Читати книгу - "Помилка. Між двох вогнів, Ема Ноель"

Крок.

Ще один.

Зачиняється пастка.

Я сама її зачиняю, сама себе в неї заганяю.

Тому що так потрібно.

Тому що в мене немає іншого вибору. Тому що між двох зол потрібно обирати менше. З двох небезпек обирати меншу. Або ту, що ближча серцю?

Дві пари очей завмирають на мені. Карі, та сіро-блакитні. В обох безодня. В обох темрява, що огортає мене липкою павутиною і сковує тіло. Шляху назад немає. Позаду прірва. А попереду — невідомість.

Страшно, що вони зі мною зроблять. Страшно після того, що зробила я. А ще страшніше, якщо проженуть.

Ослаблі ноги роблять ще один крок. І ще. Аж поки я не опиняюся перед ними. Шкіра палає від їхніх поглядів. Сканують, досліджують, нагадують…

Тримаю їхні погляди. Дивлюся то на одного, то на іншого. Під їхніми поглядами хочеться впасти на коліна й благати про милість. Або розвернутися й накивати п’ятами. Забороняю собі виказувати страх. Я сама прийшла, але це не означає, що покажу свою слабкість.

— Ну? — не витримує один з них. Відкидається на спинку крісла. Я дивлюся на нього згори вниз, а таке враження, наче це він мене окидає поглядом згори. Зневажливим. Переможним. Голодним поглядом…

— Я хочу домовитися, — голос зрадливо здригається, майже переходячи в хрип.

Так хотілося звучати впевнено, а вийшло жалюгідне благання.

Один хмикає. Інший демонстративно потягується. Погляд мимоволі ковзає по його напружених м’язах, обтягнутих білою футболкою. Облизую верхню губу. Ковтаю, пригадуючи як ці м’язи виглядають без одягу.

Всім своїм виглядом вони демонструють відсутність інтересу. Я ж маю цей інтерес пробудити.

— Мені потрібна ваша протекція, — продовжую. Розумію, що з ними немає сенсу тягнути кота за яйця. Потрібно відразу переходити до суті.

— Ти дещо запізнилася зі своїми потребами, — каже той, чиї м’язи так і не розслабилися, хоча його невимушена поза зараз має вказувати на протилежне.

— Мені є що запропонувати в обмін, — заявляю сміливо.

Один скидає брови в подиву. Цей жест штучний, награний. Як і звужені очі та погляд, яким він мене роздягає. А от його напружені вилиці, міцно стиснуті щелепи вказують на інтерес, який він намагається приховати. Пригадую, які приємні на дотик його неголені щоки…

Інший, який ще мить тому вдавав з себе лінивого гепарда, потягуючись, мимоволі нахилився вперед. Він виглядає молодшим, але в них різниця всього лише в два роки. Це оманливе враження виникає через гладенько виголене обличчя і грайливий, майже юнацький погляд. Тільки я знаю, що в глибині цих очей ховається насправді.

— І що ж ти хочеш запропонувати в обмін? — запитує він. Хоч він і молодший, але саме він головний у їхній шайці.

Я їх зацікавила. Шах. А тепер мат для тих, для кого все життя — це гра.

— Себе.

Ось тепер на їхніх обличчях щирий подив.

— Ти ж розумієш, що шляху назад не буде?

— І що ти з цієї миті ти робитимеш все, що ми тобі накажемо?

— Так, — відповідаю, не дозволяючи собі подумати й відступити.

Пізно відступати. Не такий страшний вовк, як його малюють. Ну гаразд, двоє вовків. Злих і голодних вовків, бо вони дещо перебірливі, виявляється. Але що вони мені зроблять? Все ж я теж не овечка, і чудово розумію, на що йду.

А от моє невинне личко говорить їм про геть інше, вводячи в оману, тому що обоє посміхаються. Навіть насміхаються.

— Так тому й бути, крихітко. Тягни свою гарненьку дупку в гостьову й влаштовуйся. А ми згодом прийдемо, щоб скріпити нашу угоду, — підморгує мені молодший.

Ну ось. Тепер шляху назад вже точно немає.