Читати книгу - "Несподівана зустріч , Viowar"

Одинокий мандрівник йшов лісною стежкою, вистежуючи здобич. В темному лісі, де нема шансу вижити недосвідченому мандрівнику, він рухається легко, досвідчено. Його погляд важкий, сповнений досвідом та сумом. Він дивиться вглиб, намагаючись знайти хоч якусь підказку.

Серед темних дерев, де не можна сказати чи все ще день, чи вже ніч, тихо йшла постать. І не людина, і не привид. Мандрівник. Його кроки були тихими, але весь ліс відчував напругу і знав, що йде мисливець. Він тихо схилився, і прошепотів:

— Ти все ще живий, я знаю це. Де ж ти?

Вже не один десяток років він іде по сліду звіра. Але той зникав кожного разу, як відчував його наближення. Останній раз його бачили тут – де земля досі пам’ятає кров, а дерева ростуть на кістках полеглих.

Дивний звук дійшов до вух незнайомця. Вітер? Але вітер не кричить жіночим голосом і не ричить, мов тварина. Мандрівник завмер, в його пам’яті промайнули згадки про минуле і стиснули серце. Але зараз не час на спогади, комусь треба допомога. Його погляд став серйозним, готовим до битви. Він побіг в сторону крику, готуючись зустріти ворога і захистити тих, хто попав у його лапи.

— Тільки дочекайтесь мене – прошепотів він.

Він мчав, мов вітер, і кожен крок лунко гупав у грудях. Меч бив по спині, але тіло не зважало — гнала не сила, а страх запізнитись. Вітер ніс запах крові з місця битви.
Вибухи магії розривали повітря: закляття розсипалися немов об невидимий щит, ревіння змішувалося зі стогоном. І знову — той самий рик.
Він чув його колись. Двісті років тому.
То не просто звір. Це тінь останньої війни. Сліпий вірний пес Короля Демонів, що вижив, коли всі інші згоріли. І він знову тут.

Прибігши на місце битви, мандрівник побачив різанину. Море крові, відірвані кінцівки, понівечені тіла і великого монстра. Величезний сірий вовк, вкритий кров’ю полеглих солдат.

Монстр застиг. Його кров стигла, щойно він побачив фігуру в капюшоні.
Щось у ньому — у поставі, у тиші, в цих очах — пробудило спогади, які він поховав століття тому.
Це не був просто мандрівник. Це була тінь війни, запах володаря, привид минулого.
Рик застряг у горлі. Лапи самі почали відступати назад. А потім — стрибок у темряву. Втеча. Не з поля бою — з власного страху.

— Не втечеш. Не цього разу. – прошипів герой.

Але не зробив і кроку.

Вона лежала, наче зламана лялька посеред поля. Серед тиші після бою її дихання було єдиним, що свідчило — вона ще жива.

Мандрівник підійшов ближче. Попри закривавлене лице, крізь бруд та рани проглядалася втомлена краса молодої жінки — тієї, що ще замолода для смерті. На руці не вистачало пальців, да і звисала вона на останніх лаптях шкіри, оголюючи білі кістки.

Рана на животі пульсувала разом із життям, що витікало з неї. Очі закриті, але вії тремтіли. Вона ще боролася.

І саме це зупинило його. Вона билася до останнього, мандрівник не мав права її покинути.

Тепло повільно поповзло тілом. Не природне — більш глибше, мов щось прокидалося всередині. Біль відступив, але не зник — він сховався, приглушений чимось невідомим.

Крізь напівзаплющені очі Еліра побачила світло. Воно витікало з долоні, що лежала на її животі — м’яке, зелене, мов вогонь без жару.

Над нею схилився чоловік. Його обличчя плавало у тумані свідомості: зморшки, борода з сивиною, очі — блакитні, надто яскраві, надто... чужі.

В її грудях ворухнувся страх. Це не була людина. Ні. Вона знала цю магію.

Таке вміння мали лише дві раси: одна майже зникла. Інша — не мала права торкатися живих.

— Не чіпай… не… — хрипить дівчина, намагаючись відсунутись, хоч пальці майже не слухаються.

— Тихо. Спи. Тобі ще болітиме… але вже не сьогодні. — голос мандрівника був ніби далекою лункою. Не гучний, але кожне слово — наказ.

Її тіло опиралося. Але розум… зрадив. Очі поволі закривались, попри паніку. Усередині щось кричало, а ззовні — тільки тиша.

Вона стояла серед поля, де квіти здіймались вище колін. Їхні пелюстки торкалися шкіри, мов руки — лагідно, тепло. Небо було чистим, блакитним, без жодної хмаринки. Сонце гріло нестерпно ніжно.

Повітря пахло чимось знайомим, дитячим — можливо, травою, можливо, спокоєм. Вона ступала босоніж по м’якій землі й не відчувала болю. Не було крові. Не було поранень. Тільки спокій.

Вона всміхнулася.

Але десь… щось було не так.

Невловимий рух на периферії і відчуття, що вона не одна. Коли вона різко оберталася — тільки поле. Коли поверталася спиною — відчувала погляд.

Кожного разу, як вона повертала голову, бачила тільки поле, всіяне квітами. Але відвернувшись, вона одразу відчувала цей погляд знов. Один раз їй здалося, що бачила край темного плаща, що зник між квітами. Іншим разом — тінь, що ковзала поміж стебел. Але щоразу, коли вона намагалася зосередитись — усе зникало.

Тоді вона зупинилась. Глибоко вдихнула. І дозволила собі розслабитись. Світло сонця торкалося її обличчя, вітром гуляло волосся. І в цю мить вона побачила його.

Самотнє дерево стояло на пагорбі. Його гілки не ворушив вітер. Воно не відкидало тінь — воно створювало її. Тінь, що розтікалася по землі, як чорна пляма.

Під деревом сидів хтось. Нерухомий. Зовсім нерухомий. У плащі, обличчя ховалось у темряві капюшона.

Лише очі.

Пронизливо-блакитні. Непристойно ясні для цієї тіні. Вони дивились прямо на неї — і ніколи не кліпали.

Коли дихання дівчини стало рівним, мандрівник повільно підвівся та озирнувся. Поле битви мовчало. Поглянувши на бійню, він відчув як стиснулося серце. У кожному обличчі — натяк на давніх товаришів. У кожній рані — відлуння Старої війни.

Але нікого живого. Лише смерть.

Повернувшись, він підняв дівчину, обережно, наче тримав щось крихке. Відніс подалі, до дерева, де не пахло кров’ю. Поклав її на м’яку траву, підклав торбу під голову. Знявши шолом, він побачив її волосся. Біле, вологе від поту й запеченої крові. Вітер зрушив пасмо — і йому здалося, що він бачить іншу людину.