Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"
- Жанр: 💙 Детективи
- Автор: Грем Грін
- 1 432
- 0
- 25.04.22
Роман «Тихий американець» розповідає про події, які відбувалися у В’єтнамі в той час, коли французькі колонізатори вже усвідомили свою неминучу поразку у війні проти народу, що бореться за свою свободу і незалежність.
Місце дії роману «Наш резидент у Гавані» — Куба часів кривавого диктатора Батісти. Яскраві, точні деталі дають уявлення читачеві про життя того величезного готелю, яким був чудовий острів і його столиця Гавана для багатих туристів, передусім американців, у ті роки.
У цих романах звучить важлива думка про те, що чесна людина не може лишатися на позиціях невтручання у політику, не може зберегти свою порядність, якщо вона не виступає проти облудної політичної гри імперіалістичних ділків.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Грехем Грін[1]
Тихий американець. Наш резидент у Гавані
Тихий американець
Роман
ДОРОГІ РЕНЕ І ФУОНГ!
Я попросив дозволу присвятити вам цю книжку не тільки на згадку про ті щасливі вечори, що я провів з вами в Сайгоні протягом останніх п’яти років, але й тому, що безсоромно скористався як адресою вашої квартири, щоб оселити там одного з моїх героїв, так і вашим ім’ям, Фуонг, бо воно просте, красиве і милозвучне, чого не можна сказати про всі імена ваших землячок. Ви побачите, що більше я майже нічого не запозичив з В’єтнаму. В усякому разі, це стосується людських характерів. Пайл, Грейнджер, Фаулер, Віго, Джо — ніхто з них не має живих прототипів ні в Сайгоні, ні в Ханої, а генерал Тхе помер — кажуть, що його вбито пострілом у спину. У мене навіть історичні події подано не в такому порядку, як вони відбувались. Приміром, велика бомба вибухнула коло «Континенталю» раніше, а не після велосипедних бомб. Я не відчуваю докорів сумління за ці незначні зміни, бо моя книжка — це розповідь, а не історичний нарис, і я сподіваюсь, що, як розповідь про кількох вигаданих героїв, вона розважить вас в один з жарких сайгонських вечорів.
З любов’ю до вас
ГРЕХЕМ ГРІН
Не люблю я тривоги: тоді ми воліємо діять,
А це ж так небезпечної Я тремчу на саму тільки гадку,
Що вчиню щось фальшиве, образливе, протизаконне;
Нас уявлення хибне обов’язку тягне до цього.
Артур Клаф [2]
Спасати душу, тіло убивати
З найліпшим наміром — в наш мудрий вік
Знайти ми можем способів багато.
Байрон
Частина перша
Розділ перший
По вечері я сидів у себе в кімнаті на вулиці Катіна і чекав Пайла. Він сказав: «Я прийду не пізніше десятої», — отож, коли настала північ, я більше не міг сидіти спокійно і вийшов на вулицю. Коло дверей сиділи навпочіпки старі жінки в чорних штанях: певне, цієї лютневої ночі їм було надто жарко в ліжках.
Повз мене, натискуючи на педалі, в напрямку до річки повільно проїхав велорикша; там, в яскравому світі ліхтарів, вивантажували нові американські літаки. На довгій безлюдній вулиці не було й сліду Пайла.
«Звичайно, — сказав я собі, — його могли затримати у якійсь справі в американській місії, але тоді він напевне подзвонив би до ресторану: адже він скрупульозно чемний в дрібницях». Я повернув був назад до дверей, але побачив, що в сусідньому під’їзді стоїть дівчина. Я одразу впізнав її, хоч і не міг розглядіти обличчя, а бачив тільки білі шовкові штани, і довгу квітчасту кофту. Колись вона часто чекала отак на мене, саме в цей час і на цьому ж місці.
— Фуонг, — покликав я. Фуонг — значить «фенікс», хоч у наші дні не буває нічого казкового і ніщо не відроджується з попелу. Вона не встигла мені нічого сказати, але я й так знав, що вона чекає на Пайла. — Його немає.
— Je sais. Je t’ai vu seul a la fenetre [3].
— Почекай у мене, — сказав я. — Він скоро прийде.
— Я почекаю тут.
— Краще не треба. Тебе може забрати поліція.
Вона пішла за мною нагору. На язиці мені крутилися ущипливі, дошкульні слова, але я змовчав: вона не так добре знала англійську і французьку, щоб зрозуміти іронію, і, хоч як це не дивно, у мене не було ніякого бажання завдати болю ні їй, ні собі. Коли ми піднялися до дверей, усі старі жінки повернули в наш бік голови, і як тільки ми пройшли повз них, їхні голоси зазвучали то на високих, то на низьких тонах, немов вони співали щось разом.
— Про що вони?
— Думають, що я повернулася.
З дерева, що я поставив у кімнаті кілька тижнів тому з нагоди китайського Нового року, вже осипались майже всі жовті квіти. Їхні пелюстки попадали між клавіші моєї друкарської машинки. Я почав виймати їх звідти.
— Tu es troublé[4] — сказала Фуонг.
— Це не схоже на нього. Він такий пунктуальний.
Я зняв краватку, роззувся і приліг на ліжко. Фуонг запалила газову плитку і поставила кип’ятити воду на чай. Зовсім як півроку тому.
— Він каже, що скоро ти поїдеш звідси, — сказала вона.
— Можливо.
— Він тебе дуже любить.
— І на тому спасибі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тихий американець. Наш резидент у Гавані», після закриття браузера.