Читати книгу - "Як всемогутній Вітер закохався у Флейту, Інга Квітка"

Як всемогутній Вітер закохався у Флейту

Жив на світі Вітер. Недарма про нього тисячоліттями складали історії та легенди, оспівували в піснях і складали вірші. Вітер з легкістю міг в будь-куди принести нові рослини, квіти чи дерева й там, де була зовсім пуста земля, з'являлися паростки нового життя. Вітер був здатен здійняти хвилю з найбільшого у світі океану, дістати з самого дна найпрекрасніші водорості та мушлі, й підкинути їх до самісіньких небес, щоб потім ця неймовірна краса, величезною хвилею повільно повернулася назад до океану. А він міг помилуватися тим, що зробив. Особливо Вітер полюбляв робити подібні дива, коли бачив на березі закоханих, щоб прикрасити для них миті, проведені разом.

Також Вітер нерідко пролітаючи над пустелею, обожнював схопити пісок і лише за мить створити з нього все, що заманеться. Наприклад, створити з піску невеличку фортецю довкола дерева, яке тільки починало рости в пустелі, бодай йому було хоч трохи легше.

Одного подиху Вітру вистачало, аби найвища скеля зрушила з місця і стала туди, куди він забажає її пересунути. Робив Вітер це вкрай рідко, тільки, якщо бачив, що в когось з тваринок немає можливості, де збудувати собі домівку. Тварина дуже дивувалася з того, звідки з'явилася скеля, де можна було облаштувати собі притулок і вдивляючись в нікуди, адже всі знають, що Вітру нічого не вартувало, ставати невидимим, розгублено дякувала.

Якщо сонце світило та мало владу на землі вдень, а місяць: вночі, то, могутність Вітру не залежала від часу та простору. Вітер міг летіти над людьми, помітити, як ті вдивляються в нічне небо, чекаючи, поки впаде зоря і вони встигнуть загадати бажання. Бувало, що зорі самі здійснювали бажання людей, падаючи до рук тим, хто про щось мріяв. Проте, іноді зорі могли задрімати й тоді бажання так і лишалися не почутими. Всміхаючись, Вітер хапав з небес з десяток зір і кидав їх на землю, щоб виправити це.

В неймовірну спеку, коли сонце підіймалося над всіма хмаринками, які не хотіли зрушити зі своїх місць, в той час, коли сонце міг своєю силою ледь не спопелити все довкола, Вітер завжди швидко хапав одну з них. Він крутив хмаринку, немов у вальсі й дочекавшись, поки та розчулиться й почнеться дощ. Хмаринка заступала собою сонце, що палало й величезні та маленькі краплини води, спускаючись з небес, допомагали втамувати спрагу всього живого на землі, спадала спека і сонце закрите хмариною, переставало палати занадто сильно.

Бувало, що і блискавиця разом з громом розходилися не на жарт. Вітер зупиняв і їх. Тоді він навпаки, забирав хмаринку, що закривала собою сонце чи той самий місяць, залежно від того відбувалось це вдень чи вночі. Блискавиця переставала розділяти небо навпіл, а грім громихати. Їм доводилося поступатися більшим силам, які належали, наприклад: сонцю і місяцю.

Останній же, в певний час, коли ставав геть невидимим через те, що перебував між землею та сонцем, й темне небо залишалося без свого найбільшого нічного ліхтарика - місяця, Вітер керував зорями. Він направляв їх туди, де було потрібно освітити чийсь шлях. Таким чином люди, птахи та тварини не губилися у темряві, мандруючи по своїх справах… Тож і не дивно, що за всі ці добрі справи: місяць, хмари, сонце, блискавиця, грім та зорі прозвали Вітер: “Всемогутнім”. Адже серед них він єдиний, хто здатен на все.

Проте деколи всемогутність можливостей Вітру, коли він не встигав вчасно зупинитися, могли накоїти лиха, так само як і сонце, місяць, грім, блискавка, хмари. Вітер не помічав, як бавлячись й літаючи по світу, набирав все більшої швидкості і міг щось зруйнувати, пролітаючи, то тут то там… Одна, дві секунди й він був надто далеко.

Повертаючись назад, Вітер, звісно, помічав, що зробив. Він дуже сумував з цього приводу, бо розумів, що його всемогутність - це одночасно і великий дар, завдяки якому він міг прийти на допомогу там, де це було найбільш потрібно і разом з тим, найбільше покарання, яке могла подарувати йому природа.

- Не хочу бути всемогутнім, - сказав він якось вночі та розгублено присів на гілку дерева.

Почув це місяць. Шкода йому стало Вітру, адже він робив багато добрих справ як на землі, так і на небі, ще й сам зрозумів, що деколи його всемогутність, також чинить шкоду. Тож місяць не вагаючись, зібрав всі хмари з неба, запросив сонце, блискавицю, грім та зорі й разом, вони почали думати, як допомогти Вітру? Адже саме він стільки разів допомагав їм та іншим. Як вони будуть без його можливостей?

Дуже довго вони думали, як розрадити Вітер аж поки одна з хмаринок не здогадалася, що треба зробити і поділилася своїми думками з іншими. Вислухали її: і місяць, і зорі, і блискавка з громом та хмаринами й погодилися з тим, що варто спробувати.

Саме так і вчинили. А згадала одна з хмарин знаєте про що? Саме про те, що Вітер, як ніхто інший на цьому світі любить, коли здіймає хвилі, чи пісок, чи викликає дощ, зупинитися на мить, щоб послухати красу тієї чи іншої миті.

Тож хмари зібрали звуки крапель дощу, що падали, звуки хвиль, які з небес поверталися назад до океану, мільйони піщинок, які збиралися разом та розсипалися на різні боки та інші не менш дивовижні та чарівні звуки мелодії природи. Сонце та місяць попросили птахів із всього світу заспівати своїх наймелодійніших пісень. Не забули вони й про дерева, гілки яких коливаючись, тихо шелестіли.

Зібрав все це разом, завдяки здатності зір: здійснювати навіть найнездійсненніші мрії, вони створили Флейту, музика з якої лунаючи, мала зупиняти Вітер тоді, коли він бавлячись, деколи забував зупинитись і міг щось зруйнувати.

І от в мить, коли всемогутній Вітер черговий раз, бавився й нісся світом так швидко, що його ніхто й ніщо не могло б спинити, з небес - вперше заграла Флейта. Музика, яка лунала з неї, змусила Вітер застигнути на місці і всього лише за мить, всередині нього оселився спокій, а сам він перетворився на повітря.

Що тут сказати? Флейта відтоді, стала для всемогутнього Вітру найбезціннішим дарунком від місяця, сонця, хмарин, зорь, грому та блискавки й кожного разу, коли всемогутній Вітер починав бешкетувати, Флейта грала для нього й він зупинявся.