Читати книгу - "Будеш мені нареченою, Анна Пахомова"
- Жанр: 💙 Жіночий роман
- Автор: Анна Пахомова
- 149
- 0
- 23.09.24
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
1. Тимур
Я поправив краватку. І приготувався до засідання ради засновників нашої клініки. Сьогодні вирішується доля завідуючого кардіологічним відділенням, і при думці, що ця посада перепаде мені я не стримав легкої посмішки.
Почувши дзвінкий перестук високих підборів, я машинально обернувся, і усмішка сповзла з обличчя. До мене наближалася Марина Майстренко.
Чорт!
Її світле, коротко стрижене волосся ефектно обрамляло дещо незграбне обличчя, а лукавий погляд не віщував нічого доброго. Вона впевнено крокувала коридором, і мені спала на думку думка про левицю, яка запримітила здобич. У мене не було ні найменшого сумніву в тому, що здобич - саме я.
- Маринко, як приємно знову бачити тебе, - розспівуючи вимовив я, хоча останні півтора року я старанно ухилявся від її дзвінків, повідомлень і запрошень.
- Я б залюбки в це повірила, якби мені тільки не довелося залишити свою практику в обласній лікарні заради того, щоб "випадково" натрапити на тебе, - заперечила вона.
- Ти повернулася в Ірпінь? - сторопів я.
- Саме так. Тато пожертвував гроші на будівництво нового кардіологічного відділення - за моєю наводкою - і рада погодилася з його пропозицією найняти мене, щоб курирувати роботу відділення. Я щойно завершила подібний проєкт у Харкові, а тато дуже хотів, щоб я повернулася додому. Здається, ми з тобою працюватимемо разом у найближчому майбутньому, - додала Марина. - Тож тепер я новий член ради власників! Хіба не чудово?
Я ледве втримався, аби не закотити очі до стелі. Гроші Майстренків всюди, вони причетні до всього, що відбувається в місті. І авжеж не могли пройти повз такої клініки як наша.
А ще я пригадав розмову, як авідбулась всього півгодини тому з колегою:
- З нетерпінням чекаю початку засідання, хоча я зазвичай ніколи такого не кажу.
- Притримай свій ентузіазм, поки не почуєш, що скаже новий член правління. Можливо, у неї є власні міркування щодо кардіологічного відділення, - сказав мені наш венеролог.
- У неї? Я ще не зустрічав жінки, яку мені не вдалося б схилити на свій бік, - сказав я. Я не хотів, щоб доктор Бушман побачив у мені хоч краплю сумніву чи невпевненості. Ким би не був новий член правління, я упираюсь.
Бушман розсміявся і поплескав мене по спині.
- Радий це чути. Дивись тільки, щоб після твоїх схилянь не опинився у мене на прийомі.
Ми посміялись. А тепер я переві погляд на Марину. Виглядала вона дорого. І абсолютно не привабливо для мене.
- Радий чути, що рада взяла людину з твоєю кваліфікацією. - я розумів, що йому необхідно взяти себе в руки й увімкнути всю свою чарівність.
- Думаю, тепер, коли я працюватиму тут, у нас з'явиться шанс краще пізнати одне одного. І відновити те, на чому ми зупинилися.
Я знав, що не можу просто взяти і сказати "ні", але й знову зв'язатися з Мариною я теж не міг.
- Боюся, про це не може бути й мови.
- Чому? У лікарні немає правил, що забороняють особисті стосунки між співробітниками, - сказала вона, підморгнувши мені. - Я перевіряла.
- Справа не в правилах, Марино. Я заручений, - сказав я, - і я б не хотів, щоб моя наречена все неправильно зрозуміла…
Що я мелю? Шлюб це те, від чого я тікав, як від вонгю.
1. Люда
Все почалось після того, як Андрій спочатку нас покинув, а потім дуже невдало розбився в ДТП. Відразу після його похорону я почала бачити щоночі якусь муть. Прокидаєшся на ранок - а все болить. І найгірше - діра в грудях. Там ніби утворилась якась чорна прірва, яку неможливо заповнити нічим. НІ дитиною, ні якимось розвагами. Постійно болить і муляє.
Лиш завантаживши себе роботою вдається забутись на якийсь час.
Певно смерть колишнього чоловіка справила таке сильне враження на мене.
Я зиркаю на годинник - запізнююсь, розумію.
- Арсен! Підйом! - кричу сину. - Ми запізнюємось в садочок!
Сама ж підхоплююсь з ліжка і біжу у ванну кімнату. Швидко вмикаюсь, однією рукою фарбуюсь, іншою витягую з шафи одяг. Швидше, швидше.
- Арсене, ти ще спиш??? - кричу на малого.
