Читати книгу - "Пограємо в любов, Зоя Лістрова"

Пограємо у любов.

- Ліза, доню, ледве до тебе додзвонилася. У тебе все нормально?

- Так. Вчора пізно прийшла і вже не передзвонювала. А у вас як справи?

- Нам треба з тобою поговорити до ювілею батька. Розмова важлива. Прилітай на пару днів раніше.

- Мамо, у мене робота. І до того ж, я вже відпросилася. Що трапилося? Чому така спішка?  Як батько?

- У нас все добре. Просто треба вирішити одну справу.

- А по телефону не можна вирішити?

- Ні. Ну то як, прилетиш раніше?

- Постараюсь. І все-таки, що сталося?

- Все під час зустрічі.

Мені було цікаво до чого такий поспіх, але знаючи маму, розуміла вона по телефону не скаже. Хоча й так ясно, будуть як завжди сватати.

До таткового ювілею залишався тиждень. Наступного дня поміняла квитки. Досить одного дня, щоб вислухати їхнє повчання.

Літак через туман як завжди затримувався. Я пішла до зали очікування. Було вільне лише одне місце біля хлопця. Коли підійшла ближче, впізнала його, хотіла піти, але вже було пізно. Він підняв голову, посміхнувся, я подумала впізнав. Мені довелося сісти. Він мовчав, я також. Може, він мене не впізнав? Все-таки минуло дев'ять років. Мені здалося, він став ще привабливішим. Темно-карі очі, здавалися чорними, а посмішка все та ж дивовижна. Але моє серце мовчало, і не билося так часто, як дев'ять років тому.

- Треба ж, так не хочеться летіти, навіть погода проти.

- Літати боїтеся?

- Ні. Справа в іншому.

Мені було цікаво, можна було продовжити розмову, тим більше він мене не впізнав. Проте вирішила промовчати. Я в телефоні розглядала свій проект, і розмірковувала як краще все влаштувати.

- А чим ти займаєшся? Чи собі підбираєш?

- А підглядати не добре. Або мама не вчила.

- Так нудно, вже годину сидимо.

- Можна ділом зайнятися. Чи нічим?

- Є чим. От тільки настрою немає. Я не можу чимось займатись, коли заважають інші думки.

- Треба вміти зосереджуватись на головному.

- Розумію. Але не виходить.

- Що ж так турбує?

Я запитала, бо зрозуміла, що він мене не впізнав.

- Це дивно говорити - він усміхнувся і кілька разів похитав головою з боку в бік. Він явно нервував. - Але оскільки ми більше не побачимось, скажу. Мене насильно збираються одружити. І це у наш час. А головне, мені здається, що цього разу мені не вдасться уникнути. Так складаються сімейні обставини.

- Правда! Не може бути.

Я не могла в це повірити, він був такий незалежний, і ось тобі. Може зізнатися хто я, ось би так зробити. Він би отримав за самолюбством. Зізнався в чому, а головне кому. Гаразд, не буду.

- Головне в тому, що я поки що не знаю хто вона. Прямо смішно, одружитися в сліпу.

- Ну, раніше такі шлюби, це норма була. І нічого, навіть щасливо жили.

- А як же кохання?

- А ти романтик виявляється, – він уважно глянув на мене. Він зараз впізнає мене. Я би цього не хотіла.

- Наче ні, я люблю свободу. А батькам потрібний онук, спадкоємець.

Добре, що запросили на посадку. Продовжувати розмову не хотілося. Я дістала дзеркало, він сказав «Бувай» я відповіла також. Зачекала, поки він далеко пішов і пішла на посадку. Коли зайшла в літак, виглядала його, щоб встигнути відвернутися від нього. І тут спрацював закон підлості, він сидів поряд зі мною.

- Це доля, - сказав він.

- Просто ми летимо в одному напрямку, - сказала, що спало на думку. А подумала, що це зла доля, всю дорогу сидіти з ним.

- Хоч не нудно летітиме.

- Ти явно боїшся літати.

- Я нормально переношу польоти. Давай познайомимося ближче.

- Куди вже ближче, поряд сидимо.

- Ну так, - він засміявся. - А хочеш, я вгадаю як тебе звуть?

- Вгадуй, - напевно таки впізнав.

- Альона.

- Вгадав.

- Серйозно?

- В точку.

- Тепер твоя черга.

- У мене не вийде.

- Ну, все-таки.

- На букву Г. Гаврила.

- Ні, та й ім'я придумала. Але літеру вгадала. Герман. Ти по роботі була, чи в гостях?

- По роботі. А ти?

- Типу того.

Він замовк, я була цьому рада. Знав би, хто я, як би він поводився цікаво. І тут він зробив пропозицію, на яку я категорично не була згодна.