Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

Сонце сліпило очі. Ще по-літньому тепле, ще таке ж яскраве, але набагато раніше сідає за небокрай. На пірс зійшов чоловік у брунатному плащі, в який розмитими плямами назавжди в’їлася сіль морів. Він був високий і кремезний. Живіт над широким шкіряним ременем не випирав. Бронзова рука з короткими нігтями, під якими лежала траурна смуга бруду, який не вимивався спритно відкинула каптур. Порив вітру розметав пасма сивого волосся. Чоловік доклав долоню козирком і, все ще мружачись, подивився вдалечінь. Його погляд пройшов крізь вантажників, що квапилися, які котили бочки з вином, пивом і рибою. Потім майнув крізь зграйку безпритульних, які шукають легкої наживи. Крізь строкате зухвале вбрання легкодоступних жінок, що оголювали плечі й голосно розмовляли низькими прокуреними голосами, періодично зриваючись на регіт. Вони закидали голови назад і запускали в недоглянуте волосся руки, поправляючи уявні зачіски.

Чоловік безумовно когось шукав. Він зробив кілька нерішучих кроків, немов пробуючи землю на міцність: так ходять ті, хто був у морі більше, ніж на суші. І завмер. Його погляд вихопив самотній силует у щільному чорному плащі.

Через деякий час ці двоє сиділи за дальнім столиком біля вікна портового шинку. Перед ними стояли кухлі з пінистим золотистим пивом.

– Ти рано приїхав, – сказав чоловік у чорному плащі, так і не знявши каптура. Навпаки, здавалося, що він ще більше натягнув його на очі.

– Так вийшло, – ухилився від відповіді співрозмовник. – Я не капітан. І не мені вирішувати, коли корабель причалить до бухти Семи Стихій.

Чоловіки помовчали, відсьорбуючи пиво. Повз пройшла дівка з горою брудного посуду на таці. Вона спритно лавірувала поміж столиками, не звертаючи уваги на ляпаси по широкій сраці, якими нагороджували моряки напідпитку.

Сивий невдоволено поморщився, дивлячись на цю картину й зробив великий ковток пива.

– Вона жива? – запитав він у другого.

Той лише кивнув.

– Я боюся, що запізнився із зустріччю... – Він забарився, покрутив кухоль і відсунув від себе. – Дешеве пійло.

– Ти якраз вчасно. Зустрінемося завтра в «Однорогому бізоні». Там і випивка краща, і їжу не на торішньому жирі готують. Скільки в тебе днів?

– Три.

– Не хочу засмучувати, але думаю, що не встигнеш і цього разу, – у голосі чоловіка пролунало легке глузування.

– Я звик, – сивочолий кинув на співрозмовника важкий несхвальний погляд. З-під неправдоподібно чорних брів дивилися темно-сині, як осіннє море, очі. – Цього разу не вийде – приїду наступного року.

Співрозмовник злегка відсунув край каптура.

– Час плине надто стрімко. Хтозна, чи буде цей наступний раз?

У променях сонця блиснуло штучне чорне око.

– Обов’язково буде. На все воля богів. І не нам втручатися в їхні ігри. Занадто нерівні сили. І занадто великі ставки. Я хочу бачити доньку. Вона в Ситові?

– Так.

– Тоді немає сенсу зустрічатися в «Однорогому бізоні». Завтра поїдемо до Ситова разом.

Він одним ковтком допив пиво. На сорочці розстебнувся ґудзик. На шиї блиснув амулет у вигляді восьмикутної зірки, у центрі якої сплелися дві безкінечності.