Читати книгу - "Колейдоскоп, Voron"

~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~

 Тепер, коли будинок застиг у тиші, а його більше немає, я стою тут, у тіні дерев, і згадую кожну мить, наче перегортаю старий альбом.

 Дім мовчить, і з кожним днем у ньому залишається дедалі менше слідів його присутності. Всі речі, що були наповнені теплом його рук, тепер видаються холодними, мертвими. Я торкаюся стільця, на якому він любив сидіти, і відчуваю, як крізь пальці пробігає пустка. І тут, серед цієї порожнечі, я знаходжу лише спогади — яскраві, теплі, але водночас такі болючі.

 Тільки вчора я ще бачила його усмішку, його очі, що світилися від натхнення.

 Ми стояли біля старого каміна, де він показував мені свої записи, які вели до нових відкриттів. Він захоплено розповідав про свій останній проект, говорив про те, як прагне змінити світ. Я захоплювалася кожним його словом, ловила кожен погляд, і не знала, що ці моменти — останні, що їх більше не буде. Його голос лунав як музика, що тепер відлунює в порожньому домі.

 Кілька днів тому ми були у парку, де сонце огортало нас своїм теплом.

 Він сміявся, розповідав жарти, а я ловила його сміх, як проміння, що зігрівало мене зсередини. Ми ходили по алеї, де завжди цвіли сакури, і кожна пелюстка, що падала, здавалася обіцянкою весни. Він говорив, що ми зустрінемо старість разом, що ми будемо як ці дерева, завжди вдвох, незалежно від того, як швидко промайнуть роки. Я слухала його і вірила.

 І ще трохи раніше ми вечеряли під зорями, які, здавалося, співали для нас.

 Він відкрив пляшку вина, наче це був наш особистий тост з небом. Ми підняли келихи, дивлячись у ніч, і він прошепотів: "Слухай... зірки нам щось кажуть." Його очі сяяли в тьмяному світлі, і в той момент здавалося, що між нами — вічність. Я ще пам’ятаю, як його пальці торкнулися моїх, і ця мить запам’яталася мені так, ніби вона була обіцяним майбутнім.

 А ще трохи раніше ми планували новий дім.

 Він тримав у руках креслення, показував мені, де ми посадимо дерева, де поставимо лавочку. Він був переконаний, що наш дім стоятиме вічно, що дерева виростуть і обіймуть нас тінню, як турботливий батько. Він вкладав у кожну лінію на папері свою мрію, своє життя, і я бачила, що це був наш дім — дім, у якому ми разом знайдемо спокій.

 А зараз... зараз я одна.

 Сонце сідає за обрій, і я стою тут, на порозі дому, який ми ніколи так і не побудували разом. Його більше немає, але кожна мить, кожен спогад залишається тут, наче записаний на старих плівках. Я відчуваю, як стискається моє серце, коли я переглядаю наші мрії, що більше ніколи не стануть реальністю.

 Стіни мовчать, дерева не знають, як це — втрачати, і тільки зірки, що дивляться на мене з висоти, здаються такими ж безмовними свідками цієї тиші.
~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~ ✧ ~~ ✧ ~