Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

Колона з карет і диліжансів розтяглася на добру милю від палацу – під палючим літнім сонцем темні боки машин магічних і самохідних розпеклися, а пасажири вивалили на пішохідну частину вулиці, заблокувавши ще й її. Серед сотень одноманітно вдягнених клерків і водіїв яскравими плямами то тут, то там виділялися претендентки на руку, серце і королівство принца Еріка – власне, саме через них в день середини літа на головній вулиці Сентри і утворилася така тиснява. 

Йовіла споглядала за стартом відбору не те що з першого ряду – з самої гущі подій. Вона стояла, не в змозі навіть повернутися в інший бік, затиснена між Сарою та водієм винайнятого диліжансу. Сонце нещадно припікало в голову, а на обличчі, шиї і грудях вже виступав піт. Оце було зовсім недобре – якщо він почне стікати, то заллє сукню, і виглядатиме Йовіла на тлі інших конкурсанток як мокра миша. 

 – Саро, – благально вимовила вона. 

Сара звернула увагу на проблему миттєво – втерла хустинкою лице Йовіли, подала фляжку з водою, овіяла всю її легким вітерцем за допомогою простенького заклинання. Проте полегшення було недовгим, а черга здавалася безкінечною. 

 – Де того Кіра носить? – невдоволено пробурмотіла Сара собі під носа. Її сукня хоч і не була такою важкою і тісною як та, в яку впхалася Йовіла, все ж не призначалася для багатогодинного стояння під палючим сонцем. 

Кіра поряд не було. Він втік ще з пів години тому, щоб наробити світлин і написати до кінця дня репортаж про початок королівського відбору. І як би Йовіла хотіла опинитися на його місці, а не стирчати у самому кінці шеренги наречених принца! Ворота мали відчинити опівдні, а претендентки почали збиратися ще задовго до зазначеної години. Йовіла, варто визнати, була у їхньому числі – звісно, вона не хотіла б запізнитися і проґавити  усе найцікавіше!

Кожен відбір, особливо перші його дні, завжди перетворювався на справжнє видовище – претендентки гризлися між собою, намагалися підставити одна одну, щоб досягти заповітної мети – отримати обручального королівського перстеника. (Щоправда, останній відбір подібного масштабу проходив ще років з п’ятдесят тому). 

Звісно, Йовіла не збиралася ставати частиною придворних інтриг – вона змішається з масою дівиць і з гущавини подій займатиметься написанням найкращого матеріалу у своїй кар’єрі. 

 – Слухай, ми, здається, потрохи просуваємося до воріт, – озвалася Сара. Вона проштовхалася назад до найнятого диліжансу і махнула рукою водієві. І правда – люди, що до того стояли на вулиці, теж почали потрохи повертатися до карет і машин, а ті своєю чергою повільно поїхали у бік палацу. 

 – Я вже трохи рознюхала обстановку, – Сара відкинулася на розпечену спинку сидіння і скривилася. – Ми стояли тут через герцогиню Канську – ця… жінка привезла з собою усе своє майно, не інакше! Її сундуки і валізи заблокували прохід, сторожа сказала, що не пропустить усе до палацу, і слуги прямо на проході почали перебирати її речі і вибирати з них найважливіші… 

Йовіла стиснула плечима. Чогось подібного варто було очікувати – відбір, якщо конкурсантці пощастить залишитися на ньому до самого кінця, триватиме щонайменше два-три місяці, а яка аристократка зможе прожити так довго без усіляких милих серцю дрібничок? 

Сара везла з собою зовсім невеличку валізку, в яку вмудрилася втиснути все найбільш необхідне. Окрім неї при ній були тільки артефакти зв’язку і запису, складені в окремий наплічник, і ручки з блокнотами. Сама ж Йовіла такою мобільністю похвалитися не могла – її три валізи та велику скриню з сукнями заледве вдалося вмістити у багажному відділенні диліжансу. А ось ще дві коробки з взуттям та кількома парасолями довелося примостити на даху і перев’язати мотузками. 

Як вона могла залишити надбані з такими складнощами сукенки і капелюшки? Деякі з них Йовіла шила сама, інші знаходила у магазинах поношених речей і переробляла, за деякий одяг віддавала цілі статки (щонайменше, у її становищі три десятки золотих монет – це дійсно нічогенький статок). А туфельки! Вона не могла часто гуляти в них по бруківці Сентри, а от мармурові плити палацу підходили для них набагато краще!

Йовіла прекрасно розуміла герцогиню Канську – якби у неї самої було стільки ж грошей, можливо, і її диліжанс зупинили б через надто велику кількість речей. Більшість по-справжньому розкішних суконь в Йовіли лишилися ще з часів, коли вона жила в батьківському домі – дочка барона могла дозволити собі набагато більше, ніж дописувачка модної колонки, нехай і в досить пристойному столичному виданні. 

Диліжанс рухався з черепашачою швидкістю – Йовіла пройшла б ту саму відстань на своїх двох у рази швидше; проте так ніхто не робив, тож і вона теж лишилася всередині. Сара розкинулася навпроти неї з таким виглядом, наче от-от зомліє, і Йовіла почувалася майже так само. Вони заледве проминули центральний парк, і до воріт королівського палацу лишалися ще метрів з п’ятсот, які могли перетворитися на годину поїздки. 

Здається, з кожною з претенденток возилися не менше, ніж по пів години – перевіряли речі, фіксували усі артефакти, записували, хто прибув, а кого ще лишилося чекати. Деякі наречені проминали чергу набагато швидше - прямо на очах Йовіли їхній з Сарою диліжанс обійшла карета, запряжена двійком породистих коней. 

 – Дочка графа Сейлері, – відізвалася Сара, не відриваючись від сидіння. Вона тільки краєм ока слідкувала за тим, що відбувається на вулиці, і Йовіла почала трохи хвилюватися – все-таки гномка дійсно не була звична до таких температур. В тих краях королівства, де вони зазвичай селилися, було прохолодно. І гірно.