Читати книгу - "Незнайомка з тринадцятої квартири, Сайко Оксана"

Вона помітила його не так давно. Мабуть, він з'явився у їхньому дворі кілька днів тому. Він тримався осторонь, не долучався до гурту хлопчаків, сидів собі на поламаній гойдалці. З вигляду йому було років тринадцять. Іноді він курив цигарку, ліниво споглядаючи довкола себе невеличкі будинки-п'ятиповерхівки, плакучу вербу, під якою стояв похилий столик із лавками, за яким літні чоловіки перекидалися у карти й доміно, а вечорами збиралася весела юна ватага з гітарою, дитячий майданчик з пісочницею, гаражі… Він був зодягнутий у розтягнутий светр з чужого плеча зі стертим англійським написом і в кепку дашком назад. Насуплений, з поглядом з-під лоба, той хлопець не викликав жодної довіри. Минаючи його, Ксеня, відчувши на собі його суворий погляд, лише пришвидшувала ходу.

– І що йому тут потрібно? Чого він тут висиджує? – перемовлялися бабусі біля під'їзду, а вже надто баба Василина, охоча до всіляких здогадів та припущень.

– Може, злодій який? Того й гляди, не приведи Господи, щось поцупить… Ох, розвелося їх…

Того дня, повертаючись з музичної школи додому, Ксеня виявила, що забула ключі. Іноді з нею таке траплялося. Недарма мама називала її розсіяною. Звісно, вона одразу пішла до Катьки, яка мешкала в сусідньому під'їзді, але її не було вдома. Ще й, мов на зло, і гроші на мобільнику закінчилися… І їй нічого не залишалося, як добру годину сидіти в дворі на лавці й чекати повернення тата (він завжди приходить з роботи раніше за маму). Навпроти будинку біля гаражів старші хлопці лагодили мотоцикла. А той, насуплений, і далі сидів, затягуючись цигаркою… Ксеня навмисне сіла на лавку якомога далі від того дивного хлопчиська. Та закінчивши курити й стрельнувши окурком убік смітників, він сам підійшов й сів неподалік від неї.

– Що, на скрипці граєш? – спитав, як здалося Ксені, насмішкувато.

– І що? – з гордовитим викликом спитала Ксеня, відсуваючись від нього разом з футляром зі скрипкою.

– Та нічого… – знизав плечима хлопець, – дівчата, що грають на скрипці, якісь…

– Не сучасні?

– Та ні, дивні. Занадто ніжні чи що…

Тепер Ксеня стенула плечима:

– Звичайні… Хоч мама завжди каже, що я дуже вразлива, а, як правило, саме вразливі люди й стають митцями.

– Ким?

– Ну, музикантами, поетами…

– Дивись, тільки не зазнавайся! – Ксені знову вчулася насмішка.

– Чого б то? – не зрозуміла вона.

– Бо коли отак вважатимеш, що ти особлива, не схожа на інших, то задиратимеш носа, а зарозумілих, як правило, не люблять і уникають!

Ксеня всміхнулася.

– А ти недурний…

– Та звісно! Я теж так вважаю. А ти чого тут сидиш?

– Чекаю батьків, ключі забула. А ти?

– А я так собі.

– От не люблю брехунів, – Ксеня відсунулася від нього ще далі й опинилася на самісінькому краєчку лавки.

– Це я брехун?

– Ти! Бо ти вже кілька днів тут сидиш! Але ж просто так людина не стане годинами сидіти в чужому дворі! А знаєш, що про тебе говорять бабки? Що ти злодій!

– Цікаво!.. – присвиснув хлопець.

– А може, ти втікач? Утік з дитячого розподільника чи з притулку? Слухай, а може, ти просто закохався і вистежуєш когось?

– Не твоя справа! – сердито блиснув він на Ксеню очима з-під лоба.

– Не хочеш, то й не кажи! – відвернулася від нього Ксеня. – У тебе на мармизі написано, що ти з тих, кого називають важкими підлітками! Ще й куриш, щоб здаватися дорослим, малолітка!

Якийсь час вони сиділи мовчки.

– Хочеш? – нарешті порушив мовчанку хлопець, простягаючи їй пакетик з льодяниками, що витяг з кишені джинсів.

Ксеня байдуже стенула плечем і, не дивлячись на нього, витягла цукерку.

– А тебе як звати?

– Ксеня.

– А я – Славка. Знаєш, може, так воно насправді й є. Наша керівничка теж мене вважає важким.

– Справді? Слухай, може, ти втік з дому? Якийсь ти підозрілий… – пожвавішала Ксеня. Розмова ставала дедалі цікавішою.

– Та ні, я маму шукаю.

– Що? – Ксеня мало не вдавилася цукеркою. – Як це? А де ж твоя мама?

– Не знаю, десь в одному із тих будинків… Вона багато років тому виїхала за кордон, на заробітки, а тепер нібито повернулася. Хоч тато завжди вважав, що вона вже більше не вернеться. Але кілька днів тому хтось із його друзів сказав, що бачив маму в місті і навіть розмовляв з нею… Тато напідпитку мені зізнався – інакше, певно, б не сказав…

– То вона тебе покинула?

