Читати книгу - "На межі бажання, Адалін Черно"
- Жанр: 💛 Романтична еротика
- Автор: Адалін Черно
- 364
- 0
- 05.06.24
🔥 "На межі бажання" — це захоплива історія, яка перенесе вас у світ сильних емоцій, пристрасті та внутрішніх конфліктів. Головний герой книги — талановитий молодий чоловік, що опинився на роздоріжжі між обов'язками та власними бажаннями. Його життя повне викликів, а рішення, які він приймає, можуть змінити його долю назавжди. Чи зможе він знайти баланс між серцем і розумом, і чи вистачить йому мужності зробити правильний вибір? Ця книга тримає в напрузі до останньої сторінки, розкриваючи перед читачем глибини людських почуттів і прагнень. 🌟
Адалін Черно — відома українська письменниця, чиї твори зачаровують читачів своєю емоційністю та глибиною. Вона народилася та виросла в Україні, де з дитинства захоплювалася літературою. Свої перші оповідання Адалін писала ще в школі, а сьогодні її книги стають бестселерами і отримують високу оцінку від критиків. Її стиль відрізняється яскравими персонажами та непередбачуваними сюжетними поворотами, що робить кожен її твір унікальним. 📚
На readukrainianbooks.com ви можете читати книги онлайн безкоштовно і без реєстрації українською мовою. Сайт пропонує широкий вибір бестселерів та найкращих книг світу, що є важливим для розвитку та популяризації української мови та культури. Читання українською мовою сприяє збереженню нашої культурної спадщини та національної ідентичності. Воно розвиває мислення, збагачує словниковий запас та підсилює нашу зв'язок із рідною землею. 🇺🇦
Читати українські книги — це не лише насолода, але й важливий крок для підтримки національної літератури. Кожна прочитана книга рідною мовою наближає нас до розуміння власної культури та історії. На readukrainianbooks.com ви знайдете твори на будь-який смак: від класики до сучасних бестселерів, що дозволяє кожному читачеві знайти щось для себе. 📖
Запрошуємо вас відкрити для себе захопливий світ "На межі бажання" та інших чудових книг на readukrainianbooks.com. Підтримуйте українське, читайте українською! 🌍
Читати ще книги автора Адалін Черно на нашому сайті:
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Твій перший робочий день! — з гордістю вимовляє чоловік і, поклавши руку мені на талію, притягує до себе, щоб обійняти. — Хвилюєшся?
— Не так щоб дуже, — усміхаюся через силу, тому що в голові досі крутяться спогади вчорашнього вечора. Точніше того, як Ваня зірвався…
— А що це ти так одяглася? — гмикає. — У тебе сукні немає? Що ти постійно в штанах, джинсах та довгих спідницях?
— Вань, ти ж знаєш, я не люблю виряджатися, — виправдовуюсь.
— Ну й молодець, — схвально киває чоловік. — Розумниця моя, — він притягує мене до себе, затискає в сталевих лещатах і цілує в маківку. — Хай щастить.
Ваня відчиняє мені двері й, помахавши рукою на прощання, зачиняє їх. Я ж спускаюся сходами й намагаюся не звертати увагу на біль від садна, розташованого трохи вище стегна. Воно ниє після жорстких торкань чоловіка, але найгірше — пораненій стусанами душі. Поняття не маю, що сталося з Іваном за останній рік: чи то невдачі на роботі дають про себе знати, чи то я і справді стала іншою, і заслуговую на його «повчання».
Повільно спустившись сходами, виходжу на вулицю і, опустивши голову вниз, плетуся до зупинки. Я знаю, що чоловік дивиться у вікно й перевіряє, чи не зустрівся мені дорогою хтось із сусідів-чоловіків. У нього параноя, і мені це добре відомо, але я не знаю, що зробити, щоб він перестав мене ревнувати. Проходити повз знайомих, як німа мумія? Одягатися в паранджу? Я й так одягнула класичну спідницю, хоча спеціально купувала гарне чорне плаття з відкритими плечима. Купувала і знала, що ніколи його не одягну. Хіба що вдома, перед дзеркалом.
