Читати книгу - "Море пам'ятає , Шепіт Оповідачки"

Вітер ніс солоний запах моря, змішуючи його з ароматом дощу, який щойно вщух. Хвилі розбивалися об кам’янистий берег, їхні голоси звучали, ніби шепіт древніх таємниць.  

Едвард стояв на краю дерев’яного причалу, загорнувшись у темний плащ, і вдивлявся в далечінь. Він завжди любив море — не лише за його безмежність, а й за те, що воно не належало нікому. Воно завжди забирало, але ніколи не віддавало.  

Він виріс серед кораблів, на палубах, вкритих сіллю, і вітрилах, що ловили бурю, як приречені крильця метеликів. Відколи себе пам’ятав, його завжди тягнуло туди, де не було суходолу. Але навіть серед штормів, серед криків чайок і шелесту хвиль, він відчував дивну порожнечу, ніби його душа чекала чогось, чого він і сам не міг пояснити.  

Того вечора він не міг заснути. Щось у ньому вирувало неспокоєм, змушуючи піти на берег. І там, серед уламків рибальських сітей і піни після шторму, він побачив Її.  

Спершу хлопець подумав, що це звичайна дівчина — тонка фігура, довге мокре волосся, розкинуте по піску. Але коли він підійшов ближче, його подих перехопило. Там, де мали бути ноги, блищала срібляста луска, а хвіст ледве рухався у ритмі відступаючої хвилі.  

Русалка.  

Едвард не знав, що сильніше — здивування чи відчуття, що він завжди мав її зустріти. Моряк опустився на коліно, не зводячи з русалки погляду. Вона дихала важко, ніби з останніх сил, її груди ледь підіймалися. Очі, коли вона відкрила їх, були кольору глибоких морських безодень.  

Едвард знав, що мав би боятися. Але не боявся.  

Він простягнув руку, щоб торкнутися її, не знаючи, що цей дотик змінить його життя назавжди.

Едвард затримав подих, коли його пальці торкнулися її руки — прохолодної, майже крижаної на дотик, ніби вона була створена з самого моря. Русалка здригнулася, її очі розширилися від страху, і вона спробувала відсунутися, але була надто слабкою.  

— Все добре, — прошепотів він, хоча не був певен, кого намагається заспокоїти — її чи себе.  

Вона дихала важко, з грудей виривався тремтливий звук, схожий на схлип. Від її тіла тягнулася сітка, затягуючи плавник у смертельну пастку. Це було причиною її слабкості — рибальська пастка, покинута і забута людьми, що навіть не підозрювали, кого вона може схопити.  

Едвард обережно взявся за грубі нитки, намагаючись не зачепити  ніжну шкіру русалки. Вона не зводила з нього погляду, але вже не намагалася вирватися. Було щось хворобливо знайоме у цьому погляді — страх, змішаний із надією, така ж боротьба, що жила в ньому самому.  

Коли він нарешті звільнив її, вона різко вдихнула, ніби тільки зараз зрозуміла, що може дихати.  

— Ти можеш говорити? — тихо запитав він.  

Русалка на мить заплющила очі, наче зважуючи його слова. Потім її губи трохи розімкнулися, і голос, що здався йому схожим на шелест хвиль, прошепотів:  

— Ти не боїшся мене?  

Він на мить замислився, перш ніж відповісти.  

— Не знаю, — сказав він чесно.  

Її очі затрималися на ньому ще трохи, потім вона обережно провела пальцями по його руці — тепер вже вона наважилася доторкнутися до нього.  

— Тоді ти не такий, як інші.  

Її голос звучав сумно, як морська пісня, яку співають привиди вітрів.  

Хвиля підкотилася ближче, торкаючись її плавника, і вона зітхнула.  

— Я мушу повернутися, — сказала вона, і в її голосі було щось схоже на жаль.  

Едвард кивнув, хоча всередині нього розлилася незрозуміла гіркота. Він не хотів, щоб вона йшла.  

— Як тебе звати? — запитав він, коли вона почала занурюватися у воду.  

Вона подивилася на нього через плече.  

— Мелісса.  

І перш ніж хвиля забрала її у глибини, він почув, як вона тихо промовила:  

— Ми ще зустрінемось...