Читати книгу - "Петрусь Химородник, Корній Дара"

У повісті авторка використала автентичні обрядові пісні, почуті та записані від мешканців Західної Волині: Горохівського району Волинської області, Сокальського та Радехівського районів Львівської області.

Розділ 1

Домовичок Дрім

Петрусь занедужав і тепер лежить у гарячці. Друга бурулька таки була зайвою. Не мав би її лизати. Навіть мамі в тому не зізнався. Де ж це бачено! Дванадцятирічний парубійко смокче бурульки — сором! Тато б його зрозумів. То ж не просто так, а на спір. Він виграв у Івана Василенка — цибатого хлопця з іншого краю села. Але таких пояснень мама не збагне.

Татку, як же тебе бракує!..

Минуло п'ять років відтоді, як Василь Лелеченко, Петрусів татко подався з козаками в похід — визволяти бранців з турецької неволі. Повернулися побратими додому, принесли сумну звістку: на чужій землі загинув чоловік… Щоб рідні марно не ждали, не виглядали, бо не повернеться. Та Петрусева мама не йме віри.

Каже, що серцем чує — живий її Василько, і вона чекатиме.

Позаочі односельці називають її вдовицею, а хлопчину — сиріткою. Сусідка баба Орина ще й умовляє маму одружитися вдруге:

— Побійся бога, Яринко! Де це бачено, щоб таку вроду й літа молодії марнувати?! Доки молода, треба жити!

Мама лише сердито відмахується від таких балачок.

Тепер Петрусеві через дурну голову доводиться скніти в хаті, пити ті гидкі зілля, думати всяке-різне та слухати безконечні тітчині нарікання на те, що сніг заглибокий, день закороткий, мороз заміцний. А що ж ти хотіла, тітко Олено? Це ж зима… Але того, звісно, Петро вголос не скаже, бо тітка все переверне догори дриґом та ще зробить його винуватим.

Тітка Олена — мамина сестра. Така капосна, що ну! Зовні сестри ніби й схожі: обидві кароокі, ставні, чорнобриві, білолиці… Проте вдачі різної. Тітка Олена — гостра, як лезо шаблі, неспокійна, як грозове літо, й жадібна, як суха земля на воду. Про неї баба Орина каже: "Всім по сім, а мені таки вісім". Мама Ярина ж навпаки — лагідна, як весняне сонце, погідна, як літня днина і щедра, як волинська земля. Тітка Олена досі незаміжня. Петро колись підслухав, як жінки на вулиці її обговорювали. Це така давня жіноча заведенція — перемивати кісточки сусідам. Так от, казали, що все вигадувала своє щастя Олена, перебираючи женихами. Крутила ними, як циган сонцем. Та з кожним роком женихів ставало все менше, а років усе більше. І ось настав такий день, коли красуня залишилася ні з чим. Мама в Петруся дуже добра, пожаліла сестру й покликала до себе жити.

І тепер Петро змушений терпіти тітку, а вона його.

У світлицю зайшла тітка Олена. Попри мамину засторогу після заходу сонця внесла в хату воду. Тітка не вірить у забобони. Так от, принесла вона води, а сама вернулася по щось надвір. Мами також в оселі не було, поралася в хліві. Петрусь поглянув на відро, а там зверху сидить щось мокре, брунатного кольору, волохате, кругле. Сидить і велетенськими смоляними очиськами-сливами люто зиркає навсібіч. Від подиву хлопчина не встиг і очей заплющити та переконати себе, що то йому ввижається від гарячки. А наступної миті з-під лавки, на якій він лежав, вистрибнув жвавенький дідок, з довгою, аж до пояса, розкішною сивою бородою. У солом'яному брилі, сорочечці з грубого полотна, підперезаний якимось волохатим шнуром, в полотняних штанях і кошлатих постолах. Дідок прожогом кинувся до лупатої почвари.

