Читати книгу - "Фаустина, Сергій Фішер"

Холодний вітер пронизував тонку куртку Єви, але вона вже не відчувала холоду. Вона взагалі майже нічого не відчувала, окрім тупого, ниючого болю десь глибоко всередині, що не полишав її вже кілька місяців. Дівчина стояла на напівпорожньому мості, вдивляючись у чорну воду внизу. Було близько другої ночі – небо заволокли важкі хмари, міські вогні відбивалися в воді тьмяними розмитими плямами.

Єва дістала з кишені телефон – 01:47. Ще п'ять повідомлень від Максима, три пропущені дзвінки. «Пробач. Я хочу поговорити. Ти не розумієш. Ми можемо все виправити». Вона видалила їх, не читаючи до кінця. Міцно стиснула в руці срібний кулон у формі ключа – єдину згадку про бабусю. Їй здавалося, ніби вона чує бабусин голос: «Тримайся, дівчинко. Все мине».

Але цього разу не мине. Єва повільно перелізла через огорожу і стала на вузькому виступі. Крижаний вітер шарпав її темно-руде волосся, розкидаючи пасма по обличчю. Вона міцно трималася за огорожу позаду себе. Три, два, один. Просто розтиснути пальці і все скінчиться – біль, приниження, самотність, порожнеча.

Перед очима майнули картинки: Максим сміється, обіймаючи її подругу Вікторію. «Ти ж не думала, що я справді в тебе закохався? Я просто хотів виграти суперечку – затягнути в ліжко недоторкану святенницю за три місяці». Телефон, повний фотографій – особистих, інтимних. «Якщо скажеш бодай слово, всі побачать, яка ти насправді».

Ніхто не допоміг. Університет перетворився на пекло. Батьки... Ні, батькам вона нічого не сказала. Мама й так ледве тримається після смерті батька, а вітчим... Єва здригнулася від самої думки про свого вітчима Василя. Ще один, хто розглядав її лише як тіло, як річ.

Пальці майже розтиснулися, коли за спиною почувся голос:

– Не найкраща ніч для купання.

Єва різко озирнулася, ледь не зірвавшись. На мості, всього за кілька кроків, стояв молодий чоловік у темному пальто. Вона не бачила його обличчя в темряві, лише силует.

– Іди геть, – прошепотіла вона. – Це не твоя справа.

Чоловік підійшов ближче.

– Насправді, це саме моя справа. Я чекав на тебе.

Він став поруч, і тепер Єва могла розгледіти його обличчя. Дивно привабливе, з правильними рисами, але чомусь викликало у неї відчуття тривоги. Волосся темне, очі... неймовірно світлі, майже прозорі, ніби скло на сонці.

– Хто ти? – запитала вона. – Чому чекав?

– Мене звати Олексій, – відповів він з легкою посмішкою. – А чому чекав? Скажімо так – це моя робота, знаходити людей у твоєму становищі.

– Ти з якогось кризового центру? – Єва насупилася. – Чи священник? Не хочу слухати про те, як самогубство – це гріх.

– Зовсім ні, – Олексій похитав головою. – Насправді я й сам не проти допомогти комусь піти з життя. Але мені здається, що ти хочеш не смерті.

– Ти не знаєш, чого я хочу, – огризнулася Єва.

– Справді? – він подивився на неї, і в його очах ніби щось спалахнуло. – Ти хочеш, щоб цей біль припинився. Ти хочеш, щоб твій колишній Максим заплатив за те, що розбив твоє серце і виставив тебе на посміховисько. Ти хочеш, щоб Вікторія, яка зрадила твою довіру, відчула, як це – втратити все. І твій вітчим...

Єва різко схопилася за огорожу.

– Звідки ти знаєш?

– Я знаю багато речей, Єво, – посміхнувся Олексій. – І я можу запропонувати тобі дещо краще, ніж стрибок у крижану воду.

– Що?

– Те, чого ти справді хочеш. Все, чого ти коли-небудь хотіла.

Щось у його словах змусило Єву повернутися назад через огорожу. Вона стояла тепер перед ним, тремтячи від холоду та напруження.

– І що ти хочеш натомість? – запитала вона тихо. – Бо я знаю, що нічого не буває задарма.

Олексій притулився до огорожі мосту, ніби вони просто вели невимушену бесіду.

– Розумна дівчинка. Це правда – все має свою ціну. Але ми поговоримо про це... в теплішому місці. Може, вип'ємо кави?

Єва сама не знала, чому погодилася. Можливо, вона просто не хотіла залишатися сама з собою. Можливо, щось у його словах зачепило її. А може, вона просто не мала що втрачати.

За кілька хвилин вони вже сиділи в цілодобовій кав'ярні неподалік від мосту. Єва замовила собі чай, Олексій – чорну каву. В яскравому світлі кав'ярні вона змогла краще розгледіти свого супутника. Він виглядав років на тридцять – ідеально вбраний, доглянутий, з обличчям, яке могло бути на обкладинці модного журналу. Але очі... в його очах було щось дивне, старе, що зовсім не відповідало іншому вигляду.

– То що ти хотів мені запропонувати? – запитала Єва, обхопивши руками гарячу чашку.

– Ще рік життя, – просто відповів Олексій. – Але не того життя, яке в тебе було. Життя, якого ти бажаєш.

– І що це означає?

– Це означає, що протягом року ти зможеш робити все, що захочеш. Матимеш все, що захочеш. Станеш тим, ким захочеш.

Єва недовірливо усміхнулася.

– І ти маєш таку владу?

– Так, – кивнув Олексій. – Я маю таку владу. Але є умови.