Читати книгу - "Напередодні Армагедону, Олег Євгенович Авраменко"

Розділ 1

Дивне знайомство

Ця історія почалася зі звичайнісінької автомобільної аварії. Щоправда, згодом виявилося, що аварія була не зовсім звичайна, ба навіть зовсім незвичайна, та й уся ця історія почалася задовго до неї, проте мою розповідь найкраще почати саме з аварії. Так буде й мені легше, і вам зрозуміліше.

Було близько восьмої вечора, може, трохи більше, коли я повертався додому. Зараз уже й не пригадаю, де я пропадав цілісінький день, однак пам’ятаю точно, що настрій був кепський. Хтозна, чи то на мене так вплинула сльотава березнева погода, чи далася взнаки втома після напруженого і клопітного дня — та хоч там як, почувався я дуже зле, і хотів лише одного: чимшвидше опинитися в своїй затишній однокімнатній квартирі й зігнати паскудний настрій на чудовиськах із якої-небудь комп’ютерної гри. Я й гадки не мав устрявати в якусь пригоду (хоча, скільки себе пам’ятаю, завжди мріяв про щось надзвичайне й дивовижне), однак того вечора доля вирішила інакше, і згадана аварія круто змінила моє подальше життя.

Власне, сама аварія тут ні до чого — ані водія старенького БМВ, що на великій швидкості врізався в бетонний стовп обіч проспекту, ані пасажира я не знав і познайомитися з ними вже не міг, оскільки вони тут-таки дружно сконали ще до моєї появи. Важливіше інше: замість простувати додому, я ненадовго приєднався до гурту перехожих, що юрмилися довкола потрощеної машини.

Правду кажучи, я не належу до людей, яких ваблять криваві видовища, радше якраз навпаки — я вельми вразливий, і мене млоїть від самого лише вигляду крові. Проте, мабуть, кожному з нас властивий дещо хворобливий потяг до всього небуденного, і в цьому я не виняток. До того ж, я надзвичайно допитливий і дуже полюбляю пхати носа куди не слід. Так склалося, що за двадцять чотири роки життя я жодного разу не бачив справжньої аварії (зім’яті крила та відірвані бампери не рахуються); отож я не зміг утриматись і піддався-таки спокусі подивитися зблизька на купу брухту, на яку перетворилася машина. Та щойно я побачив понівечені тіла водія-камікадзе і пасажира — як від допитливості не лишилося й сліду. До горла миттю підкотилася нудота, я подумки вилаяв себе за недоречну цікавість і поспіхом попрямував геть від місця трагедії. Однак і цієї короткої затримки виявилося досить, аби до мене примазався кіт, що перед цим вештався серед юрби. Заглиблений у невеселі роздуми, я зовсім не зважав на нього. Лише біля під’їзду, коли кіт зупинився на ґанку і, втупивши в мене благальний погляд, жалібно нявкнув, я збагнув, що всю дорогу від проспекту він ішов саме за мною.

Взагалі, я люблю котів. Усіх — породистих і безпорідних, домашніх та бездомних. Ще змалку почував слабинку до цих гордих і незалежних тварин і ніколи не дозволяв собі кривдити їх. Але того вечора я був не в гуморі (вдень — купа проблем плюс два скривавлені трупи кілька хвилин тому), і вже намірився кoпнути нав’язливого кота ногою. Проте наступної миті, пригледівшись до нього пильніше, я завагався. Надто вже гарний був кіт — чистокровної сіамської породи, в міру вгодований, чепурний, якщо не сказати — випещений. А дивився він на мене своїми очиськами так приязно й довірливо, що й крига, певне, розтанула б від того погляду. Серце ж моє не крижане.

— Ти загубився, котику? — лагідно спитав я.

Кіт замуркотів і потерся об мою ногу. Я присів навпочіпки й легесенько погладив його.

— Сердешний! Ну, що з тобою робити? Не залишати ж на ніч просто неба, ще хтось скривдить. Може, підеш до мене?

Як мені здалося, кіт схвально нявкнув. Ми ввійшли до під’їзду, і я викликав ліфт.

— Завтра подумаю, чим зарадити твоїй біді, — сказав я. — Перегляну, наприклад, рубрики про загублених тварин. І сам дам оголошення в газету. Ти такий красень, що хазяїн неодмінно шукатиме тебе.

Кіт ствердно нявкнув. Хоч убийте, але чомусь я був певен, що він нявкнув саме зі ствердною інтонацією.

— До речі, мене звуть Владислав, — представився я.

— Няв, — відказав кіт.

Я знову подивився на нього і скрушно зітхнув:

— Шкода, що в тебе немає спеціального нашийника з іменем. Адже навряд тебе звуть Ваською чи Мурчиком. Клас, як кажуть, не той… Ну, гаразд. Якщо не заперечуєш, я зватиму тебе просто котиком. Тимчасово, певна річ, до зустрічі з твоїм хазяїном. Гм-м. Чи, краще, з хазяйкою — молоденькою, гарненькою й неодруженою… — Я знову зітхнув і додав: — Мрії ідіота, правда ж?

— Няв, — повторив кіт.

Оце останнє „няв“ йому явно не вдалося. Воно вийшло якимсь фальшивим, більше схожим на людську імітацію котячого нявчання. Я навіть подумав, що хтось глузує з мене, і швидко огледівся в пошуках жартівника, однак ні в під’їзді, ні на сходах нікого не було.

Тим часом спустився ліфт, двері відчинилися. Кіт перший забіг у кабіну.

— Ну, що ж, — сказав я, проходячи слідом за ним, — поїхали.

Коли ми піднялися на дев’ятий поверх, я пропустив кота до квартири, ввійшов сам і найперше підняв слухавку телефону в марному сподіванні почути в ній гудок. Але в житті див не трапляється — у відповідь я почув тишу.

Чомусь ця обставина остаточно доконала мене. Це було тим безглуздіше, що ось уже понад місяць мій телефон був відключений за злісну несплату рахунків, а погасити заборгованість я досі не спромігся. Комп’ютерна фірма, на яку я працював, останнім часом ледве животіла, балансуючи на межі банкрутства, і її керівництво вдалося до скорочення платні своїм працівникам. Отож зараз у мене просто не було грошей, щоб розрахуватися з телефонною компанією.

Та хоч там як, а мовчання телефону стало тією краплею, що переповнила чашу мого терпіння. У мене був важкий, украй невдалий день; потім я з дурного розуму вирішив подивитися на аварію, що аж ніяк не поліпшило настрою; і нарешті мертва тиша в слухавці, яка зловтішно нашіптувала, що я досі позбавлений доступу до інтернету… Я піймав себе на тому, що приміряюся жбурнути кейс у вікно, і зрозумів — справи кепські. Притьмом кинувся до письмового столу, висунув середню шухляду, де про всяк випадок тримав пачку валіуму, і проковтнув одну таблетку, попередньо розжувавши її, щоб