дитинство: невтомно бігала й розповідала все, що хочуть чути гості та примудрялася передчувати бажання білих голубів. Кажу ж Вам: цуцик, що знайшов родину!

Додому Латуші збирались як зробимо поминки Івчику, на дев’ять днів. Ми побували вже в Софії, у Володимирському й там прохали у Бога захисту його душі та залишали панахиду.

В благословенному єднанні ми всі забули про чуму, яка чекала вироку в СІЗО. От не хотілось навіть згадувати темне. Воно ж потрапило туди, де йому саме місце. Баланду їй дають, а строк коли настане час, призначать у суді.

Щоб стати ближчими й хоч якось розрадити біду, на території зеленої садиби, родина Латушів разом проводила чарівні дні. У тиші вечорів ми слухали птахів, а я розповідала їм про світлу жінку Магду. Батьки Кирила також розкривали мені прикольні таємниці з дитинства свого сина.

Здавалося і бідолашний батько загиблої дитинки зміг трішки відійти від краю пекла та поглядав на спілкування сім’ї блаженними очима. В останній перед розставанням вечір ми влаштували на поляні вечерю з шашликами. Кірюша добре вмів варити дитячі каші, а вже шашлики виходили у нього найніжніші. В той вечір МИ отримали благословення на наш святий союз. Батьки пообіцяли обов’язково прилетіти на вінчання.

Літак з Борисполя попрямував на Вільнюс, а ми на Кільцевій звернули до заправки. Сиджу чекаю милого в авто, як раптом бачу біля Ягуара знайомий образ. Так, сплутати автомобіль і водія геть нереально. Нічого дивного, адже його спа-комплекс знаходиться в п'яти хвилинах звідси. Питання в іншому: як повестись? Вдавати, що я його не бачу чи познайомити з Кирилом? Я вирішила друге.

– Красунечко, невже це Ви? – розцвів у посмішці Микита Щедрик і оповив своїм чарівним поглядом, із голови до ніг.

– Так я. Приємна несподіванка... Вітаю Вас, Микито!

Він вже хотів схилитись до руки у традиційному вітанні з поцілунком, як я зробила крок назустріч міцному чоловікові та пригорнулася до Нього.

– Знайомтеся, будь ласка! Це чоловік, який подарував мені прекрасний дім. Його ім’я - Микита Щедрик. А це мій рідний чоловік - Кирило.

Рієлтор завжди має про запас потрібний набір слів, але наразі було нічого додати. І мій недавній залицяльник щиро подав правицю та чемно пояснив:

– Ну, що «подарував» то перебір, але втішаюся, що Вам вгодив. Знайомству дуже радий! Діано, пам’ятаєте мої слова? Тепер пророцтво вже здійснилось і просто сліпить очі.

– Дуже приємно, пане Щедрик. Я неймовірно вдячний Вам, що опікали моє Серце, поки вона була сама. Це найдорожче, але й дім хороший. Якщо колись буде бажання, ми радо приймемо Вас гостем, – красиво відповів Кирило.

– Запам’ятаю! А наразі, може Ви приймете моє запрошення до центру? Діано, дуже прошу! Хосе сьогодні зранку замкнувся в кухні та чаклує з командою над чимось особливим.

Ох цей спокусник знає, чого Діані треба! І я з благанням подивилась своєму легіню в щасливі очі. Кирило ніжно пригорнув та відповів:

– Я геть не проти. З радістю побачу на власні очі все, про що від Неї чув.

– Прекрасно! Слідуйте за мною, друзі, – стрибнув до свого блискавичного коня Микита й помчав попереду до спа.

Спочатку Щедрик зник на мить і я так розуміла, що проінспектував готовність кухні. А потім добросовісно водив екскурсією по зелених володіннях. Тепер моя рука ховалася в міцній долоні єдиного на світі та все одно десь глибоко в душі я згадувала розпач, з яким побачила простори вперше.

Коли добралися до полігону пейнтболістів очі Кирила запалали хижими вогниками та він не стримався спитати:

– Шановний пане, перепрошую за рідкісне нахабство, але чи всі вакансії спеціалістів у Вас закриті в царині розваг?

– Кириле, Ви шукаєте роботу для когось з друзів? – миттю відізвався Щедрик.

– О так, добродію! Для себе. Я поки безробітний у столиці. Сиджу на ніжній шийці Діни та звісив ноги у блаженстві, – метафорично висловився Латуш.

– Ну, там сидіти блаженним був би кожен. Але якщо спитали - ласкаво прошу до команди. Діано, а чому ж Ви не казали? Я завжди радий професіоналам й шукаю по усіх усюдах. Про хист і підготовку я чув немало та наразі бачу, що Ваша половинка не перебільшила нічого. Тому повторюю: ласкаво прошу!

– Микито, я не сміла жалітися відносно цього. Ви й так допомогли... Але Кірюша знудився без діла. Неперевершено, що зможе працювати за профілем. Ми дуже вдячні!

