Читати книгу - "Реліквія, Tadelia Ross"

       Крамничка освітлена денним світлом. Дівчина привезла замовлення для своєї керівниці. Поки вона чекала керівницю вирішила роздивитися полички на яких стояли маленькі скляні пляшечки. Майже на кожній з них було написано для чого рідина та як її використати. Дівчина придивилася до пляшечки у якій була жовна рідина. Взявши в руки пляшечку вона почала читати "Розбити пляшечку, кинувши під ноги людині. Використовувати обережно!! Призначення: зупиняє людину, вона не рухається 5 хвилин. Це дає можливість втекти від людини." 

       Сонячне світло з вікна падало на одяг дівчини. Вона ніби сяяла на сонячних променях. Одягнена вона була у джинсовий комбінезон та чорну футболку, а на ногах були білі шкарпетки і такого ж кольору кросівки. У неї світле русяве волосся і зеленого відтінку очі. Волосся заплетене у косу.

       Шурхіт дверей позаду і низький чоловічий голос порушив тишу у крамниці.

— Давно не бачилися, Есті! - його низький голос пронизував кожен клаптик тіла дівчини. Вона трохи здригнулася від неочікуваності. 

       Дівчина повільно повернулася. Її серце заболіло. Вона знала, що настане день, коли вона його побачить, та не думала, що це станеться так швидко.

       Чоловік зробив два кроки вперед. Його зріст сягав 190 см, тип фігури мезоморф. Темне каштанове волосся спадало на його скроні. Очі мали проникливий погляд та були неймовірного карого відтінку, витягнута форма обличчя. Їй здалося, що його посмішка неймовірно гарна, хоча він не посміхався, та вона відчула це, ніби знала його усе своє життя. 

       Тиша в приміщенні тривала не довго. Дівчина зібралася з думками і почала говорити до нього.

— Моє ім'я Емілі. - дівчина стояла ніби викопана на одному місці та уважно спостерігала за кожним кроком та дією чоловіка.

— Ні, ти Есті. Якщо думала, що тут я тебе не знайду, то все марно. - в його голосі було чутно холод та нотку злості. Він зробив ще крок до неї та зупинився. Його дивувала поведінка дівчини, бо вона не показувала страху, лише стояла впевнено та дивилася на нього.

— Я Емілі. - дівчина перервала його та голосно ще раз сказала своє ім'я. А тоді продовжила, — Я знаю хто ви такий та чому ви тут. Хоч нічого не пам'ятаю, та було б не погано пояснити мені чому ви хочете мене вбити? – вона казала це впевнено та гучно. В правій руці вона тримала на поготові пляшечку з жовтою рідиною, яку нещодавно розглядала.

— Чому я маю вірити тобі? Ти вкрала реліквію моєї сім'ї. Вбила моїх батьків. Ти зрадила мене, полишила без сім'ї і прокляла. Ти... прирекла мене на вічні страждання. Я буду вбивати тебе кожного разу, коли ти з'явишся тут. - він повільно підходив до неї. Казав кожне слово з лютою ненавистю у голосі, хоч і не переходив на крик. 

       В мить чоловік дістав ножа і замахнувся на Емі. Та щось пішло не так. Під ногами вже лежала розбита пляшечка, а він не міг ворухнутися.

— Що це за хрінь? - він зірвався на крик. Злість вирувала у його судинах. Легка хвиля жару, тоді холоду і паніки обдала його тіло. 

       Дівчина стояла притиснувшись до шафи позаду,трохи перелякана, бо сама навіть не помітила, як кинула пляшечку злякавшись за своє життя.

— Зілля, яке подіяло. - хвилинна тиша повисла у повітрі.  А тоді Емі відійшла до столу в двух метрах праворуч від неї.

— Я не розумію, - тихо мовив чоловік, та дівчина почула. – Чому ти так вчинила? Чому? ‐ він закричав на крайній фразі.

— Я дійсно нічого не пам'ятаю. Аби я пам'ятала – сказала би. Хотіла б я усе згадати. Але я не можу. — вона підвищила свій голос на останньому реченні. Емілі сперлася руками на стіл. Вона перевела погляд на нього і вони зустрілися очима. Тиша знов заполонила простір довкола. 

— Якщо ти безсмертний, і це через те, що я прокляла тебе тоді. Я позбавлю тебе безсмертя і житимеш собі своє життя. — вона пошукала пляшечку потрібну їй та взяла кров свою та чоловіка. 

       Поки чоловік намагався сказати їй, що це її не врятує, вона все підготувала і розбила пляшечку під його ногами. В цей момент він знов зміг ворушитися. 

— Схоже щось пішло не так. Схоже пляшечку не ту взяла. Тож тепер тебе нічого не врятує. — він почав підходити до дівчини. 

— Я би не була така певна, що ти й досі безсмертний. ‐ вона йшла назад, крок за кроком, а чоловік теж підходив ближче. Її серце колотало від страху.

       Чоловік підкотив рукав до ліктя та зробив надріз. Кров хлинула з його руки. Поріз був глибоким, та він не збирався загоюватися. 

       Емі в шоці, чоловік в шоці. Тиша. Він стікає кров'ю, дівчина в паніці починає шукати живу воду у своїй сумці на столі. Чоловік втрачає кров і свідомість. Він падає на підлогу.

— Едвін тримайся! - дівчина сідає поряд з ним, відкриває тремтячими руками пляшечку та виливає воду на рану. 

        Він у мареннях починає говорити нісенітниці.

— О, Есті. Моя Есті знов поряд. - дівчина нервує, бо рана все ще не загоюється. Вона бере краплини своєї крові та додає до води і знов виливає на рану. 

        Рана починає загоюватися і дівчина полегшено видихає. 

       Вона дивиться на чоловіка та відчуває сильне бажання торкнутися його щоки. І все ж вона торкається його. Рука чоловіка лягає поверх її, а тоді він притягає її до себе і цілує. Пристрасно і ніжно, як ніколи раніше. Ніби усе довкола немало значення, ніби він знов відчув щось, про що давно забув. Бажання вбити зникло, натомість він згадав як сильно він її кохав... Хоча ні, і досі кохає.