Читати книгу - "Солодке покарання. Книга перша, Єва Басіста"

Куди вони мене тягнуть? Що я таке лихе зробила, що ці амбали болісно схопили за білі рученьки? Просто сиділа, сьорбала солоденький коктейль, слухала музику, насолоджувалася веселою атмосферою, а тут на тобі! Нависли наді мною, мов грозові хмари, та сказали:

- Пройдіть із нами.

- Для чого? - запитала з подивом, тримаючи в руках келих.

- Треба, - вирішили не пояснювати, а коли зрозуміли, що я не стану виконувати їхній наказ, то вдалися до сили. Ну звісно мене легко скрутити. Я не чоловік, який може у пику зацідити, а тендітна дівчина!

- Відпустіть! - опираюся, коли спускаємося сходами, а там опиняємося на довгому, мов кишка, коридорі, але ніхто мене не слухає. Волочать, мов не людину, яка до них щось говорить, а мішок картоплі. Ідіоти!

Під шкірою бігає страх від абсолютного нерозуміння ситуації. Я ж нічого поганого не зробила! Навіть на сповіді не буде, що розповісти, бо гріхів не маю.

Чи маю?

Ну добре. Підіймаю ручки догори та  здаюся. Довелося на Різдво взяти до рук голку та нитку й пришити ґудзик до блузки. Але я не мала виходу! Я спішила до батьків, а прасувати іншу часу не було.

Але до чого тут це? Вони точно мене не до Бога тягнуть за таке діяння! А що тоді? Я порушила якісь правила, які діють у цьому клубі?

І тут довгий коридор закінчується, та мене запихають до кімнати, яка оформлена у синіх тонах. Також у очі падають шкіряний чорний диван, столик перед ним та два чоловіки.

Один із них у бордовому костюмі та підстаркуватий - сивий та обличчя заляпане зморшками, а другий - значно молодший. На ньому біла сорочка та чорні штани. І років десь тридцять п’ять, а може менше.

Утім саме він і одразу приклеює до мене свої очі. Так уважно дивиться, що у мене аж всередині все покривається товстим шаром льоду. Але і я на нього лупаю - у нього чомусь до біса знайома мармизка.

Мені здається, що я десь його бачила. Проте де могла зустріти? Не тямлю… А може, коли новини ставила, то був якийсь депутат чи бізнесмен схожий на нього? Усе можливо.

- Це вона, - задоволено каже він.

- Ти впевнений? - питається старший співрозмовник.

- На тисячу відсотків, - мотає темною головою, продовжуючи «їсти» мене очима. - Це та руденька фіфочка, яка мені каверзу зробила.

- Що? Ви взагалі хто? - вирішую не мовчати. - Якого нечистого ви мене сюди притягнули? Я собі спокійно відпочивала, а ви…

- Точно вона, - перебиває мене. - Така сама язиката та голосна, мов пожежна сирена.

Стоп! Що значить така сама язиката та голосна? Або він мене сильно плутає з кимось, або я щось проґавила у своєму житті….

- Хлопці відпустіть кралю та йдіть, а тебе, Вікторе, я попрошу залишити нас наодинці, - витягує голос із думок. - Нам треба серйозно поговорити.

- Окей, - здіймається на ноги Віктор, який сидів на дивані біля свого молодшого компаньйона, та кидає на мене погляд, який каже - я б тебе на ліжку порозтягував, але вже пень трухлявий, а тому можу тільки очима це зробити.

Ненавиджу подібні позирки, а тим паче від таких дідусів, які палко хочуть повернутися у молоді роки. Але плювати на нього - тут більша загадка сидить переді мною.

Що від мене хоче отой чоловік?

Знову кидаю на нього погляд. А він попри напружену, мов магнітне поле землі під час сонячних бурь, та незрозумілу, як часи в англійській мові, ситуацію, яка висить у повітрі, - здається мені вельми вродливим. А також повторюся - десь я його бачила.

Коли його старший товариш виходить, то охоронці мене відпускають. Тепер ніхто не здавлює мої руки, на яких завтра, напевно, красуватимуться синці. Зробили «добре» діло! Придурки!

- Не вдалося тобі втекти від мене, лисичко, - каже, коли амбали зникають. - Думала, що залишишся без свого покарання? Але бачиш - світ вельми тісний, що у такому великому місці знову перетнулися, - понижає голос.

Його слова для мене, мов мильні бульбашки. Я не бачу там якогось сенсу. Що він верзе? Яке покарання? Куди тікала? Зовсім тю-тю…

- Я вас не розумію, - відповідаю. - Ви, мабуть, мене з кимось плутаєте. Я вперше вас бачу та жодного поняття не маю про яке покарання йдеться.

- А брехати негарно, - підноситься він на довгі ноги та повільно підходить до мене. Стає дуже близько. Порушує мій особистий простір та нахабно зазирає мені в очі. - Хіба ти не пам'ятаєш? Серйозно?

- Не пам'ятаю, - відказую та роблю крок назад, аби віддалитися від нього, але він синхронно зі мною рухається. Відстань між нами не змінюється. І тут до мого носа залітають його парфуми.

- То тобі нагадати? - розтягує вуста у посмішці.

- Нагадай.

- Ну тоді слухай, лялечко, - протикає мене поглядом, що аж стає ніяково. - Листопад місяць, пішохідний перехід, неуважна дівиця з торбою собачого корму, а там сварка, та чиїсь ручки вишкрябують ключем на моїй автівці дуже нецензурне зображення…

Я сірію та стаю, напевно, схожою на зеленого мухомора, якого всі знають під йменням бліда поганка. Не може бути? Невже це він? А як так? Ні, ні, ні….