Читати книгу - "Врятуй себе, Mary Uanni"

Тоді, на землях Карід, панували мир і злагода.
Жодних жорстоких істот чи темних сутностей, що загрожували б феям або духам рослин, тут не було. Усі жили у дружбі, в гармонії з природою, й серце кожного билося в унісон із землею.

Сояна — проста дівчина, донька голови Академії і разом з тим вчителя музики — з дитинства була ясним сонцем Карід. Життєрадісна, добра й мудра не за віком, вона здобула любов усього краю. Старим подавала руку, за малими доглядала, а в Академії Витоків Магії вчилася краще за всіх.

— Ти — майбутнє Карід, Сояно. Я пишаюся тобою, — не раз казав її батько, вкладаючи в ці слова тепло всієї душі.

І він не помилявся. Сояна виросла, зміцніла, і дух її став непохитним, мов найстаріше дерево Великого Лісу. Усі дивувалися, як може така могутня сила й така глибока магія вміщатися в тілі юного Духа Троянди.

Як і кожного вечора, вона вправлялася у бойових мистецтвах на спокійному полі під відкритим небом. Сонце, спускаючись за обрій, заливало її полум’яно-червоне волосся вогнистим світлом — віддзеркаленням її сутності, сутності Червоної Троянди. Вона зробила стрімкий ривок, змахнула клинком, виконала повітряний прийом і приземлилася на вкриту пилом дорогу, легенько торкнувшись її шовковим подолом сукні — прозорої, мов туман.

— Квітко, скільки можна? — прорізав вечірню тишу глибокий чоловічий голос.

— О, Абелю! — вигукнула вона, радісно обертаючись.

— Подивися на свої руки, — тихо сказав воїн, беручи її долоні в свої. Його погляд зупинився на мозолях.

Він був вродливим, мужнім: широкі плечі, у правій руці — меч у темних піхвах, ліва — за спиною. Його очі, яскраво-блакитні, ніби найчистіші води річок, одразу видавали в ньому Річкового Князя. Волосся, білосніжне, як сніг, про який карідіани тільки чули з казок купців та легенд, було зібране в тугу гульку на потилиці.

З дитинства Сояна та Абель були нерозлучними друзями. Але з роками він відчув дещо більше, ніж просто дружбу. Глибоко в серці він любив її, як чоловік любить жінку, проте мовчав — не бажаючи зруйнувати те світле, що їх поєднувало. І лише посміхався, коли вона називала його братом.

Сояна дістала зі схованки маленький срібний свисток і подула в нього. Він видав пташиний щебет — й десь із лісу миттю виринув білосніжний кінь з чорною плямою на крупі. За ним пронісся інший — чорний, мов ніч без зірок, із синіми очима, глибокими, як океан. Було очевидно, кому належав цей могутній жеребець.

Сояна й Абель часто змагались: у верховій їзді, у боях, у вправності. Їхні коні це відчували — і тепер мчали наввипередки. Як зазвичай, виграла Сояна. Її кобила першою дісталася фінішу, з широко розкритими ніздрями видихаючи повітря.

— Молодчинка, моя Зірка, — прошепотіла дівчина, лагідно плескаючи її по шиї, і легко застрибнула на спину без сідла.

Абель зробив те саме — і за мить вони вже мчали в бік великого поселення, що розкидалось з обох боків величної ріки Абель-Хорат. У лісі, сповненому запаху сосен, хлопець гукнув:

— Квітко! В тебе сьогодні нарада!

— Ой! Я ж зовсім забула! — вигукнула вона у відповідь.

— Тоді поспішай! — крикнув він і в ту ж мить яструб здійнявся у небо над їхніми головами.

Коли сонце вже сховалося, а над Карідом розливалися сутінки, ліхтарі спалахували м’яким світлом. Двоє вершників, лишивши коней на подвір’ї, поспішали до Чертогу Рішень — скромної, але шанованої будівлі. Її цегляні стіни прикрашав жовтий стяг із зображенням лотоса — символу спокою та мудрості.

Сояна, швидким рухом відкинувши накидку, що встигла накинути в дорозі, ступила до зали, за нею — Абель.

— Ти запізнилася, дочко, — пролунало з глибини зали, від кремезного чоловіка в центрі довгого столу.

— Вибач, тату. Я була на полях.

— Ти — Владичиця Карід! Як ти можеш бути такою безвідповідальною?! — голос його підвищився, мов грім.

— Глава Академії, не лайтесь на Квітку. Це я її затримав. Вона ні в чому не винна, — втрутився Абель, твердо і спокійно.

— Абелю, рідненький! Нарешті ти завітав до нас! — зрадів старійшина, підводячись із почесного місця.

І в ту мить, стоячи поруч із батьком, Сояна з сумом подумала:
«Інколи мені здається, що батько любить Абеля більше, ніж мене…»

Але швидко відігнавши тривожні думки, Сояна мовчки зайняла місце поруч із батьком, який щойно всівся.

— Кажуть, Чорний Дракон повернувся, — промовив учитель музики, стиха, майже пошепки.

— У якому сенсі? — нахмурилась Сояна.

— Його ж убив Сеон! — втрутився Абель, не стримуючи емоцій.

— Абелю, не вбив, а заточив у Печері Болю, — поправила Квітка. — Але ж... як він вирвався звідти? Сам він не зміг би. В тій печері приглушуються духовні сили. Невже... йому хтось допоміг?

— Сояно, якщо він дійсно вийшов, — батько нахилився вперед, говорив стиха, — він захоче відновити свої сили. Йому знадобиться Камінь Сутності.

Камінь Сутності здавна знаходився під захистом роду Каріду. Його охороняли предки, і саме він утримував бар’єр між світом живих і царством злих духів. Камінь зберігався в Печері Сутностей — священному місці, куди приходили юнаки й дівчата в день повноліття, аби дізнатися свою справжню натуру.

— Ми маємо дізнатися, чи є в нього ще два Елементи Відновлення, — додав учитель бойових мистецтв, воєвода армії й водночас державний чиновник.

— Які це елементи? — обернулась до нього Сояна.

— Сояно... я не розумію, ти Володарка чи я? Чому ти ставиш стільки запитань? – нахмурився голова академії.

— Бо мені лише двадцять п’ять, а тобі, між іншим, триста двадцять. Моя духовна сила ще занадто слабка, я навіть не можу відкрити Книгу Тру в Храмі Знань.

— То чому ти не практикуєшся? — пробурчав батько.

— Я практикуюсь, але тоді ж ти мене свариш, що мене ніде немає!