Читати книгу - "Впізнай мене, Мар'яна Доля"

Я лежала на великій гладенькій плиті, схожій на мармур. Ну,  мені уявлялося, що це мармур, бо навколо панувала повна темрява. Чи то я знаходилася в приміщенні без вікон, чи то в мене  були зав’язані очі. Я спробувала  підняти руки і зняти цю пов’язку, але не змогла навіть поворушитися. Мої руки і ноги були міцно прив’язані до чогось, до якихось стовпів…

Паніка переповнила мене, я засмикалась, спробувала закричати, та з рота вирвалося ледве чутне мурмотіння. Чомусь я була впевнена, що мене збираються принести в жертву. Десь здалеку долинало рівномірне гудіння, а ще ніби уривки чиїхось голосів. Але вони то наближалися, то віддалялися, і я не могла розібрати жодного слова, наче незнайомці  розмовляли іноземною. 

“Це сон! Мені все сниться!” — раптово зрозуміла я. 

Відразу полегшення затопило свідомість. Як я не здогадалась одразу! Я ж мала дієвий спосіб для боротьби з нічними жахіттями! Потрібно було спершу міцно заплющити очі, а тоді різко розплющити, і обов’язково прокинешся, побачиш свою спальню, ліжко…

Я замружилася, що було сили, а потім різко розімкнула повіки. По очах різонуло холодне світло, і я знову їх заплющила. Але в ту мить, що вони дивилися на світ, я зрозуміла, що щось зі мною не те. Перед очима промайнула біла стеля і  якийсь штатив, від якого тяглася довга трубка…

Я спробувала ворухнутися, але не змогла це зробити. Невже мене паралізувало?Знову розплющила очі, тепер уже не було так боляче, хоч все одно дискомфортно. Повернула голову набік, вона рухалася тяжко, немов шия затерпла від довгого лежання.

 — Несторе Сергійовичу, хвора  отямилася! — почула жіночий голос. 

До мене схилилася молода жінка років тридцяти з гладенько зачесаним темним волоссям і широко розставленими карими очима. 

 — Я не можу рухатися, — ледве чутно прохрипіла я. 

 — Не можете, бо ми вас прив’язали, ви були без свідомості, але поводилися дуже неспокійно. Могли зірвати пов’язки, — пояснила медсестра.

 — О, здається мені не треба перевіряти стан вашого розуму, — тепер поряд із обличчям медсестри з’явилося ще одне, яке належало літньому чоловікові з сивим волоссям і сіточкою зморщок біля очей, що свідчили про життєрадісний характер. — Як ви почуваєтесь? В очах не двоїться, не нудить? 

 — Наче ні, — я  кашлянула. — Тільки голова якась важка. І пити хочеться…

 — Зараз Ліза дасть вам попити, — лікар поклав теплі пальці мені на шию, зазирнув у очі. — І відв’яжемо вас від ліжка. А потім ви розкажете, що з вами сталося. Тут з поліції цікавились. Але при вас не було жодних документів.

 — Що… що зі мною сталося? — прошепотіла я і знову закашлялась. Горло було сухе, як наждачний папір.

Медсестра піднесла до моїх вуст склянку води з соломинкою. і я зробила відразу великий ковток. Потім почала пити спокійніше, і швидко склянка спорожнілпа.

Тоді Ліза по черзі відв’язала від поручнів збоку ліжка спершу мої руки, потім ноги.

 — Але не вставайте, у вас струс мозку і шви на обличчі і руках, — попередила вона. 

Я підняла одну руку, вона була забинтована до самого ліктя. Відчула якесь  неприємне смикання, але болю не було. Мабуть, мені вкололи знеболююче.

 Повернула голову вбік, де навпроти ліжка стояв якийсь монітор, що був вимкнений, і в його склі відбивалася розпростерта на ліжку  істота з повністю забинтованим обличчям.

Потрібно було трохи часу, щоб зрозуміти, що то була я власною персоною. Що зі мною сталося? Чому я вся в бинтах, як єгипетська мумія? 

 — Назвіть, будь ласка, своє ім’я і прізвище, — лагідно, але наполегливо промовив лікар. — Де ви живете? У вас є родичі? 

 — Я… — затнулася, обводячи очима палату, за вікнами якої шумів осінній дощ. — Я не знаю…

Те, що я зараз відчувала, було схоже до того, коли намагаєшся згадати чиєсь ім’я чи назву пісні, і це слово вертиться на краю свідомості, але в руки не дається. І від того відчуваєш роздратування та все більше зусиль прикладавєш, щоб нарешті усе згадати… Раптом праву скроню ніби проштрикнули гвіздком, і я мимоволі смикнулась, підіймаючи догори важкі руки. До них ніби прив’язали по гирі. .

 — Моя голова!

 — Не хвилюйтесь, — лікар обережно натиснув на моє плече. — Лежіть, не вставайте… Таке буває при травмах,  вам треба поспати. Зараз Ліза вколе снодійне. А потім ви прокинетесь і все згадаєте…