Читати книгу - "Служниця, Фріда МакФадден"

ПРОЛОГ

Якщо я вийду із цього будинку, то лишень у кайданках.

Дарма я не накивала п’ятами, поки була така нагода. А тепер уже по

всьому, потяг пішов. Тепер у будинку поліціянти, вони вже побачили

оте, що нагорі… і шляху назад немає.

Ще секунд зо п’ять — і мені вже зачитуватимуть мої права. Не знаю, чому вони аж досі цього не зробили. Може, сподіваються в такий

спосіб примусити мене вибовкати таке, про що краще мовчати.

Ну, то що… хай щастить.

Коп зі шпакуватим волоссям сидить на канапі обіч мене. Гомзається

масивним тілом по італійській шкірі кольору паленої карамелі. Цікаво, а вдома в нього яка канапа? Закладаюся, що вона не коштує

п’ятизначної суми, як ця. Либонь, та канапа якогось копійчаного

кольору, наприклад помаранчевого, накрита коцом зі штучного хутра, на додачу з нерівними швами. Цікаво, коп зараз теж думає про те, яка в

нього вдома канапа, і мріє мати таку саму, як ця?

Утім, найімовірніше, думає він не про канапу, а про мертве тіло на

горищі.

— Отже, повторімо ще раз усе спочатку, — каже коп з характерною

нью-йоркською тягучою вимовою. Він називав мені своє ім’я, але воно

випало в мене з голови. Узагалі полісменам слід носити яскраво-червоні бейджики. Як ще, по-вашому, люди в глибокому стресі мають

запам’ятовувати їхні імена й прізвища? Якийсь інспектор, здається. —

Коли саме ви знайшли тіло?

Відповідаю не одразу. Розмірковую: можливо, от вона, та мить, коли

варто почати вимагати присутності адвоката? Вони ж наче зобов’язані

надати мені адвоката? Я вже підзабула, як воно ведеться.

— Приблизно годину тому, — відповідаю я.

— А нащо ви взагалі туди підіймалися?

Підтискаю губи.

— Я ж бо вже вам казала. Почула якийсь звук.

— І?..

Поліціянт подається до мене, ледь розширивши очі. На підборідді в

нього коротка колюча щетина — немов сьогодні не голився. З-за

напіврозтулених губ видно кінчик язика. Я не дурна — добре знаю, що

він прагне від мене почути.

«Це вчинила я. Я винна. Заарештуйте мене».

Натомість відкидаюся на спинку канапи.

— Оце й усе. Усе, що мені відомо.

На інспекторовому обличчі розчарування. Щоками ходять жовна —

наче він обмірковує ті речові докази, які наразі знайшли в будинку.

Сушить собі мізки над тим, чи достатньо в нього підстав, щоб просто

зараз надіти на мене ті кайданки. Він не впевнений. Був би впевнений

— давно вже надів би.

— Коннорсе, агов!

Голос другого полісмена. Ми з моїм співрозмовником нарешті

розриваємо зоровий контакт, і я скидаю погляд туди, на горішній

майданчик сходів. Там стоїть інший, значно молодший полісмен. Довгі

пальці вчепилися в балясу билець. Юне, без натяку на зморшки

обличчя пополотніло.

— Коннорсе… — знову гукає молодший полісмен. — А ходи-но

сюди. Просто зараз. Маєш це побачити. — Навіть звідси мені видно, як він важко сковтує, так, що смикається борлак. — Ти не повіриш…

ЧАСТИНА ПЕРША

ЗА ТРИ МIСЯЦI ДО ТОГО

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ. МIЛЛI

— Розкажіть-но мені про себе, Міллі.

Ніна Вінчестер ледь подається вперед на своїй канапі з

облямуванням кольору карамелі. Вона сидить, закинувши ногу на ногу, з-під берега шовковистої білої спідниці трохи видно коліна. Я не надто

добре розуміюся на брендах, але цілком очевидно: усе вбрання Ніни

Вінчестер вартує дуже великих грошей. Її кремова блузка викликає в

мене неймовірне бажання простягнути руку й помацати тканину — хай

навіть цей рух означатиме, що я не матиму жодного шансу отримати

цю роботу.

Справедливості заради, у мене й так жодного шансу її отримати.

— Власне… — розпочинаю я, ретельно добираючи слова. Навіть

діставши всю цю бісову кількість відмов, я все одно не полишаю

спроб. — Я виросла в Брукліні. Працювала в багатьох наймачів

хатньою помічницею, як зазначено в моєму резюме…

Еге ж, у моєму ретельно сфальшованому резюме.

— Я люблю дітей. А також… — Роззираюся, видивляючись собачу

жувальну іграшку чи котячий лоток. — А також тваринок.

В оголошенні про вакансію хатньої помічниці про тваринок не

йшлося. Утім краще вже перестрахуватися. Адже люди, котрі люблять

тваринок, завжди всім подобаються.

— Бруклін! — Місис Вінчестер широко всміхається. — Я теж

зростала в Брукліні. Ми ж бо майже сусідки!

— Так, а й справді! — ствердно киваю я, хоча це геть не так.

У Брукліні чимало престижних районів — за крихітний будиночок в

одному з них довелося б нирку продати. Але моє дитинство минуло

зовсім не там. У цьому ми з Ніною Вінчестер не маємо геть нічого

спільного, але, якщо вона воліє вірити в те, що ми були сусідками,