Читати книгу - "Не клич Його на ім'я, Максим Голубєв"

Будинок стояв на вершині пагорба, суворий і мовчазний, ніби застиг у часі. Під світлом місяця горгулії на карнизах здавалися живими. З кутків даху звисали дельфіни, хвости яких чітко вимальовувалися на тлі неба, а на даху височіли жіночі фігури русалок з тризубами, мовчазні вартові цього місця. Стовбурами колон біля входу нагору вилазили ящірки, ніби готові стрибнути на кожного, хто наважиться зайти.

Група відвідувачів неспішно просувалася через старовинні зали під час нічної екскурсії. Темрява за вікнами лише підкреслювала тривожну атмосферу, створюючи ілюзію, ніби будинок спостерігає за кожним кроком гостей.

— Ласкаво просимо до Будинку з Горгуліями, — почав гід, літній чоловік із сивим волоссям і спокійним поглядом блакитних очей. — Цей будинок був збудований у 1912 році архітектором, чиє ім'я досі викликає подив і захоплення.

Група зашепотіла між собою, студенти з цікавістю обговорювали почуте. Їхні чорні плащі та мережива тонули в напівтемряві кімнат. Ірина, дівчина з темними губами й численними срібними прикрасами, не змогла стримати питання.

— Кажуть, що архітектор був надзвичайно ексцентричною особистістю, — промовила вона. — Це правда?

Гід усміхнувся і кивнув.

— Архітектор був, безумовно, неординарною особистістю. А ще, схоже, доволі відчайдушною людиною, бо цей будинок зведений на місці, яке саме по собі було прокляте, — сказав гід тихо, його голос наче змінився, став більш проникливим. — Колись тут стояв старий водяний млин. Подейкують, що мельник, який володів ним, знався з нечистою силою, як і багато його колег. Люди шепотіли, що він уклав угоду з темними силами, аби його млин працював навіть тоді, коли річка пересихала.

Свічки кидали на стіни довгі тіні.

— Однак угоди з потойбічним світом ніколи не закінчуються добром, — продовжив гід, мимоволі переводячи погляд на ніч за вікном. — Мельникова дочка загадково зникла. Хтось казав, ніби вона втопилася у річці під млином, інші — що стала жертвою темних ритуалів батька. А самого мельника покарали люди. Звинувачуючи його у відьомстві, розгнівана юрба зачинила його у млині та спалила живцем.

Група затамувала подих, слухаючи ці моторошні слова, а темрява у залі, здавалося, ставала ще густішою.

— З тих пір це місце назавжди залишилося під прокляттям. І навіть через багато років, коли архітектор вирішив побудувати тут будинок, старі легенди знову ожили. Достеменно невідомо, чи знав він про цю історію, але факт лишається фактом: будинок зведений на місці спаленого млина, і кажуть, що іноді тут можна почути стогін з минулого...

На цих словах гід зробив паузу, даючи присутнім можливість прислухатись до тиші та осмислити почуте. Група рухалась далі залами, оглядаючи химерні скульптури та орнаменти на стінах. Тіні продовжували тремтіти, створюючи ілюзію рухів у кожному темному куточку будівлі.

— Я чув, що архітектор був не просто будівельником, — раптом промовив молодий чоловік із задумливим поглядом, загорнутий у темний плащ. — Кажуть, його життя було не менш цікавим за цей будинок.

Гід зупинився і посміхнувся:

— Ви маєте рацію, — відповів він. — Архітектор був не лише талановитим, але й мав достобіса захоплень, наприклад, неабияку пристрасть до мисливства. Він подорожував по світу і усюди полював. Одного разу після сафарі він привіз до міста слона та жирафу, яких потім прогулював центральною вулицею. Тоді це стало справжньою сенсацією.

Група загомоніла, намагаючись уявити цю сцену. Гід продовжив екскурсію:

— Деякі зі скульптур, які ви бачите тут, натхненні саме його подорожами. Горгулії, ящірки, слонячі голови — це все відображення його мандрів.

Далі вони увійшли до їдальні, де стіни були заповнені сценами полювання, а мисливські трофеї власника, черепи та роги, висіли поряд із численними опудалами птахів і звірів.

— Усі ці деталі свідчать про його пристрасть, — зауважив гід. — Він привозив трофеї з далеких експедицій, і кожен з них має свою історію.

Екскурсія рушила далі, кожен крок у просторі цього незвичайного будинку відкривав нові деталі, і кожен новий зал здавався ще більш химерним і загадковим за попередній.

Кімната, до якої вони увійшли, знаходилася на самому верхньому поверсі будинку, схожому на вежу. Вона мала форму ротонди, велика і велична, із високими вузькими вікнами, що виходили на всі боки. Вікон було вісім, і з кожного з них відкривався чудовий вид на місто.

— Саме тут архітектор влаштовував свої знамениті спіритичні сеанси. Він був одержимий окультними науками та езотеричними знаннями. Після подорожі до Африки, де його врятували місцеві шамани, архітектор почав шукати відповіді на питання, які давно мучили його душу. Він вірив, що через спіритичні сеанси можна дізнатися більше про таємниці буття.

Гід зробив паузу, оглядаючи зацікавлені обличчя студентів.

— Легенди про ці вечори розповідали роками, — посміхнувся він.

Владислав, молодий хлопець з чорним волоссям і срібними кільцями, зробив крок уперед.

— А чи правда, що архітектор був членом таємного окультного ордену? — запитав він, його голос звучав упевнено і трохи нахабно. Владислав був захоплений окультизмом, і це питання цікавило його вже давно.

Гід ледь помітно посміхнувся, але цього разу його посмішка була більш загадковою, наче він тримав у собі щось більше, ніж хотів показати.