Читати книгу - "Афера з бонусом, Наталія Ольшевська"

Ярина

- Чудове шоу, Ярцю! Ти нас сьогодні озолотила! – пританцьовуючи вигукує Соня, моя найкраща подруга, поки я протираю барну стійку.

- П’ятниця, - знизую плечима, забираючи і свої чайові. Ноги та руки практично відвалюються після зміни. Єдине бажання зараз – вткнутися обличчям в подушку хоча б на декілька годин.

- Ну і нічка! Відчуваю себе стареньким драндулетом зі скрученим пробігом, який завтра має знову вичавлювати з себе усі кінські сили, - чую відразу, щойно потрапляю до кімнати для персоналу.

- Таке враження, що уся мажорська нечисть вирішила виповзти на шабаш саме сьогодні!

- За те чайові непогані! – підбадьорюю Аню, одну з офіціанток.

- Ярино, ти можеш хоч раз побурчати хоча б за компанію? Усе в тебе наполовину повне.

- Бо так і є. На що мені скаржитися? – знімаю уніформу та хутко переодягаюся.

- Добре тобі говорити з-за барної стійки. Там ніхто не лапає твій зад.

- О, до речі про зад, - згадую про нашу традицію, хоч і решта барменів відмовляються брати у цьому участь, - хто у нас сьогодні переможниця?

- Я, - приречено озивається Настя, ще одна офіціантка.

- Скільки разів?

- Тринадцять. Я давно кажу, що потрібно, аби керівництво змінило нам уніформу. Ці короткі шортики скоро змусять побити рекорд Соні. Здається, якщо колись у ліжку мене захоче хтось відшльопати – порахую скільки ляпанців прилетіло та чекатиму потім на чайові. Це вже рефлекс, розумієте?

   Сміюсь, відраховуючи тринадцять відсотків від усієї суми чайових та віддаю Насті.

- Все, дівчатка, я побігла! Встигну ще поспати декілька годин,  – натягую шапку та застібаю куртку під саме підборіддя.

- Ти знову зібралася до діда?

- Так. Обіцяла, що прийду.

- Нахрін тобі здався цей трухлявий пеньок? Нехай до нього ходять його чистокровні жлобські внуки або твій татко! – Соня знімає фартух та кидає в кошик для білизни, вкотре дратуючись моїм бажанням навідуватися до дідуся.

- Мені його шкода. Він старий і зовсім самотній. І не кажи так про нього.

- Ні, ну ви таке бачили?! Що за свята наївність? Ярино, та ти ідеальна жертва для аферистів. Не можна бути такою. Я досі дивуюся, як ти дожила до двадцяти семи! Світ таких ковтає і не давиться. Що буде, коли я поїду до Італії? Ти ж пропадеш!

- У мене немає чого красти. Не хвилюйся, я дам собі раду.

- Не даси! Поїхали зі мною. Мама допоможе з роботою, я вже запитувала.

- Я не можу, Соню. До вечора, дівчата! - вкотре відхиляю пропозицію подруги. Не чекаючи на відповідь – виходжу з клубу через службове приміщення.

  Вийшовши на вулицю, обличчя відразу обдає потоком пронизуючого вітру, який пробирається й під куртку. Не люблю листопад. Тішить лише те, що після нього почнеться моя улюблена пора року – зима.

- Ти додому? – обертаюся на чоловічий голос. Захар гасить та викидає недопалок  і підходить до мене.

- Так. Я думала, ти вже пішов.

- Чекав на тебе. Ходімо проведу.

- Тобі не по-дорозі. Я швиденько добіжу дворами.

- Припини ходити темними закутками, аби не нарватися на якихось психопатів.

- Не верзи дурниць, - розвертаюся та йду. Захар – слідом.

   Скільки б мама та бабуся не лякали збоченцями, що ховаються за рогами будинків - ніколи у таке не вірила. Впевнена, вони просто хотіли, аби я довше лишалася дитиною, яка повертається додому ще до заходу сонця. Та я такою і була.

- Ярино, - Захар розвертає до себе за лікоть, коли зупиняємося біля мого під’їзду, - запросиш до себе? – вкладає руки мені на талію.

  З Захаром я працюю разом за баром.  Ми декілька разів переспали. Просто секс без жодних обов’язків, але бажання повторювати більше немає. Не хочу його ображати, але в ліжку він мене не влаштовує, тому не проміняю двадцять хвилин сну на секс сумнівної якості.

- Вибач, але не… - замовкаю, прислухаючись, - сьогодні.

   Тоненький жалібний писк знову повторюється. Відсторонююся від Захара та йду на звук. Біля порогу, забившись в куточок, тремтить малесенька грудочка. Кошеня.

- Не бійся, малюк, я тебе не ображу, - присідаю біля крихітки та беру на руки. Мокре, брудне та налякане.

- Що там в тебе? – зазирає за плече. – Фу! Викинь його, воно ж блохасте!

- Тебе ж батьки не викинули, коли в дитинстві воші додому приніс? І не кажи, що з тобою такого не було! Зі всіма траплялося, - пригортаю до себе тремтячу грудку.

- Так це ж різні речі!

- Різниця лише у тому, що про тебе було кому дбати, а у нього – немає. Дякую, що провів.

   Не чекаючи на відповідь підіймаюся до своєї квартири. Всередині зустрічає тиша. Навіть незвично, що мама декілька хвилин не буде бурчати про чергову тварину, яку принесла з вулиці. Хоч і після її смерті минуло уже два роки - я досі не звикла.

   Відразу несу кошеня до кухні та ставлю на підлогу. Зі старих запасів дістаю корм та мисочки. В одну набираю воду, в іншу – їжу. Ставлю перед тваринкою та йду роздягатися.

   З ніші над ванною дістаю пластиковий тазик та набираю теплу воду. Забираю кошеня, яке й не торкнулося до корму, купаю під жалісне нявкання, обробляю від паразитів та сушу феном, милуючись пухнастиком: спочатку я думала, що воно усе сіре, та виявилося, що воно просто брудне, мордочка, животик і лапки білі, а голова, спинка і хвостик – попелясто-сірі. Сушу малого феном та знову намагаюсь його накормити. Не їсть, але від молока не відмовляється.

   Уже за звичною для мене процедурою фотографую кошеня та розміщую допис у соцмережах, аби знайти малятку дім. Готую йому спальне місце та ставлю поруч лоток з наповнювачем.

   Лягати спати уже ніколи. Готую суп на овочевому бульйоні, кашу і курячі котлетки на пару. Складаю усе в контейнери, приймаю душ, збираю рюкзак та біжу на зупинку.

   В автобусі оплачую проїзд, займаю вільне місце біля вікна та дістаю пряжу. За сорок хвилин дороги встигаю сплести декілька деталей для майбутньої ляльки.