– А це вже схоже тост! Щиро запрошую за стіл, шановні гості. Здається він готовий, – прискіпливо поглянув Щедрик на трудівниць, що на чолі шеф-кухаря накрили смачний обід в найкращому шатрі.

І ось обидва чарівні чоловіки сидять та, мов старі знайомі, обмінюються спогадами і знаннями. А я наповнюю животик божественними стравами Хосе й ніяк не заважаю їм.

Ми розпрощалися, як ліпші друзі та знову виїхали на дорогу, але до двору я б не дотягнула! Не знаю, що воно зі мною?

– Кірюшо, зупинись негайно! – притримувала я рукою рота.

– Що сталося, маленька? Ти вся бліда. Водички хочеш? – дбайливо запитав Кирило та зупинив автомобіль.

– Ні... – скрикнула я й кинулася на узбіччя, до кущів.

Як жаль смаколики, що вилетіли з мене і все крутилося навколо! Я ще посиділа в траві, попила мінералки, аж доки на хитких ногах наважилася сісти до авто. Прекрасний настрій миттю зник, зате мій Латуш був піднесено бадьорим. Невже Йому мене не шкода? Далі Кирило посміхнувся й прорік таке:

– Я міг би припустити, що тобі дійсно не сподобались шедеври від Хосе... Але, Діаночко, заїдьмо до аптеки.

– Навіщо? Вдома є якісь пігулки. Це щось нове... У мене алергія на якісні продукти?

– Ще і яке нове! Та думаю продукти тут зовсім ні до чого. Тобі потрібен тест. Я сподіваюся, він допоможе. Кохана, ти прости мені, але здається це я винен! – Кирило квітнув з кожним словом більше, а я поки не розуміла мотивів його щастя й зізнання в якійсь провині?

ХЕПІЕНД

Не важко здогадатись, що тест був однозначно позитивним. Від цього вдумливий і винятково тихий колишній рятувальник Кирило Латуш більше не ходив, а пурхав, наче птах. Кірюша відібрав у мене усі домашні справи, а як звільнявся з необтяжливої праці, то колисав наче дитину на руках.

На жаль усі ці позитивні зміни подобалися лише НАМ, а те настирливе і крихітне створіння, що поселилося в мені - доводило до божевілля. Навіть у найскрутніші та темні для сирітки Ковтун часи, я завжди була жвава і моторна. А тут здавалася сама собі нікчемним хворим шматом м’яса.

Будь-яка найсмачніша їжа летіла з мене геть. Яка вже тут рієлторська діяльність? З агенції мене поперли, щоправда, до моменту коли я стану знов нормальна. Директорка Хрульова казала, що для «Новосела» я непоправна втрата. Усе було так добре і тут припхався якийсь тип та обрюхатив її кращого агента... Так цитувала керівництво усім відома Жанна.

Десь місяців зо два я провела в пекельних муках. Жила на вітамінках і пігулках, що виписали лікарі. Кірюша часто ніс додому дарунки від талановитого Хосе, але мій клятий організм терпів лише знежирений кефір і малосольні огірки.

Як добре, що тоді ми випадково зустріли на заправці господаря спа-центру і мій чарівний та розсудливий Коханий сподобався йому, як працівник. В моєму стані це несло суцільні переваги. Кірюша декілька разів на зміну навідував мене. А ще казав, що працювати на розваги куди приємніше, ніж рятувати з вогню травмованих та переляканих людей.

Микита телефоном щоразу дякував мені за неймовірну знахідку. Казав, що стільки позитивних вражень від своїх непростих гостей не чув ніколи зроду. Я не сприймала це за компліменти, бо точно знала, що мій легінь саме такий -вселенська доброта і щирість.

Потроху, дуже поступово я почала звикати до ролі мами і дружини, а не тієї безпросвітної гадюки, якою намагалася зліпити мене наставниця Софія. Ось і тепер ми їдемо додому з обстеження та знаємо напевно, хто бешкетує у мені. Ми бачили його сьогодні вперше - кругленького, смішного чоловічка... Це наш майбутній СИН! Я сприйняла звістку нормально, а мій сміливий рятувальник від щастя ледве не зомлів.

Як мені трохи попустило - ми тихо розписались. За свідків ясно, що взяли тих, хто найбільше допоміг. Жанка знайшла мені Кохання. Ну, а Микита Щедрик виручав, коли я спробувала позмагатись з самою долею та завдала Кирилу і собі невиправданого страшного болю. Вінчання ми завбачливо відклали до часу, коли я зіпнусь на ноги.

І вже без жодних урочистостей до нас частенько прилітають Хельга й Андрес. Ці білі голуби блаженно закохались у наш зелений гай і праведне просте життя. Вони зізналися, що після недолугої невістки уже й не сподівались на другий та щасливий шанс для сина.