— Люди-люди, хочуть згуби! Нічницю до хати принесла, воду вогнем не сполоскала, зара як полізуть з цеберка, в хаті ладу не буде. Нікому виспатися не дадуть! Гей, Пічнику-братчику, давай-но сюди трісочку вогняну, а я оту почвару постережу, бо коли перша обсохне, то й друга, її сестриця, з води зродиться.

Петрусь лежав і не ворушився, від подиву розтуливши рота. Що то воно далі буде? Раптом з печі вигулькнула маленька постать, схожа на першого дідуся хіба що зростом. Такий собі статечний панок, в чистому білому лляному вбранні, безбородий. Панок тицьнув дідусикові в руки запалену трісочку й сторчма пірнув назад у піч, буркнувши на прощання невдоволеним писклявим голоском:

— Еге ж, еге ж, отак все є: і хліб пекти, і по телята йти, коби мені, людоньки, Пічника знайти.

А бородань тим часом спритно заштовхав мокру почвару в відро, й поки вона не оговталася, примовляючи щось собі під ніс, тицьнув у воду запалену трісочку. З води вгору здійнялася хмаринка пари — й усе. І натяку на почвару, а дідок невдоволено воркотав:

— От люди! Клопоту з ними… Де це бачено, по заході сонця до хати воду з Нічницями заносити? Та то сну ніякого не буде, ні людям, ні духам. Сон вони відбирають, дівки пихаті. Хіба лихо — не біда?

Раптом старий глипнув на Петра, який, майже не дихаючи, визирав з-під кожуха, чи то переляканий, чи то здивований. Дідок заскочив до малого на лаву:

— Гляди-но! Хіба ти мене бачиш та чуєш без моєї на то волі? Ну, нарешті! Дочекався-таки! Що ж, козаче, давай знайомитися. Я домовик Дрім. Хатній Дух. Хм! Старший Дух нашої хати!

І тільки тепер Петро роздивився, що то не волохаті постоли у діда на ногах, то у нього ноги такі. Петро від подиву вкотре роззявив рота. Тим часом у хату зайшла тітка Олена, і домовичок, сердито буркнувши "От і Злидня в хату", чимдуж кинувся під лаву.

Тітка здивовано витріщилася на спантеличеного хлопця, але нічого дошкульного чомусь не сказала, тільки підійшла, помацала лоба й вкрила Петруся старим татовим кожухом, що майже з'їхав на підлогу.

Наступного дня домовичок знову з'явився перед Петрусем, пихато задерши носа і час від часу поправляючи на голові бриля. З'ясувалося, що ніхто з домашніх, окрім малого, Дріма не чує і не бачить.

— То правдивий дар, козаче, який відкривається не всім, а лише найдостойнішим. І найчастіше відкривається тоді, коли того найменше чекаєш, — майже урочисто промовив домовик.

— Чому саме мені відкрився? — здивовано запитав Петрусь.

— О, так! Не встигли познайомитися, а він уже тебе допитує, — певно, Дрім не дуже хотів пояснювати.

Після знайомства з Дрімом до їхньої хати приблудився розкішний чорний кіт. Мама з радістю погодилася залишити його, хоча тітка, як завжди, заперечувала. Та мама стояла на своєму. Петрусь завзято підтакував.

Коли дух оселі зближається з кимось із хатніх і той може його бачити та чути, то він просто змушений стати трішки ближчим для всіх домашніх. Дрім вибрав подобу кота, бо цапів він не любив. Чомусь домовичок умів перекидатися тільки на тих двох. Чому, Петро не дуже розпитував, бо домовики не люблять запитань. Звісна річ, кота хлопчик назвав Дрімом. Мама одразу погодилася на таке чудернацьке імення, і лише тітка сердито буркнула щось собі під ніс.