– І зовсім ні, – розсердився Славка, – просто в неї часто виникали непорозуміння з татом, в дорослих іноді так буває… Але вона завжди листи писала, надсилала пакунки і гроші… Обіцяла, що повернеться! Я думаю, все в нас буде добре і з татом в неї все налагодиться…

– Звісно, налагодиться! Мій тато якось цілий місяць жив у бабусі, коли посварився з мамою, – чомусь збрехала Ксеня, – але згодом все налагодилося… Але чому вона сама тебе не знайде, якщо повернулася?

– Напевно, через тата. Вона вважає, що він їй не пробачить. Принаймні, він це завжди повторював, але, думаю, насправді він би пробачив. Якось я бачив, як він переглядав її фотографії і витирав очі. Мама не раз писала, що повернеться, купить квартиру і буде зі мною. Напевно, вона чекає слушної нагоди, щоби прийти до нас. Тільки коли вона, та нагода, настане? А я чекати не хочу, я хочу, щоб усі ми жили разом, а не окремо. І думаю, мені вдасться їх умовити помиритися.

– Складна ситуація, – зітхнула Ксеня. – Але ти знаєш, де її шукати?

Славка кивнув.

– В одному з тих будинків. Тато назвав лише вулицю. Два я вже обійшов, з того боку, і поки що без результату.

– Лише вулиця… Не густо інформації, – зітхнула Ксеня й замислилася.

Мешканців свого будинку Ксеня знала. Тільки хто б міг виявитися Славчиною мамою? Всі живуть родинами… От тільки та гарна жінка, що мешкає поверхом вище, – сама… Вона зовсім недавно купила тут квартиру… А що, коли це вона – Славчина мама?

– Скажи, а твоя мама вродлива? – спитала вона раптом.

– Звісно, – зітхнув Славка, – інакше б тато в неї не закохався. Шкода, фотокартки не прихопив… Ти б побачила!

– Ксеню! – почула вона раптом голос тата, що саме вийшов з автівки й зауважив її. – Знову ключі забула?

– Знаєш, у моєму будинку якраз живе така жінка! На четвертому поверсі у тринадцятій квартирі! А я – нижче поверхом, у дванадцятій! Ти, в разі чого, заходь! Мені ж цікаво буде дізнатися… – швидко заговорила Ксеня й побігла за татом, що вже заходив у під'їзд.

Вона тільки-но взялася за домашні завдання, як у квартирі пролунав дзвінок.

– Схоже, це до тебе, – загадково повідомив тато, зазирнувши до неї в кімнату.

На порозі її чекав Славка.

– Ну що? В тринадцятій був? – нетерпляче спитала Ксеня.

Він похитав головою:

– Немає нікого вдома. Я б ще почекав, але обіцяв татові прийти швидше. Він в третю зміну.

Підіймаючись на поверх, на сходовій клітці спинилася баба Василина й кинула на них суворим поглядом.

– То сидів годинами на лавці невідомого чого, то тепер у під'їзді опинився. Вештаються тут всякі підозрілі типи. А потім – крадіжки, хуліганства… – пробурмотіла баба.

– І зовсім не підозрілі! Це – мій друг! А взагалі – то не ваша справа! – гукнула їй вслід Ксеня.

– Може, вам сумку допомогти нести? раптом спитав Славка.

– Іще чого! Отака вона, молодь. Хто ж то її виховує… – забідкалася баба Василина, підіймаючись далі.

– Послухай, – рішуче заговорила до Славки Ксеня, – ти, головне, не впадай у відчай. Ти її обов'язково знайдеш! Треба спробувати ще раз із тринадцятою квартирою. І потім – довкола ще стільки будинків! Хочеш, завтра після школи я тобі допоможу її шукати?

Славка всміхнувся й стенув плечем:

– Ну, якщо тобі не важко…

– Звісно, не важко! Це ж така важлива справа! – вигукнула Ксеня.

– Тоді до завтра? Я чекатиму на тебе на лавці.

Славка потис їй руку.

Опинившись знову в своїй кімнаті, Ксеня довго не могла зосередитись на домашньому завданні, придумуючи, яким же способом можна було б допомогти Славці. А що, як помістити оголошення з її фотокарткою в інтернеті або розклеїти на тролейбусних зупинках? А може, розповісти батькам – вони напевно щось порадять й допоможуть? Ну звісно, це на крайній випадок! І обов'язково треба завтра в школі розповісти Катьці! А раптом ця гарна жінка з тринадцятої квартири – Славчина мама?

Бажаючи пришвидшити завтрашній день, Ксеня швидше вклалася спати. Вже засинаючи, вона подумала про те, що зовсім несподівано її другом став отой насуплений хлопець, який не викликав жодної довіри і здавався підозрілим усім бабусям, а надто бабі Василию. "А друзям завжди легше вирішувати справи, – всміхнулася Ксеня. – Разом вони обов'язково знайдуть його маму!"