Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

Володимир Білінський

УКРАЇНА-РУСЬ

Книга друга

Князі Галицькі-Острозькі

Частина перша

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА

КНЯЗІ: РОМАН МСТИСЛАВОВИЧ (1199–1205)

ДАНИЛО РОМАНОВИЧ (1238–1264)

1. Напередодні

Галицько-Волинська держава постала 1199 року, коли волинський князь Роман Мстиславович посів Галицький престол і, таким чином, об’єднав два удільних князівства Русі та утворив нове державне об’єднання — Велике Галицько-Волинське князівство. До 1199 року Волинь і Галичина існували окремо.

Галичина і Волинь — давні праукраїнські землі, які обживалися нашими предками з часів Трипільської цивілізації.

«Між волинянами на півночі та уличами і тиверцями на півдні мешкали літописні східнослов’янські хорвати. Регіон їхнього розселення охоплює Українське Прикарпаття. Важливим з цього приводу є згадка арабського аноніма IX ст. про річку Рута, яка протікає по території хорватів. Вона бере свій початок між печенігами, уграми і Руссю в горах, які ідентифікуються X. Ловмянським з Карпатами, а сама р. Рута — з Прутом» [164, с. 181].

«Плем’я білих хорватів, що в IX ст. заселяло Галичину, підкорялось князю Олегу і брало участь в його походах. Тої епохи на львівських пагорбах існувало декілька давньослов’янських святилищ. Кам’яні фігури з них стояли ще в XVII ст. і шанувались навколишнім населенням, яке приносило їм жертви: ярину, гриби, рибу. Володимир Великий прилучив ці землі до своєї держави в походах 981, 993 років» [53, с. 14].

Не будемо розповідати історію становлення Галицької землі. Вона досконало досліджена кращими українськими істориками. Зазначимо тільки — ще з далеких часів на Галичину насідали поляки, угорці, німці та інші сусідні народи й племена, намагаючись привласнити собі ту мальовничу землю. Тому нашим предкам доводилося у всі часи захищати кордони своєї землі як на сході, так і на заході, півдні та півночі. Стосувалося те й Галицької землі. Десь із 1084 року цей край потрапив до рук онуків Ярослава Мудрого — Рюрика, Володара, Василька, які не без успіху протидіяли уграм, полякам та своїм князям-родичам, що посягали на їхні володіння.

Найгучнішого успіху Галичина досягла за князювання Ярослава Осмисла (30-ті роки XII ст. — 1187 р.), який володів князівством із 1153 року і просунув свої володіння до берегів Чорного моря. Після смерті князя Ярослава Осмисла 1187 року розпочалася боротьба між його синами за князівський престол, чим скористався волинський князь Роман Мстиславович та захопив Галич і Галичину.

Волинь. Ще з часів княгині Ольги Великі київські князі підпорядковували Волинські землі своїй владі. 1173 року Волинь успадкував князь Роман Мстиславович, син князя Мстислава Ізяславовича. Саме він, як говорилося вище, після смерті галицького князя Ярослава Осмисла захопив Галицьке удільне князівство. Проти нього виступив син Ярослава — Володимир ІІ.

«На жаль, в цій боротьбі за Галичину вперше були залучені Польща і Угорщина, чиї правителі давно прагнули заволодіти краєм. Син Ярослава Володимир II спробував вернути владу в князівстві за допомогою свого родича угорського короля Бели III. Але той, усунувши Романа, посадив в Галичі свого сина Андрія. Володимир II знайшов захист в імператора Священної Римської імперії Фрідріха І Барбаросси Гогенштауфена, з яким підтримував дипломатичні контакти його батько і, можливо, визнав сюзереном. Імператор, що вибирався в третій хрестовий похід, зобов’язав свого васала польського короля Казимира Справедливого допомогти Володимиру II. Хоча існує легенда, що по дорозі в Угорщину, де Бела III згідно із домовленостями готував для хрестоносців запаси провіанту, імператор особисто 1189 р. посадив Володимира II в Галичі. Задля династичних цілей Роман одружив свою дочку з сином Володимира II Васильком. 1199 р. Володимир II помер, що дозволило Роману посісти галицький княжий стіл і створити єдину Галицько-Волинську державу» [53, с. 15].

Хто ж проживав на теренах Волині у ті далекі часи? Ця тема в українській історичній науці досліджена непогано. Так сучасний науковець Л.П. Михайлина у праці «Слов’яни VІІІ–Х ст. між Дніпром і Карпатами» досить-таки конкретно зазначив:

«На Західному Бузі розташовувалися волиняни, назва яких походить від Волиня — центру їхнього княжіння. У більш ранній період на цих землях, за літописними недатованими свідченнями, мешкали дуліби і бужани…

Таким чином, ми маємо своєрідний послідовний ланцюг назв дуліби — бужани — волиняни одного і того ж самого племінного об’єднання» [164, с. 180].

Мені вперше доводиться читати сучасного українського науковця, який чітко зазначив думку про спадковість давніх племен на українських теренах та зміну їх імен в часі. І хоча шановний дослідник поки що веде мову про три-п’ять століть, скажімо, з VII до ХІІ-го, — це є вірний напрям руху нашої історичної науки. Бо далі треба протягти той неперервний ланцюг українських племен до гунських часів і встановити їх ім’я — гуни, як величали племена давньої української землі мешканці Стародавнього Риму. А потім рухатися до скіфо-сарматської доби, коли великий Геродот назвав племена Волині — неврами. Головне, що нам, українцям, треба засвоїти із давньої історії до княжої доби, це те, що саме наші предки — праукраїнці, як би їх не називали у давні часи сусіди античної Греції, великої Римської імперії, Східної Римської імперії, так званої Візантії, ніколи не покидали своєї землі, хоча мандрували по всьому світу, і саме наш український етнос тисячі років обробляв та захищав свою землю і творив свою культуру на ній.

Великий український історик Віктор Петров у праці «Походження українського народу» пояснив, чому ми майже нічого не знаємо про свої початки. Не існувало історичних праць, в яких би такі дослідження велися. Російська імперія наклала жорстоке «табу» на це питання. Тому істориків (і не тільки), які навіть дотично торкалися цієї теми і повідомляли незаперечні, правдиві факти, як правило, усували з кафедр і гнали подалі від столиць, як професорів Й.М. Бодянського, В.І. Григоровича та інших.

Усі професори імперії так званого радянського часу сповідували російські шовіністичні міфи про «колиску трьох братніх народів». То був незаперечний догмат. Ось що писав професор В. Петров після Другої світової війни про походження українців: «Література, в якій висвітлювалося б питання походження українського народу, дуже невелика. Власне кажучи, вона обмежується двома працями: книгою — власне, брошурою — відомого археолога, основоположника української археології В. Хвойки «Обитатели древнего Поднепровья», що вийшла р. 1910 в Києві, в якій автор в дуже стислому вигляді підсумовує загальні висновки своїх багаторічних археологічних студій, та розвідкою проф. Вадима Щербанівського «Формація української нації», яка вийшла р. 1941 в Празі у виданні Ю. Тищенка. Це в основному все, що ми мали й маємо досі в питанні про походження українського народ» [137, т. 2, с. 1001].

Тому й не існувало в нас праць про єдині корені походження племен: тиверців, дулібів, бужан, уличів, волинян, полян, білих хорватів, сіверян та