У Петруся нема близьких приятелів. Мешкає хлопець на вулиці, що веде до лісу. Куток їхній так і зветься — Лісовий. Так склалося, що сусіди в нього — самі дівчата. А які з них друзі — "хі-хі" та "ха-ха" в голові. Та й, чесно кажучи, не дуже вони хочуть приймати Петруся до свого гурту. А йти в село, щоб знайти приятеля, — то не діло. Тож Дрімова поява в його житті стала святом. Хлопець дуже пишався, що такого особливого, такого розумного приятеля ні в кого немає.

Дрім — мудрий і поважний, розважливий та добрий. То він навчив Петра залишати для хатніх духів їжу під лавою, найкраще — кашу. Аякже, таке частування щире, і духові приємно.

— А ще, — вчив Петра Дрім, — треба задобрити й Лісовика. Ви ж по лісові дари ходите? О!

Відтоді Петрусь щовечора залишає на пеньку, який зостався від убитого блискавкою явора, окраєць чорного житнього хліба та горнятко молока. Це для Лісовика гостинець, щоб його, прихилити до себе.

Диво-дивне, але вранці хліб таки щезає, й молоко також. Тітка Олена щоразу глузує з Петра, каже, що то собаки з'їли хліб та випили молоко. А от мама лагідно всміхається й усупереч тітчиному буркотінню дозволяє Петрусеві й далі так чинити.

Дрім познайомив Петруся і з рештою невидимих звичайному людському оку хатніх мешканців.

— Тому, хто бачить небачене і чує нечуване, не завадить знати та відчувати те, що він бачить, — не зовсім зрозуміло промимрив Дрім.

Під піччю живе Пічник, той самий статечний панок у білому з вогником-трісочкою. Йому завше ніколи. Вночі здебільшого сидить у комині, стереже вхід у хату від Злиднів, які так і пнуться влізти до оселі й нашкодити. Вдень допомагає варити їсти і, звісно, береже піч. Пічнику не дуже подобається, що Дрім знається з людиною, одначе він тільки шморгає носом та час від часу підозріло позирає в бік Петра, наче хоче переконатися, що та мала людина його насправді може бачити. На покуті мешкає Покутник. Також вельми заклопотаний, здебільшого роздумами, чоловічок. А от якими, Домовик так і не відповів, лише багатозначно почухав потилицю. Однак запитати самого Покутника про це Петрусь не може, бо то особливий дух. Навіть не для всіх духів видимий.

Крім хатніх охоронців, є ще й дворові. І коли вже стало зовсім тепло, Дрім познайомив хлопчика з ними. Більшість з них між собою родичі. Живуть тут з прадавніх часів. Коли ще й села цього не було, а тільки ліс.

— Якось прийшли в сі краї люди, побудували оселі, та наймудріші поміж них домовилися з духами землі про мирне співжиття. Тоді ще всі люди могли нас бачити. А хто не домовився, то й досі має справу з не дуже чесними на руку та вдачу духами. А що, хлопче? І серед нас, як і між людьми, є всякі: і паскуди, і відступники, і злодії, і кровопивці, і душогуби трапляються. От ми, хатні духи, прихильні до людей і бережемо ваші оселі від усяких зайд. Тіко не тре' нас боятися й злити не тре', місця ж у світі всім вистачить. Бо світ наш, парубче, не тіко те, що бачить людське око, а й те, чого воно не може вздріти.

Петрусь майже нічого не второпав зі сказаного, проте ствердно закивав. Дрім вів далі:

— Ми любимо лад, дуже-дуже, — і домовичок пацнув себе рукою в груди. — Та коли господар попадається нікудишній, тобто дикий, то ми можемо й того…

— Здичавіти? — захотів випередити Дрімову думку Петрусь. — А хто вони, оті дикі?

— Ну, таке стається, коли господар не дуже дбає про порядок у своїй господі. Отоді-то, спересердя, Домовик і його челядь ідуть до Блуда, так би мовити, горюють. А хто закладає Блудові душу, той майже ніколи назад не вертає. Хоча Блуд скоріше жартівник, та легко від нього не відкараскаєшся.