І нехай сьогодні Ваня сказав, що я можу вдягнути щось молодіжніше, мій внутрішній голос підказує, що це не так. Мені не можна носити короткі спідниці й сукні, а також заборонені панчохи та кофтинки з глибоким декольте. Іноді простіше перерахувати те, що можна, тому що «не можна» останнім часом стало занадто багато.
Заходжу в маршрутку, сідаю біля вікна й дозволяю собі прикрити очі та помріяти. Уявити, що я вільна, немов птах, і можу робити те, що хочу. Можу не слухати чоловіка та одягнути те, що мені подобається. Можу погуляти з подругою і випити з нею в барі, прийшовши додому пізно.
— Кінцева, жінко, — грубий голос водія вириває мене зі світу фантазій.
Я швидко киваю й виходжу, щоб пересісти на іншу маршрутку. До університету, куди я влаштувалася працювати після переїзду, їхати майже годину. Прямого рейсу немає, потрібно робити пересадку. Маршрутка затримується, і я нервово позираю на годинник. До занять залишилося пів години. Якщо транспорт не приїде зараз, я спізнюся у свій перший робочий день. На щастя, маршрутка під’їжджає за кілька хвилин. Я ледь протискуюсь всередину та їду в натовпі пасажирів аж до зупинки університету.
Заплативши за проїзд, виходжу назовні й вдихаю свіже повітря на повні груди. Після кількох таких поїздок страшенно хочеться мати власний автомобіль, але в мене його не має бути за статусом. Ваня вважає, що автомобіль створений не для жінок, а просити його привозити мене на роботу — означає провести з ним ще мінімум сорок хвилин поруч. І невідомо, як він відреагує на натовп молодих студентів, часто занадто розперезаних та нахабних.
— Анно Едуардівно, — чую дзвінкий жіночий голос, ледве заходжу в корпус університету.
Обертаюся й бачу перед собою Тамару Петрівну, нашу директорку, яка приймала мене на роботу.
— Добридень, — відразу вітаюся й із роздратуванням помічаю, що вона оглядає моє вбрання.
— Схвалюю, — киває вона, дивлячись на довжину моєї спідниці та відсутність декольте.
Я лише усміхаюся, точніше, вичавлюю із себе усмішку. До початку мого першого заняття залишається хвилин п’ять. А я б хотіла ще зайти в аудиторію, роззирнутися та підготуватися, але Тамара Петрівна бере мене під руку і пропонує:
— Відрекомендую вас студентам.
Відмовити не маю права, хоча не хотіла б, щоб мене представляли з пошаною. Це зайве. Не люблю привертати до себе увагу. Але Тамара Петрівна не залишає вибору: рішуче бере мене під руку і веде до аудиторії 47, розташованої трохи лівіше від входу.
— Здрастуйте, — говорить вона присутнім студентам. — Хочу відрекомендувати вам нового викладача філософії — Скворцову Анну Едуардівну.
Студенти мляво оглядають мене, хтось відпускає жарт, придумуючи прізвисько «монашка», а інші дивляться в телефон. Їм зовсім не цікаво, хто прийшов на заміну. Цей інститут не найкращий у місті. Навчаються тут перевважно важкі діти багатих батьків. Фінансування надходить справно й директорка робить усе, щоб дати студентам знання. Отримують вони їх чи ні — це вже не її проблеми.
— Здрастуйте, — вимовляю.
— Що ж, я прощаюся з вами, — директорка йде, залишаючи мене сам на сам зі студентами.
Глитаю та побіжно оглядаю їх. Хлопці зухвало оглядають моє тіло, а дівчата зиркають із неприхованим презирством, хоча я не розумію, чим воно викликане.
— Тема нашої лекції…
Договорити мені, звичайно ж, не дають. Час огляду нової викладачки вичерпується і в аудиторії починається галас.
— Вам є вісімнадцять, Аня… Едуардівна.
— А ви заміжня? Я б вду… одружився.
— Намалювалася тут, — кричить одна з дівчаток. — Як на подіум.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На межі бажання, Адалін Черно», після закриття браузера.