Видиха., він не винний. Йому всього-на-всього чотири і він хоче поспати подовше.
Розбуркую дитину, паралельно стягуючи волосся у хвіст. Ще на сонного натягую шорти і чисту футболку.
Він тягнеться до подушки. Я наполягаю на умиванні.
Як би не квапилась, на роботу все одно запізнилась на п'ятнадцять хвилин.
Слава богу, ніхто не помітив. Я принаймні на це дуже сподіваюсь.
Але не пощастило.
Родіон Васильович підходи вже після обіду.
- Шевченко, я хочу поговорити про твої запізнення, - киває на свій кабінет.
Родіон лише на п'ять років старший від мене. Він доволі привабливий чоловік. І увесь свій час перебування на посаді старшого менеджера ставився до мене дуже лояльно. Тому я не відчуваю якось особливої небезпеки. сподіваюсь він ввійде в моє становище. Бути вдовою - нелегка справа.
- Сім запізнень за місяць, - Родіон тикає пальцем в монітор. - Ми хіба тобі за це платимо гроші? За марнування нашого робочого часу? А в минулу середу ти пішла на годину раніше з роботи!
- Арсена треба було повести до логопеда, а вас не було на місці, щоб попередити, - виправдовуюсь я.
- Людочко, я все розумію, - його он стає лагіднішим. - Мала дитина, у тебе купа лікарняних була весною. Я це пропустив повз очі…
- І я вам дуже вдячна, - киваю, усміхаюсь винувато.
- Одними словами подяку не викажеш, - продовжує він.
Встає з-за столу, і сідає в крісло поруч зі мною.
- А як ще я можу вам віддячити? - питаю здивовано. - Можу взяти якусь задачу понаднормово, затриматись в офісі я не можу - треба забирати Арсена з садочка. Але вдома виконати якесь завдання - цілком реально.
- Ну навіщо ж відбирати час проведений з дитиною на такі дурниці як робота? - питає він. І бере мою руку у свою.
По спині біжить зграя мурах. І відчуття наче дежавю. Лагідний погляд і улесливий тон. Десь я їх вже чула. Так, що в роті збирається кислуватий присмак блювоти. І нічні жахіття знову заполоняють груди. Де я могла це чути раніше?
Зусиллям волі забираю свою руку абсолютно спокійно. Без різких рухів. Хоча мені хочеться вскочити і бігти з кабінету геть. Що за дурня? Певно після смерті чоловіка мої нерви геть розхитались.
- Так, ви маєте рацію, - загальмовано кажу йому. - Тому обмежимось просто моєю вдячністю і обіцянкою виправитись. Я більше не буду запізнюватись, обіцяю!
- Людо, я не можу просто не реагувати на наявні косяки, - він зітхає. - Я зобов'язаний доповісти керівництву про ситуацію в офісі. У нас оптимізацію, і вони шукають причини звільнити кількох працівників. Слабкі ланки, так би мовити. Якщо я мовчатиму - про це обов'язково донесе хтось інший. Ти ж знаєш - у нас не колектив, а гадючник, кожен намагається вислужитись…
Швидко метикую, до чого він хилить, і чим це мені загрожує. Тільки не звільнення. Як мені тоді жити? Колишній чоловік залишив до всього ще й борги. Треба було або відмовитись від квартири, або погодитись на виплату його кредитів. я обрала другий варіант, розраховуючи що впораюсь. Бер роботи - навряд чи.
- І що ви пропонуєте? - питаю приречено.
- Ти ж вільна жінка, можеш зробити мені приємно.
Тиск в грудях раптово посилюється. Аж в очах темніє. Ніби опинилась в замкнутому просторі, який постійно звужується.Хочеться вдихнути повітря і втекти далеко з цього кабінету. Але я ціпенію, від нового, наче знайомого відчуття жаху. У вухах луною “зроби мені приємно”...Мене пересмикує від огиди.
- Боюсь що це неможливо, - кажу повільно.
- Така принципова позиція? - питає Родіон. - Домовмось про одне побачення. Сходив в кафе, поговоримо. Нічого непристойного, я клянусь, Людо. І може ти передумаєш.
В очах розвидняється. Мене не збираються примушувати до сексу негайно. Я дурепа, яка напридумувала казна-чого. Зрештою немає нічого поганого, якщо у мене буде можливість поговорити з Родіоном без пильних поглядів колег. Тому придушую внутрішній протест. І киваю йому.
- Кафе без непристойностей - звучить значно краще.
- От і чудово, Людо. Йди працюй, я пізніше тобі повідомлю час і місце.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Будеш мені нареченою, Анна Пахомова», після закриття браузера.