Читати книгу - "Доброчесність і Порок, Anael Crow"

Vitiis sine nemo nascitur.

(Лат.: Ніхто не народжується без вад.)[1]

            Дехто вважає, що порок –  це сукупність усього злого, аморального і поганого, що є в людині, збоченість і антигуманна спрямованість її поглядів, джерелом якої є Диявол. Але це не так. Порок – лише одна з багатьох  якостей людської душі, природна схильність до вчинення гріха, талант, який можна або розвивати, перетворюючи на згубну силу, або пригнічувати, не даючи йому розвинутися. Порок – невід'ємна частина душі, така ж  важлива, як й інші, хороші якості, бо саме вона є випробувальним полігоном для совісті та чесноти.

            Бог надає своїм творінням повну свободу дій. Він не втручається. Але якщо результатом вибору стає гріх, Він знімає з Себе відповідальність. У цьому випадку грішник свідомо (або й не цілком) пускається берега. Він повністю бере на себе відвіт за наслідки згубного вчинку.

            Суть гріха – у його руйнівності. Впадаючи у гріх, людина завдає непоправної шкоди не лише суспільству, а й самій собі. Він –  дуже дорога помилка, якої важко уникнути, оскільки її джерелом є порок. От якби вилучити його з людської духовної природи  і заточити у темниці, тоді обличчя звичайної людини уподібниться ангельському лику, душа її засяє чистотою, бо слухатиметься Закону Божого і повністю підпорядковуватиме  йому своє життя.

            У першому році Новітньої Ери, тоді, коли Три Святі Причетники склали і представили людям Новітній Заповіт, Вселенське Зло, ім'я якому Диявол – Ворог Людського Роду і Джерело Усього Пороку на Землі, з Божою поміччю було зборене. Його помістили в підземну в'язницю, звівши навколо неї непорушні стіни і запечатавши таємним іменем Бога.

            Отець Томас уважно вчитувався в написане, педантично перевертаючи папери і підкладаючи їх один під одний. Його пальці були сухими і довгими, тому шелест, який начебто видавав папір, так само могла видавати й тонка, як пергамент, шкіра. Вона щільно обтягувала правицю старого, демонструючи кістки і сухожилки так, що її можна було порівняти з муміфікованою рукою Іоанна Хрестителя, яку в день Предтечі  й Хрестителя Господнього виставляли на загал у відкритому, вистеленому червоним оксамитом ковчежці.

            Мабуть, руки старигана були єдиною частиною тіла, яку сестра Агата удостоїла такою пильною увагою. Сидячи навпроти суворого екзаменатора, черниця боялася дивитися йому в лице, опасуючись не знайти жодного сліду привітності. Натомість вона нишпорила поглядом по невеликій, заставленій книжковими шафами кімнаті, вкотре перечитуючи тиснені на напівстертих корінцях книжок назви: «Vetus Testamentum», «Novum Testamentum», «Catena Aurea»…

            Єдине вікно, що з’єднувало цю кімнату з рештою світу, неохоче пропускало сонячне світло крізь закопчене різнокольорове скло. Маючи неабияку фантазію, з окремих його фрагментів можна було б скласти цілісний малюнок, але,  на жаль, розташовувалися вони настільки хаотично, що сенс картини губився.

            Не маючи іншого заняття, юнка раз у раз напружувала уяву, аби скласти усе докупи, проте і вона змушена була скоро відступити. Певно,  пошкоджені частини час від часу замінювали на нові, поступово змінюючи вітражний малюнок доти, доки він став геть невпізнаваним. Дуже ймовірно, що ще  років сто тому він унаочнював ідею перемоги Добра над Злом, а саме – святого Георгія, який  вражає Змія довгим списом, або ж святу Марину Антиохійську, що трощить Диявола мідним молотом, бо все в цьому місці незмінно підкорялося ідеї протиборства двох початків і перемоги одного над іншим.

            – Ви розчаровані, отче? – несподівано для самої себе запитала сестра Агата,  вельми занепокоєна тим, що справа саме у цьому.

            Склавши папери у стос, стариган накрив їх сухою долонею.

            – Я старий, сестро, але не дурний. Тож не можу заперечувати очевидного. Незабаром мені стане не під силу тягти цю лямку, а в нашій справі будь-який прояв слабкості може обернутися непоправним лихом. Вам зрозуміло, у чому саме полягає мій, а отже, тепер і ваш обов'язок? Сподіваюся, вас добре поінформували щодо цього?

            – Вам не варто турбуватися, – поспішно запевнила його черниця.

            – Хоч би як, ми ніколи не повинні забувати про те, що…

            – «…одного разу Порок майже знищив людство», – закінчила за нього фразу Агата.

            – Саме так, сестро. Саме так. Ніколи не можна нехтувати обережністю. Звертаючись до Найсвятішого Ареопагу з проханням призначити мені наступника, я не сумнівався, що вони оберуть найнадійнішого з кандидатів. Та чомусь я вважав, що вони пришлють чоловіка.

            – Ви розчаровані, – прикусила губу сестра Агата. Вона мимоволі опустила погляд, споглядаючи  власні груди, які, як їй здавалося, надійно поховані під товстим вовняним габітом і не менш непроникною тунікою. Однак, хоч і прихована, ця надвичайно округла частина тіла все ж існувала, зараховуючи Агату до слабкої статі – навіть слабшої, ніж стареча неміч.

            – Для того, щоб мене розчарувати, бути жінкою замало. Ваші рекомендаційні листи, – і він постукав пальцем по хрусткій купі, – найжорстокіший докір моїм гендерним уподобанням. Вони особливо цінні, зважаючи на безперечний авторитет тих, хто вам їх дав. Звичайно, ви можете подумати, що маєте справу зі здичавілим аредом, але я буду радий змінити вашу думку про себе на краще.

            Відштовхнувшись від краю стільниці, отець Томас поклав руки на закруглені ободи інвалідного візка і викотився з-за столу.

            Взрівши каліку, сестра Агата відчула дивне оніміння почуттів, яке завжди відчувала, стикаючись з вадами людського тіла. Його неповноцінність у жодному разі не викликала  в неї  огиди, а лише деяке збентеження від власної достатності. Як на біду, в цей момент на її щоках з’являвся сором'язливий рум'янець. Він ширився від підборіддя до самих коренів білявого волосся і ховався під червоним чернечим капором.