Читати книгу - ""Круки", Світлана Фоя"

       Не звертаючи жодної уваги на спеку, Ая милувалася краєвидом зелених полів і солодким запахом рожево-білих квітів, назви яких ще не знала. Та хіба має значення якась там назва, якщо вона ніяк не впливає на аромат? Під колесами велосипеда тепло шурхотів пісок, засмаглі ікри її ніг вкривала біло-сіра пудра куряви, пасма волосся лоскотали щоки, а сонце весь час намагалося заглянути прямісінько в очі. Чудова прогулянка!

         Минувши пшеничне поле, дівчина повернула в бік темної смуги лісу, що з’явилася на горизонті і за якою знаходилось сусіднє село. Ая завжди любила подорожі на велосипеді, а тому об’їздила довкола свого села всі поля й ліси, побувала біля всіх відомих джерел, струмків та ставків, в усіх балках, на всіх пагорбах. Зараз в її плани входило дослідження маловідомих доріг у сусідні населені пункти.

         Проїхавши досить широку лісосмугу, дівчина опинилася на вихилястій ґрунтовій дорозі, що дерлася на крутий пагорб..

         Пагорб виявився незвичайним – гола, глиниста верхівка в самому центрі мала незначне заглиблення, і тінь старезного дерева залягала якраз на його пересохлому, потрісканому дні, де мабуть раніше стояла вода.

        Роздивившись дерево, Ая здогадалася, що саме про нього чула стільки цікавих і моторошних історій. Дерево, яке для цих країв стало майже легендарним, мало назву Чортові Вила. Люди розповідали про нього різне: нібито на ньому, в сиву давнину, вішали всіляких розбійників, а у Другу Світову німці повісили кількох партизан; ніби під тим деревом, в деякі особливі ночі, збирається всяка нечисть, щоб поповнити сили, і її гуляння чути по всьому полю; ніби воно пустило коріння у саме пекло.

         А про пагорб казали, що під ним б’ють джерела з живою й мертвою водою, по яку приходять відьми та деякі знахарі, що знають спеціальні закляття, без яких чарівну воду не добудеш. Кажуть, що набрати чарівної води можуть тільки ті, що не носять натільного хреста.

         Ніхто не знав, що то за дерево й скільки йому літ: товстелезне – не охоплять і троє людей; крона розходиться  трьома товстими голими гіляками, і всі три стирчать прямо в небо. Тому й названо – Вила. Хоч крона була без листя, а кора потріскана й відпадала, мертвим дерево не здавалось. Доторкнувшись чорного стовбура, Ая відчула, як в середині нього щось пульсує, ніби під корою скажено швидко циркулюють соки. Відсмикнувши руку, вона підійшла до заглиблення в землі і, підібравши достатньо довгу суху гілку, що лежала неподалік, почала колупати відшаровані земляні луски. Колупнувши особливо велику, дівчина аж відскочила від краю заглиблення – з-під шматка землі виліз величезний вуж, з двома яскравими цятками на голові, і поповз до того краю ями, де щойно вона сиділа. Ще й звідкись прилетіли два чорних круки,  вмостились на дереві й завели безперервне, ніби розгніване, каркання. В їхніх очах-намистинках Аї привиділася погроза. Хоча то могла бути лише гра її уяви.

         Дівчину, зазвичай не боязку, пройняв неприємний дрож. Піднявши з землі велосипед, вона вирішила повертатися додому: покаталась вже чималенько, тай на заході заклубочились темні хмари, що явно передвіщали дощ.

         Дорога назад була легкою, але вже не такою приємною. Аї весь час увижалася якась нісенітниця. Дошкуляло відчуття ніби за нею хтось слідкує. Незрозумілий, безглуздий страх підганяв дівчину, і вона примушувала свій велосипед майже летіти. Ая навіть не спинилася нарвати додому букет з красивих польових квітів, хоча це було майже традицією.

         На краю поля, біля асфальтованої дороги, дівчині зустрілась якась дивна жінка. Її довга однотонна сукня була кольору вигорілої трави, ноги босі, а розпущене русяве волосся сягало колін. Красу її витонченого обличчя псував неприємний погляд. Ая проїхала б мимо, та перед трасою ґрунтова дорога перетворювалася на піщану пастку, яку можна пройти лише пішки.

         За сільським звичаєм дівчина привіталася: «Добрий день!»

 – Добрий, – відповіла незнайомка. – Чи не від Чортових Вил їдеш?

– А хоч і звідти?! – ніби десь розгубила свою вроджену привітність Ая. Ця пані їй зовсім не подобалася.

 – Просто цікавлюся, – знизала плечима незнайомка. – Чи знаєш ти історію того дерева?

 – Історій я наслухалася чимало. Чого тільки не нарозповідали.

 – А головну ти ще не чула. Хочеш… розкажу правдиву історію про його появу?

 Ая знала – всякі люди є, а тому не здивувалася, коли їй якась незнайомка запропонувала розповідь. Чи то вона її налякати здумала?

 – Розказуйте.

Жінка кивнула й почала:

 – Дерево, назване Чортовими Вилами, виросло з насінини яблука, дозрілого на вітах тієї яблуні, яка росла, а може й досі росте, я вже того тепер не бачу, в Райському саду.

      На думку Аї, непрохана оповідачка аж надто вже загнула – яблуко з Раю, це ж треба!? Та не перебивала.

– Одного дня молода жінка, що ніколи не знала турбот та бід, послухала Недоброго Радника й зірвала блискучий, червоний плід із забороненого дерева. Не просто зірвала, а вкусила. Яблуко було соковитим, мало неймовірно солодкий смак. Та щойно проковтнула перший шматочок, як серце стисло, в очах потемніло, в голові запульсувало… Коли вона прийшла до тями, то відчула світ інакше, ніж відчувала доти. Побачила його ширше й глибше. А Недобрий Радник шипів: «Доїж яблуко до кінця й дізнаєшся такі секрети, що зможеш зрівнятися з Творцем твоїм». Та жінка, злякавшись своїх відчуттів, свого нового погляду на світ, побігла до чоловіка.  Щоб і він спробував плоду – у двох не так страшно. Чоловік вкусив яблуко й затремтів від жаху та радості. Коли Радник побачив, що яблуко кусали двоє, – листя на деревах покрутилося від його гніву: «По-дурному ти вчинила, жінко, бо сила тепер розділена, і не бути нікому з вас рівними Батьку». Жінка ж відповіла, що можна зірвати ще плодів. Та Радник зашипів: «ПЕРШИЙ мав силу!», й зник. Потім сталося те, про що, мабуть, ти вже чула. Кара була неминучою і швидкою: людей прогнали з Раю на землю. Їх переродження завершилося вже за воротами Вічного Саду. Тут, на землі, жінка впала ниць й почала благати Творця пробачити їй та її чоловіку. Вона кинула надкушене яблуко на землю й навколішки чекала прощення. Творець не міг їх не простити! Чи міг?.. Міг! – майже крикнула оповідачка, схвильована власною розповіддю й встромила в небо лютий погляд. Та за мить її голос став спокійнішим: