Читати книгу - "Дим і попіл, Абір Мукерджі"

Бухнув постріл, і повз мене пролетіла куля, влучивши в абсолютно безневинний дах пральні. Мої переслідувачі — колеги-офіцери з Імперської поліції — наосліп палили в ніч. Це не означає, що наступного раунду їм не пощастить, і хоча помирати я не боявся, «вбитий у спину під час спроби втекти» — не зовсім та епітафія, яку хотілося б мати на своєму надгробку.

Тож я і біг, в опійному тумані, по дахах сплячого китайського кварталу, ковзаючи на побитій черепиці, збиваючи її на землю, перестрибуючи з даху на дах, доки нарешті не знайшов притулок у затіненій щілині під карнизом низького муру, що відділяв один будинок від іншого.

Офіцери наблизилися, і я спробував затамувати подих, слухаючи, як вони перегукуються; голоси їхні тонули в темряві. Судячи з уривків розмови, вони розділилися і, схоже, опинилися на певній відстані один від одного. Добре. Це означає, що вони навпомацки блукають у темряві так само всліпу, як і я, і тепер мій найкращий шанс утекти — лежати тут тихо і нерухомо.

Якщо мене впіймають, не оминути доволі незручних запитань, на які я волів би не відповідати, як-от: що це я роблю в Тангрі[1] посеред ночі, весь просякнутий запахом опію і заплямований чиєюсь кров’ю. Та ще й із серповидним ножем у руці. Його наявність також важко буде пояснити.

Піт і кров випаровувалися, мене пройняв мороз. Грудень видався холодним, принаймні за калькуттськими мірками.

Уривки фраз затихли вдалині. Не схоже, щоб вони аж так палко бажали мене впіймати. І я їх не звинувачую. Вони мали такі самі шанси зірватися з краю даху, як і впіймати мене; і, враховуючи події останніх кількох місяців, я сумнівався, що їхній моральний дух був на високому рівні. Навіщо ризикувати шиєю та ганятися дахами за тінню, якщо ніхто за це не подякує? Ну ж бо, повертайте назад! Але вони слухняно тицяли в темряву прикладами своїх гвинтівок і бамбуковими палицями, як ті сліпі, що переходять дорогу.

Ритмічне постукування з одного боку стало гучнішим, наближаючись до мене. Я оцінив, які варіанти маю, чи то пак, мав би, якби був здатен міркувати. Тікати — не вихід, чоловік озброєний і, судячи зі звуку, підійшов так близько, що навіть у темряві йому буде неважко підстрелити мене. Позбавити його життя — також не найкраща думка. Лезо я маю, але навряд чи зможу замахнутися ним на свого колегу-офіцера, та й у будь-якому разі зовсім близько троє інших офіцерів, тож надія утекти від них зів’яла швидше, ніж квітка маку на заході сонця.

Тон постукування змінився, удари по тонкому бетонному карнизу у мене над головою набули відлуння порожнечі. Наразі чоловік стояв просто наді мною. Він також завважив, що цегла заспівала по-іншому, і завмер. Постукав по карнизу рушницею, а тоді зістрибнув. Я заплющив очі, очікуючи неминучого, аж тут пролунав голос. І я його упізнав.

— Гаразд, хлопці, годі. Повертаймось.

Чоботи розвернулися за наказом, довгу секунду постояли на місці, а тоді полізли назад на карниз. Покрокували геть, і я видихнув, а тоді провів рукою, досі липкою від крові, по обличчю.

Голоси затихли, і на дахах знову запанувала тиша. Минуло кілька хвилин, і з вулиці внизу долетіли крики — англійською, бенгальською, китайською, а потім завелися двигуни вантажівок. Я лишався там, де стояв, здригаючись у тісноті своєї щілини, і намагався осмислити те, що сталося.