Читати книгу - "Мистецтво брехні, Агата Задорожна"

– Вітаю, Таво. 

Голос прозвучав крізь морок і сонливість, але щойно сенс слів дійшов до в’ялого мозку, я відразу стрепенулася, розуміючи, що щось дуже і дуже не так. Я вже не сиділа на незручному сидінні громадського диліжанса, ні. Піді мною було оксамитово-м’яке крісло, точно мені незнайоме. 

Я відкрила очі так різко, що вони одразу ж засльозилися, щойно в них вдарило тьмяне світло листопадового дня. Але я все ж помітила темний силует, що сановито розвалився за столом прямо перед вікном. 

Я внутрішньо застогнала. Попалася. Таки попалася. А я ж, дурепа, вже повірила, що вийшла з усієї справи сухою, що та гуска з води. 

 – А Літа тобі за пазуху і в печінку, – вилаялася я тихо собі під носа, але чоловік попереду почув, і я майже відчула його посмішку. Захотілося гарчати.

Повернути зір виявилося не так просто, як я очікувала. А тіло відчувалося неповоротким, важким – наче мене вдарили якоюсь магією і не відпускали протягом доби, не менше. Та чому “наче”? Саме так все точно й було – бо я б не далася без бою. 

 – Ти, певно, здивована опинитися тут. 

Знову цей голос, від якого вухами прокотився дзвін. Я нарешті зуміла зосередити погляд і прокліпатися, зганяючи непрохану сльозу від неочікуваного світла. Велика, простора кімната, заставлена книгами й артефактами. Одне велике вікно – але розташоване дуже невдало, прямо за моїм тюремником. Що ж, доведеться з ним розібратися. 

Я не сказала жодного слова перед тим, як швидко рипнулася зі стільця, простягаючи руки вперед і формуючи на пальцях закляття. Точніше – спробувала. Руки виявилися надійно прив’язані до билець крісла невидимими путами, і я тільки похитнула його вперед, ледь не звалившись носом у килим. 

 – Гей, спокійніше, не так швидко, – чоловік встав з-за столу й притримав предмет меблів, та й мене разом з ним. Він виявився вищим, ніж мені здалося спершу, і точно дужчим – перемогти такого грубою силою навряд чи вдасться. Ось тільки… 

 – Не варто відразу кидатися в бійку, – сказав він, повертаючись до свого столу й розкішного крісла. – Це заборонено правилами академії. І, на жаль, навіть для викладачів. 

Чоловік дещо розчаровано зітхнув, а я тільки  розгублено кліпнула.

 – Що?.. – почала я і замовкла. Через мить запитала: – Де я? 

Чоловік зручніше вмостився у кріслі та взяв до рук горнятко чаю. Навпроти нього на столі я побачила ще одне. Призначалося воно, вочевидь, мені, ось тільки взяти його я не могла. 

 – Звісно ж, в академії магії. Столичній, – додав він. Говорив чоловік так, наче це було й справді очевидно, і я вже розуміла, чому. 

 – Що я тут роблю? – запитала я тихо, аби відвернути його увагу. Карі очі чоловіка зосередилися на моєму розлюченому обличчі, натомість припинили спостерігати за руками. Я тим часом вивільнила спершу одну долоню, а згодом й іншу. Втім, сиділа непорушно, аби не видати себе надто рано. Спершу потрібно зрозуміти, що в Літа тут відбувається. 

…Я розглядала варіант, що можу прокинутися в темниці. Насправді я засинала з цією думкою вже протягом кількох років підряд, але це місце зовсім не нагадувало підвали Гільдії шукачів. 

Вчора я сіла у швидкий диліжанс рейсом Анір – Сентра, аби назавжди зникнути з Естрії та стерти своє ім’я з історії та кримінальних паперів. І на мить навіть повірила, що мені це вдасться. Вочевидь, надто рано раділа. 

 – А ось це маєш вирішити ти. Я бачу, ти мене не впізнала, тож дозволь відрекомендуватися – Ярош Верес, ректор цього славетного закладу, – чоловік обвів рукою кімнату, посміхаючись радісно і безтурботно, і в мене майже розкрився у здивуванні рот, але в останню мить я себе все ж стримала. 

Про Вереса я, звісно ж, чула. Наймолодший ректор в історії столичної академії, та до того ж перший простолюдин! Про нього та його силу ходили легенди. А ще – про його статки та миловидне лице. Мені він вже заочно не подобався; а тепер, коли я дивилася у це відкрите, справді красиве обличчя, він мені не подобався ще більше. 

– Що саме я маю вирішити? 

– Свою подальшу долю, – чашка чаю зі дзвоном опустилася у порцелянове блюдечко. – Бачиш, Таво, твоя ситуація зараз дуже й дуже  непринадна. А ще – непевна. 

Я скривилася – нехай скаже мені щось нове. 

– І, по-хорошому, вже зараз ти мала б бути у підвалах шукачів, або й у темниці, або й у засланні, – продовжив Верес як ні в чому не бувало. – Але річ у тому, що в академії вже як рік висить вакансія. І мені подумалося, що вона ідеально підійде для людини з такими навичками, як в тебе. 

Втримати нейтральний вираз на обличчі я все ж не змогла, і брови поповзли вгору, аж до скуйовдженого волосся. З якими такими навичками? Крадіжками, шпигунством, найманством? 

– Відкриваєте факультет брехні? – запитала я грубо і ледь не закашлялася. Голос за довгий час бездіяльності встигнув всохнути. 

– Пригощайся чаєм, Таво, – щедро запропонував Ярош. – Бачу, ти вже звільнила себе. Ні, ніяких нових факультетів – нам би втримати на плаву ті, що вже є. Зокрема, факультет менталістики. 

На лиці ректора застигнув неприємний вираз, наче він проковтнув разом цілу цитрину. Я, майже не думаючи, простягнула руки до чаю, але пити не стала – все ж я не була настільки дурною, нехай навіть й дала себе впіймати. Та чашку можна метнути в голову, а це вже краща зброя, ніж нічого.