Читати книгу - "Меч дракона Олдера. Дракон і Птаха, Елена Радькова"

Я шукала тебе, залишала сліди,

На камінні полум'яний знак..

Так бажала любов вберегти від біди,

Що безодні не бачила край

І не знала, мій світ, що кохання - імла,

Що коханого меч забере...

Твоє серце ховала від мороку й зла,

Та пророцтва драконів про смерть...

(“Зоряний пил. Плач Мілери”  Епос Кабору)

Пройшов рік з того часу, як Мілера втекла від батька із Вілуаром, герцогом Аразії. Вони жили в покинутій вежі, яка стояла осторонь від нового замку Каборських Віналі. Здавалося, Боги будуть прихильні до них. Герцога Аразі і Мілеру тут ніхто не знав, тому вони безперешкодно, не ховаючись, ходили вулицями Кабору. Хоча на таку красиву пару неможливо було не звернути уваги, колір шкіри Мілери видавав в ній чужинку.

А в цей час замок Віналі приймав гостей. Стіл ломився від страв. Кабор шанував Повелителя Чаклунів.

Віналі були однією з найбагатших володарів. Через це Кабор завжди був об’єктом розбійницьких нападів. Чаклун Вонг створив його наполовину міфічним і разом з тимдуже міцним і неприступним . Віналі були зобов’язані чаклунам своєю безпекою. Саме їм був призначений меч Олдера, який повинен був принести, як вважали каборці, їм славу та захищеність.

-Я відчуваю, що моя донька тут - промовив Маріель і обережно пригубив янтарне вино.

Він сидів поряд с повелителем Кабора-Эгардом Першим Віналі.

- Маріель, - підняв погляд на повелителя чаклунів молодий Віналі - я дав тобі повну свободу. Я не буду перешкоджати пошукам.

- Я знаю – відповів Маріель - і відчуваю, що зло множиться.

«Але чи то зло ...» - вже не вголос... подумав Маріель - «Я відчуваю, що вони вже не вдвох, а їх вже троє, а може навіть четверо і хтось з них або руйнівник, або вічний вигнанець. Я знайду їх, вони десь поряд».

А нічого не підозрюючи Мілера і Вілуар сиділи біля моря і милувались заходом сонця.

- Я знаю, що того, кого дуже покохаю, повинна буду віддати мечу дракона Олдера. Вибач мені, Вілуар, якщо в нас буде хлопчик, то можливо це буде він.

- Мілера! Невже! Я найщасливіший! – Він світився від радості, він кружляв, потім, обійнявши її коліна, завмер - Невже в мене буде син?! Я зроблю усе, щоб хлопчик ніколи не торкнувся цього меча!

Він обійняв Мілеру, і знову вони були схожі на дракона та птаху.

Мілера раптом різко відчула присутність чогось величного і  всепоглинущого. Холодок побіг по шкірі. Так зазвичай вона передчувала появу батька.

- Батько за мить буде тут. Треба втікати.

Озирнувшись Вілуар побачив людей, які швидко наближалися до них. Це була свита Маріеля. 

Маріель виник наче з піску, який вкривав узбережжя.

- Мілера, ти ж знаєш, що народжена тобою дитина буде віддана мечу Олдера! І я відчуваю, що ти носиш дитину! Господи, він же буде наполовину Аразі! Але ж мечем повинен володіти тільки нащадок чаклунів!

Але закохані, не дослухавши Маріеля, знову зникли, попросту розчинилися, наче піна морська.

І знову старий замок, і знову країна Лілових хмарин. Вілуар та Мілера уподобали собі помешкання подалі від Кабору, усе ж таки не схотіли залишати цю країну. Мілера сиділа у ліжечка чудового, красивого хлопчика і співала йому колискову. Знову відчувши холод вона окликнула герцога Аразі.

- Він близько, він знайде нас – сказала вона герцогу. – Пообіцяй мені, що не віддаси йому хлопчика.

- Мілера, про що ти? Я не віддам йому ні тебе, ні сина.

Несподівано сильний порив вітру увірвався у вікно і полум’я у каміні затремтіло. В кімнаті з’явився Маріель. Він попрямував прямісінько до колиски із хлопчиком.

-Ні! - закричала Мілера - ні, я не віддам його! Батько, ти ж знаєш, що силу меча може приборкати тільки чарівник із чистою кров’ю, а він наполовину Аразі! Він не витримає…

Вона кинулась до батька і …. Вона була схожа на білу закривавлену птаху…

Вілуар  кинувся до неї.

- Ромуель - шепотіла вона….- Я вчила тебе…

Аразі встиг схопити сина, нахилився над Мілерой…

Вони зникли, їм судилося повернутися в країну Співочого туману, але яким повернеться туди Вілуар... Жорстокість та злоба заволоділи герцогом. То був дракон, який жадав помсти, а вмісті с тим і здобичі. Він поклявся винищити чаклунів, він хотів відплати їм за смерть своєї Мілери, і він до божевілля любив Ромуеля, якого йому прийшлось довго ховати.

Після смерті Мілери  Аразі повернувся у свою країну, йому прийшлося одразу женитися, щоб зміцнити свою армію та свою державу. Він оженився з володаркою разючих богомолів, так називали себе мешканці скелястої маленької країни. Вони були непереможними воїнами та потрібні були Вілуару, щоб здійснити свою помсту. Повелителька була вдовою і в неї був маленький син Менсок. Ось від неї ретельно приховував походження Ромуеля Вілуар.