Читати книгу - "Алекс. Підкорити домінанта, Рита Мейз"

Надя — вчорашня випускниця університету. Без зв’язків, грошей та досвіду. Алекс — власник багатомільярдної корпорації. Загадковий, дивний та дуже харизматичний. Він пропонує їй зв’язок ближчий, ніж подружнє життя. Але це всього лише бізнес. Благословенний бездушний бізнес. Двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень вона має бути поруч із ним. Хто зламається першим?

***

Я обійшла натовп туристів, перетнула пішохідний перехід і протиснулася через скляні двері в кафе.

Холод вересневого дня обернувся теплом, запах вихлопних газів — ароматом ванільних булочок та капучино, шум машин — гомоном голосів.

У цей час тут було багато народу.

Я озирнулася.

Мінді сиділа за кутовим столиком із книгою та філіжанкою кави. Важко було її пропустити. Вона виділялася серед відвідувачів як лебідь серед диких качок. У неї було просто неймовірне руде волосся, яке спускалося по спині блискучими кучериками, біла шкіра, яка не знала засмаги, витончені риси. Стильна сукня поєднувалася з кольором її волосся та облягала вузьку талію, підкреслюючи ідеальне тіло.

Вона сиділа впівоберта, закинувши ногу на ногу так, що її витончене коліно виднілося з-під стільниці, і ліниво похитувала носком.

Я квапливо попрямувала до неї вузьким коридорчиком між столиками під шум голосів. І мало не впала, коли хтось із відвідувачів просто перед моїм носом вирішив підвестися. Я налетіла на його відставлений стілець, тихо пискнула «Вибачте!» і протиснулася боком.

Мінді обернулася на звук мого голосу.

Вона привітала мене бездоганною усмішкою і зсунула сумочку від Луї Віттон із сусіднього стільця.

Ми познайомилися з нею в перший рік мого навчання в університеті. Вона була однією з тих старшокурсниць, кому декан доручив шефство над новачками. Більшість першокурсників зустрічалися зі старшими раз чи два, а потім продовжували жити своїм життям. Я б зробила те саме, не бажаючи турбувати її. Але минав тиждень за тижнем, а Мінді, як і раніше, була поруч і турбувалася про мене.

Минув рік, її навчання завершилося дипломом. Але вона все ще залишалася зі мною, підтримувала мене й давала поради.

Я не знала, чому так, і взагалі намагалася не думати про це. Ми були з різних верств суспільства, у нас не було й не могло бути нічого спільного. Але все ж таки вона дзвонила мені раз на тиждень і питала, як справи.

Мінді була доброю і вродливою, і я приймала її дружбу як благословення.

Підійшовши, я висунула вільний стілець, що звільнився, і впала на нього. Поставила сумку поряд на підлогу, відкрила й дістала зім’яту газету. І тільки тоді сказала:

— Привіт!

— Не став сумку на підлогу! Вона буде брудною.

Мінді потяглася, щоб підняти мою сумку, але я зупинила її:

— Облиш. Їй уже нічого не зашкодить. Боюся, ця підлога новіша за мою сумку.

Вона зморщила носа, але сперечатися не стала. Натомість глянула на газету, яку я все ще стискала в руці.

— Надя, це газета? — в її очах застрибали чортики. — Ми що, повернулися в минуле століття?

Я усміхнулася, але промовчала.

Поруч зупинилася офіціантка. Простягла нам меню у твердих обкладинках, розгорнула зелений блокнот і клацнула ручкою:

— Добридень. Що бажаєте замовити?

О, бажала я дуже багато. Але неоплачені рахунки, залишені вдома на полиці під книгами, не давали цим бажанням здійснитися.

— Просто кави, будь ласка.

— Не хочеш перекусити? — запропонувала Мінді, переглядаючи меню.

— Я не голодна.

Брехня зірвалася з мого язика занадто легко. Й одразу ж мій шлунок прогуркотів, виказуючи мій стан.

Мінді обернулася до офіціантки:

— Сендвіч з індичкою без салату, глясе і чизкейк.

— Очікуйте, — відповіла жінка й повернулася за стійку.

— Відколи це ти їси м’ясо? — я забарабанила пальцями по столу, сподіваючись перекрити репет мого живота.

Мінді згорнула зі сплеском меню і кинула на край столу.

— Я ні. А ти голодна. І ти їстимеш, як би твоя гордість не твердила протилежне.

— Ти занадто добра, — пробурмотіла я, ховаючи погляд.

— Дрібниці, — вона відмахнулася і раптом посміхнулася. — Колись ти станеш багатою сукою, а я прийду до тебе на обід. Вважай це просто невеликою інвестицією.

Я відчула, як мої щоки обдало вогнем. Тонка шкіра і яскравий рум’янець із кожного приводу були моїм покаранням.

— Мінді, я…

— Досить.

Вона вдала, що зайнята своїм телефоном. Увімкнула екран, переконалася, що ніхто не дзвонив, і кинула назад на стіл.

— Чорт, Мінді! Ти маєш вислухати. Мені пощастило з останньою роботою, я змогла орендувати житло… але везіння, схоже, закінчилося. Мене взяли на певний термін, як послугу. Але за цей час постійне місце так ніхто й не запропонував. І завтра мене звільнять, — я замовкла, відчуваючи, як до горла підкотилася грудка. — Це неймовірно…

— Так, почекай. — вона обійняла мене і схопила газету. — Де ти це взяла?

— У місцевій бібліотеці.

— І навіщо? Хіба не легше знайти вакансії через сайт?

Я знизала плечима.

— Легше. Але мій комп пішов у безвість. Точніше, він усе ще дзижчить, але екран залишається чорним. Я викликала знайомого техніка, він сказав, що ремонт коштуватиме чотириста доларів. Але він не дає жодних гарантій, мій комп надто старий. Я маю викинути його й купити новий, — не стримавшись, я нервово хихикнула. — Так просто. Викинути та купити новий. О так, ідея мені подобається. Я б хотіла мати новий комп, а ще чотириста баксів.

Мінді кивнула:

— Комп — не проблема. Я віддам тобі свій. Теж старий, але він працює.

— А як же ти?

— Про мене не хвилюйся, — вона підморгнула. — Адам купив мені новий.

Адам був її бойфрендом. Багатим і успішним серфінгістом із Флориди, який знаходився за п’ять хвилин від того, щоб одягти обручку на тоненький пальчик Мінді.

Вона була шикарною здобиччю, і він це знав.