Читати книгу - "Поцілунок сирени, Лідія Вікола"

Помираючи, вони чули мій спів. Це найменше, що я могла для них зробити. Слова моєї пісні — древні, як світ. Мелодія сплетена із шелесту хвиль, крику мартинів та відблисків сонця на темній воді. Ця пісня — мій подарунок. Прощальний.

Вони тонули. Судомно хапаючись за уламки судна, борсаючись серед злого, холодного моря. Та хвилі були сильніші. Люди вже не кричали, загубили свої голоси. Їхні крики захлинулись у чорній, солоній воді. Скоро море поглине їх усіх, наповнить собою легені, задушить у міцних обіймах, затягне виром і прикує до дна, щоб пізніше виплюнути понівечені тіла на поверхню.

Я не бажала їм зайвих страждань, не хотіла, щоб їм було боляче. Думка про те, що назавтра весь берег буде вкритий трупами моряків, сповнювала мене сумом. Те, що померло у морі, має там і залишатися.

Серед гучних акордів шторму й безладу хвиль, у променях пообіднього сонця, побачила <i>Його</i>. Затамувала подих. Моя пісня обірвалася на півслові. Все одно, ті, кому вона призначалася, вже не могли її почути. А для нього у мене був інший подарунок.

Ще декілька митей спостерігала за ним. У його протистоянні стихії було щось життєствердне. Він міцно тримався за уламок палуби. Не здавався під натиском хвиль. Оцей міг навіть вижити. Перемогти море.

Зіслизнула зі своєї скелі у воду. Шторм, наситившись новими жертвами, почав вщухати. Та чи надовго?

Підплила до нього ближче, щоб роздивитись. Бліде, стомлене обличчя, сховане за темними кучерями. Обережно відкинула вологе пасмо з чола. Молодий. Вродливий. Юнак розплющив очі й глянув на мене затуманеним поглядом.

Усміхнулась якомога лагідніше. Обплела своїм хвостом його ноги, обняла за шию.

— Хто ти? — спитав він ледь чутно.

— Не бійся, — прошепотіла йому на вушко, — скоро все скінчиться. Я тобі допоможу.

Мій голос, наче солодкий дурман, полонив його розум. Пробрався під скроні, роблячи повіки важкими. Хлопець сонно усміхнувся у відповідь. Бачила, як його руки поступово слабнули. Ще трохи й він відпустить дошку, що тримала його на плаву.

— Гей, так не годиться. Ще втонеш ненароком…

Дозволила собі хвилинку помилуватися його молодим, сильним тілом. Захотілось притулитись щокою до його грудей, почути серцебиття. Провести пальцями по теплій, вологій шкірі, спробувати на смак губами, вдихнути її аромат. На заваді стала сорочка — безкорисний шматок тканини, якою люди, невідомо для чого, огортали свої тіла. Спробувала позбавити юнака від цієї зайвої деталі, але цупка тканина не піддалась з першого разу. Довелося застосувати силу і кігті. Штани теж видались мені зайвими.

Результат перевершив очікування. Звільнений від одягу, хлопець був прекрасним. Бажання доторкнутися, пригорнутись до нього, бриніло на кінчиках пальців. Та спершу потрібно подбати про нього самого. Я знала, як можна допомогти. Притулилась своїми вустами до його, поцілувала ніжно. Його губи такі ж холодні, як мої. Але дихання тепле. І серце, на відміну від мого, б’ється. Цей звук розганяв холодну кров по моїх жилах, дозволяв відчути себе живою. Тепер я могла поділитися своєю силою з ним.

Не одразу, але юнак відповів на мій поцілунок. Сильною рукою обійняв мій стан, міцно пригорнувши до себе. Але мені цього замало. Недостатньо обережних, майже ніжних, дотиків. Я прагнула більшого. Повного єднання. Але хто сказав, що все має відбутись швидко? Тепер у нас був час і можна насолодитися кожною миттю. Ми зробимо це повільно.

Я злизувала морську сіль з його губ. Так солодко, що захотілось плакати від насолоди. Не втрималась і вкусила його за губу. Кров змішалась з морською водою, створивши неймовірний коктейль смаку та емоцій. Зупинилась ненадовго, зазирнувши йому у вічі. В чорних зіницях вирувало відображення моєї пристрасті. Усміхнулась йому широко, вже не приховуючи гострих зубів. Люди чомусь лякалися, коли бачили їх вперше.

Та мій обранець виявився сміливцем. Тепер він сам потягнувся до мене, накривши мої губи своїми. В його рухах та погляді не відчувалось ані тіні страху. Завжди любила хоробрих. Дозволила собі ще трохи насолодитися моментом, аж поки присмак крові на вустах не зник зовсім. З неохотою розірвала поцілунок, щоб припасти губами до тонкої жилки на шиї. Під солоною теплою шкірою бився пульс. Провела по жилці язиком, мліючи від неймовірного смаку. Легенько подула на шкіру, відчуваючи як його тіло тремтить від насолоди. Вп’ялася у шию зубами.

Гаряча кров полилась рікою. Пила жадібно, не хотіла, щоб бодай крапля пропала даремно. Він затремтів ще дужче. Юнак смикнувся, намагаючись мене відштовхнути. Цього я дозволити не могла. Не могла відсторонитись, особливо зараз, коли він був мені так потрібен. Обняла його міцніше, роздираючи гострими кігтями шкіру до кісток. Він хрипів, бився в конвульсіях, але з кожною хвилиною його опір все слабшав. Ще трохи й він зовсім стихне.

— Дивись на мене, — наказала йому, відірвавшись від шиї. — Не зводь з мене очей. Хочу, щоб ти це бачив.

І він дивився. І в тому погляді не було ані страху, ані покори.

— Хочу, щоб ти був зі мною вічно, — прошепотіла, посміхаючись.

Мої кігті легко розпороли його шкіру, пройшли крізь грудину і дісталися до серця. Неймовірно гаряче, воно довірливо билося в моїх долонях. Так приємно. Стиснула його міцно і різко смикнула до себе, ловлячи подив у синіх очах юнака. Я знала, наскільки це заворожує — дивитися на власне серце у чужих руках. Хотілось розтягнути задоволення, але потрібно поквапитись — без серця люди довго не живуть. Тому, не зводячи з хлопця погляду, вгризлась у ще пульсуюче серце зубами. Кров, п’янка й гаряча, стікала по підборіддю на груди, а далі змішувалась з морської піною. Мені це сподобалось. Сьогодні не хотілося бути акуратною. Жадібно відкушувала шматок за шматком, не знаючи від чого отримувала більше задоволення: від неймовірного смаку, чи від знання, що він дивиться на мене, розуміючи, що відтепер навіки став моїм.