Бабуся Хельга нав’язала майбутньому онуку цілий модельний ряд речей. Вони виходять в неї надзвичайні, ніяк не гірші за відомі бренди. А я товстішаю й наразі нагадую пухку хмаринку, котра тепер весь час жере. Йому я не кажу, але боюсь страшенно, що мій чарівний Чоловік почне потвору зневажати. А Він як повертається додому, хапає нас обох на руки та каже, що ніколи у житті не бачив красивішої за мене...

Ось Жанка знов телефонує. Вона це робить кожен день або іще частіше. Потеревенити жахливо любить та і мене постійно веселить. З її легкого язика я знаю про усе, що робиться в моєму «Новоселі».

Кірюша нам не заважає, у нього в господарстві завжди існує купа починань. Газони підрівняти чи нарубати для каміна сухих дровець, полити квітники, а в гаражі він взагалі має приватний кабінет та незліченну кількість інтересів. Мій Латуш лінощами не страждав ніколи і через це живе щасливим.

Так от Жанет сьогодні сповістила, що побувала у суді. Сама б звичайно не пішла, але її покликали як свідка, у справі Інги Латуш. Колись я злилася й бажала додати строку тій катюзі. Але тепер мені байдуже. Життя змінилося й попрямувало між світлих берегів. Нащо вона мені? Для цього є Закон. Та висновок судді мене добряче здивував? Інга отримала умовний термін, у три роки. Звичайно їй поки не світять вояжі за кордон, а в друзях залишились хіба наглядачі. Що ж, хай живе як заслуговує від Бога та людей.

* * *

У квітні, як і сподівались, я привела на світ маленьке Латушатко. Ні граму не боялась, адже зі мною поруч був весь час сміливий рятувальник. Він не втрачав свідомості, як більшість татусів, бо вже приймав пологи у жінки на даху палаючого хмарочоса. Звідки я знаю? Він розповідав, аби я не лякалась.

Тоді мій сокіл переніс чужу дружину на деяку безпечну відстань та намагався все робити так, як їх навчали до моменту, доки прибув гелікоптер. За це Кирило Латуш має відзнаку від своєї служби та грамоту від пологового будинку. Виходить мій скромняга - легенда нашого часу. А ще Він моя світла доля!

Кірюші подали малого і на очах мого героя з'явилися блаженні сльози. А щодо себе - взагалі мовчу. Знеболювальні геть не заважали Діані рюмсати від щастя, як дурній. А як поклали те тепленьке диво мені до рук я істинно відчула, що це наш Івар Латуш. Так і сказала чоловіку. Не знаю, як розповісти про ту безмежну вдячність та щастя у Його очах, що Івчик знову з нами.

В маєтку нетерпляче на нас чекали Хельга й Андрес. Чарівні білі голуб'ята допомагали нам з усім. Ночами колисали, купали крихітку з досвідченим завзяттям. І взагалі над домом зависав якийсь дурман незвіданої благодаті. Я марила таким життям у снах, але тепер ті недосяжні мрії жили щоденно в мене на очах!

З Кирилом інколи з’являвся наш добрий друг - Микита Щедрик. Він приволік для малюка колиску, що можна порівняти з малесеньким космічним кораблем. Замовна річ була зручна та мала купу переваг. А для місцевого магната то була іграшка і шана, що я його не відштовхнула, а навпаки дозволила назватись хрещеним батьком малюка. Тепер цей вишуканий пан став нашим кумом і ріднею.

У підсумку зізнаюсь, що наш з Кирилом спадкоємець зростає гарним та веселим. А ще Діана Латуш вступила все-таки до КПІ, на факультет програмування. Певно що електронний світ зазнав за цей недовгий час шалених змін. Але я задніх не пасла ніколи, а вже з підтримкою такого клану, якось подужаю цю справу. Навіть Навроцька говорила, що треба зачепитися в житті, а виші не подінуться нікуди. Пророчиця бридка і непристойна, але розумна неймовірно.

Відносно іншої пророчиці скажу, що інколи вона приходить до мене уві сні. Сивіла більше не повчає, а навпаки всміхається й дає тим самим рівновагу та наснагу. Виходить, що талановита Магда не до пуття розгледіла мій шлях. Чомусь вважала, що він вузлуватий та складний... Та він і був такий! Аж доки милостива доля не дарувала мені зустріч з Ним. Гойдаючись над прірвою, Він зміг піймати мій надривний ритм. Зварив дитячої смачної каші, розправив крила й допоміг зцілити мою хвору душу.

Такий він мій Кирило Латуш. Благонадійний рятувальник і мій єдиний Чоловік. Ось і тепер наше дитя награлося в руках у тата і ми пішли його вкладати у суперліжечко та побажали рідненькому найкращих снів.

Самі ж вмостилися в обіймах і слухали серця, що розмовляють лагідно та ніжно.

– Коханий, дякую тобі за ще один щасливий день! Доброї ночі і солодких снів! – блаженно шепочу Йому.

– Навзаєм, моя рідна! Чарівних снів, зустрінемося вранці! – чую у відповідь і точно знаю, що я прокинуся аби піти з ним поруч віддано та рівно.

Кінець