Читати книгу - "Так мало часу..., Аліна Шапошник (Аліса Кін)"

Святкування Хелоуіна з друзями ми планували давненько, і нарешті день наближався. Всі з нетерпінням обговорювали, які жахливі і водночас кумедні костюми ми вдягнемо, щоб налаштуватися на атмосферу цього давнього свята. Кожен обіцяв проявити кмітливість і творчість, аби вразити один одного своїми образами. Ми вже уявляли, як збиратимемося в затишній атмосфері осіннього вечора, сміючись і згадуючи страшні історії, якими хочемо поділитися.

Не обійдеться й без фото-сесії. Всі ми з нетерпінням чекали можливості оновити свої аватарки в соціальних мережах. Всі деталі вважалися важливими: від підбирання фонів до символічних реквізитів, які допоможуть створити справжню магію свята. Ми сподівалися на химерні і страшні фотографії, які зможуть перенести всю атмосферу Хелоуіна у наші стрічки новин.

Однією з головних родзинок залишалася музика. Ми планували насолоджуватися улюбленими піснями, затамувавши подих від звуків гітари. Старі хіти мали відносили нас у спогади, а нові композиції, — створити ідеальний настрій для вечора. Кожен акорд мав бути святковим міксом емоцій, на якому будувалися б дружні зв’язки, що зробили свято по справжньому незабутнім. 

* * *

Увечері на нашій вечірці панувала чарівна, проте трохи лячна атмосфера, адже дівчата вирішили нарядитися відьмами та мавками, створюючи справжній спектакль з костюмів і гриму. Їхні образи були настільки яскравими і креативними, що ми, хлопці, отримали свій досить скромний вигляд. Лише кілька атрибутів, на кшталт маски чи плаща, намагалися підкреслити дух свята. Відчуття свята обволікало все навколо, але наші наряди не могли змагатися з фантазією дівчат.

На стінах були розвішені страшні плакати, кожен з яких оповивав таємниці жахливих істот і незбагненних історій. Гарбузи з вирізаними обличчями, що симетрично сіяли помаранчеве світло, додавали таємничої чарівності нашій кімнаті. Свічки, розставлені по всьому приміщенню, кидали мерехтливі тіні, які, здавалося, живуть своїм життям, створюючи відчуття присутності чогось потойбічного. Напівтемрява накладала свій відбиток на нас, вносячи іскру страху, але водночас і передчуття пригод.

У цій магічній атмосфері ми всі разом занурилися в святкування, обмінюючись жартами та кумедними історіями, намагаючись забути про наші скромні костюми. Хоча дівчата привернули до себе усю увагу, ми також насолоджувалися моментом, адже разом ми створили унікальну святкову палітру. І попри все, цей вечір запам'ятається нам не лише яскравими образами, а й мить братерської підтримки й веселощів, які наповнили напівтемряву.

Тут хтось зненацька запропонував провести спіритичний сеанс. Я завжди ставився до таких речей з обережністю, вважаючи їх більше розвагою, ніж чимось серйозним, але азарт моменту змусив мене погодитися на роль медіума. Мої друзі жваво обговорювали, які духи можуть з’явитися. Серйозно вислухав інструкції щодо того, як взагалі потрібно проводити сеанс. Вони пояснили, як налаштуватися на зв’язок із потойбіччям і які фрази варто використовувати, щоб викликати духів.

Коли ми нарешті сіли в коло зі свічками, я відчував легке зворушення. Здавалося, на нас усім навалився настрій містики, але після кількох спроб вимовити формулу виклику духів, ситуація швидко перетворилася на хаос. Я так і не зрозумів, кого ми викликали, бо замість серйозності всі почали сміятися, жартувати та лякати один одного. Хтось раптом стукнув по столу, на що решта відреагувала диким криком і відчайдушним сміхом. Нічого не відбувалося у такій обстановці, і я вже думав, що, можливо, наші духи вирішили просто не брати участі в цьому безумстві.

Зрештою, ми просто завершили сеанс під гучний регіт і обмін жартами. Це був веселий вечір у колі друзів, але духи, які нам так хотілося побачити, мабуть, дійсно залишилися осторонь. Можливо, наступного разу ми спробуємо ще раз, але, чесно кажучи, я не впевнений, чи зможу змусити себе знову взяти на себе цю роль.

Зненацька раптовий біль всередині змусив мене підвестися з підлоги. Ні з сього, ні з того, наче невидима рука стиснула мій живіт, змусивши відчути, як у тілі розгортається справжня буря. Я обперся на стіну позад мене, намагаючись знайти опору в цій хаотичній ситуації. Дивні відчуття пронизували кожну клітину, немов вогняні голки танцювали під шкірою, розбуджуючи підсвідомі страхи. Всередині тіла стало гаряче, і цей вогонь розширювався, пожираючи спокій та рівновагу.

Тільки зараз, коли біль почав трохи втихати, я зрозумів, що дійсно почав приходити до тями. Але думки блукали в голові зі швидкістю каруселі: спогади про минулі події, невизначеність майбутнього, відчуття безпорадності, яке тиснуло в грудях. Головокружіння сплутувало мої відчуття, а потемніння в очах ставало все сильнішим — немов усі кольори світу раптом зникали, залишаючи тільки темряву. З тієї причини мій розум відмовлявся сприймати реальність, і я, ковзаючи по стіні, знову опинився на підлозі, де тиша невпинно наповнювала мене відчуттям безвиході. Як пазли мій мозок збирав шматки пам’яті. Не моєї.

Що це зі мною трапилось? Чому саме зараз?

Я вийшов з кімнати, і, хоча це здавалося дивним, ніхто не помітив мого відходу. Мені навпаки, не хотілося, щоб хтось звертав на мене увагу. У голові крутилося безліч думок, і я відчував, що потрібно розібратися у всьому цьому хаосі. Блукаючи по ілюзорним провулкам, я прагнув усамітнення, тиші, яка б дозволила мені на мить зупинитися і сконцентруватися на собі.

Мій шлях привів мене на стару дорогу, яку закрили ще приблизно п’ятнадцять років тому. Ця вулиця, що колись була частиною мого життя, тепер виглядала занедбано. Дерев'яні споруди, покриті пилом та мохом, мовчки розповідали свою історію, і мені здавалося, що я натрапив на свого роду забуте місце, з якого ніхто не повертався. Як тільки я ступив на цю дорогу, переді мною з’явилася постать, що дуже нагадувала смерть з фільмів — чорний напівпрозорий плащ, що не видно обличчя, вражаюче парила приблизно у метрі від землі. Її присутність викликала у мені змішані почуття: страх і цікавість. Я став на мить, не знаючи, чи продовжити шлях, чи повернутися назад до звичної метушні, від якої так намагався втекти.