Читати книгу - "Попутник , Вікторія Токар"

Сутінки за вікном легенько коливалися в такті погойдувань поїзда, що волікся крізь одноманітні лісосмуги та дрібні депресивні села. На передостанній станції мене чекала багатоповерхівка, набита пихатими багатіями, яким я мусив прислуговувати в ролі консьєржа. Вагоном розсипалося з півтора десятка пасажирів, яким було абсолютно байдуже одне на одного.

Очі поволі стулялися — засинати в дорозі вже стало моїм набутим рефлексом. Та дрімоту розірвав різкий удар лобом об скло. Подумки вилаявся. Таке періодично траплялося, але життя все одно не відучило мене схилятися до вікна.

А дарма. Можливо, аби я не прокинувся у той момент, нічого б не сталося…

Поїзд саме під’їжджав до станції, де навіть вокзалу не було. На платформі топтався один єдиний чолов’яга, що скидався на безхатька. Затягана коричнева куртка з десятками плям, латані-перелатані штани та скуйовджене засалене волосся створювали блювотний образ. Він спіймав мій погляд здалеку. На його обличчі з’явився дурнуватий вищир. Такий огидний, що я скривився й миттю сфокусував погляд на власних пальцях. Та невдовзі по той бік скла щось стукнуло. Коли обернувся — на мене витріщалися широко розкриті очі. Аж в жар кинуло від несподіванки! Обличчя майже торкалося до вікна, а рука ковзала по склу, лишаючи вологий бурий слід. Хотів відвернутися, але, ніби параліч схопив. На щастя, поїзд не стояв на місці, тому безхатько поволі зникав з поля зору, але я встиг роздивитися всі зеленувато-жовті відтінки його зубів.

— Яка гидь…

Вперше не роздратувало кількахвилинне гальмування, коли починає здаватися, що поїзд отак вічно котитиметься, — перспектива сидіти з цим елементом в одному вагоні взагалі не тішила.

Та рано я зрадів. Не минуло й десяти секунд, як всередину ввалився огидний безхатько. Якого біса?! Як він так швидко дістався сюди?

За вікном швидко темніло. Серцебиття прискорилося. Кроки наближалися. Ще мить і…

І він просто пройшов повз. А коли дістався до кінця вагона, зайняв там порожнє місце, сівши спиною до мене.

Трясця, схоже час попити якісь заспокійливі, бо вже накручую себе на рівному місці. Було б кого боятися! Потай кинув на нового пасажира ще кілька швидких поглядів. А коли впевнився, що тому до мене байдуже, заспокоївся остаточно та «зник» у телефоні.

Поки гортав стрічки соціальних мереж, остаточно стемніло. Обернувся до вікна і побачив там розмите відображення вагона. Звичайна фізика, але мозок вкотре намагався переконати мене, що то проявився поїзд з паралельного світу. Чомусь почав вдивлятися в копію. Чим довше це продовжувалося, тим менше я відчував власне тіло. Здавалося, що повільно падаю в невагомість. Раптом відображення замерехтіло та розмилося, неначе хтось змінював налаштування об’єктива. А коли знову стало чітким, я побачив у ньому того самого безхатька з дурнуватою посмішкою, який стояв в метрі від мене. Моя невагомість різко змінилася на відчуття падіння у прірву, і від такого внутрішнього сальто я зірвався з місця.

Та це виявилося жартом моєї уяви. Очі метнулися в інший кінець вагона, де, як і раніше, сидів той клятий незнайомець. Я придушив у собі бажання прогнати його геть та знову сів на своє місце.

Хотів, але не міг не дивитися у вікно. Там біля мене, ясна річ, вже нікого не відображалося. Однак, безхатько не давав мені спокою, тому я знайшов його в «паралельному» вагоні та почав пильно вдивлятися. Під моїм поглядом він заворушився і також обернувся до вікна. Мої очі зіткнулися з очима відображення чоловіка. На обличчі, мов у сповільненому кіно, почала з’являтися та сама огидна посмішка. Безхатько підвівся та, погойдуючись, закрокував вагоном.

Я обернувся, але знову знайшов його на тому ж місці. Перевів погляд назад на відображення, яке жило окремим від свого господаря життям, і знову на нього... Решта пасажирів ніяк не реагували. А мали б, якщо врахувати, що мені вже почав вчуватися його сміх та бубоніння. Тому висновок напрошувався лише один: я зійшов з розуму.

Кроки наближалися. Він зупинявся біля кожного пасажира, кивав йому та йшов далі. Нерозбірливе бубоніння не припинялося. Моє серце гупало, мов шалене, обличчя палало, а руки тремтіли. Я хапав повітря частими дрібними ковтками, але все одно не міг надихатися.

Змусив себе дивитися прямо, на спину безхатька, який насправді лишався на місці. Але це не допомагало. Периферійним зором я все одно вловлював рух на відображеннях по обидва боки. До болю стиснув коліна та чекав, коли галюцинація дійде до мене. Уява продукувала десятки варіантів кривавої розправи, але насправді він, коли опинився поруч, кивнув мені так само як і решті, та пішов далі. Все було б добре, якби це бачив не лише я!

Відображення безхатька дісталося до іншого кінця вагона, посиділо там пару хвилин та вирушило назад. Так повторювалося раз за разом. Спостерігати за цим стало настільки нестерпно, що я заплющив очі. Поступово звуки кроків та бубоніння притихали, аж поки не зникли зовсім.

Можливо, моя галюцинація нарешті закінчилася?

Але перевіряти не наважувався. Так і сидів, неначе заснув, поки секунди спліталися у хвилини.

— Ти не спиш, — видихнув хриплий голос прямісінько над вухом. — Я відчуваю твій солодкий страх.

Подих смердів, мов зіпсоване м’ясо. Я змусив себе проковтнути клубок, що підступив до горла та розплющив очі з надією знову побачити спину безхатька. Але його місце було порожнім. Я обернувся і зіткнувся з ним обличчям до обличчя. Він схопив мене за горло: