Читати книгу - "Сповідь крізь епохи, Кала Тор"

— Ви впевнені, що готові до сеансу?
Її голос був м’яким, майже шовковим, але десь у глибині відчувалася легка тінь тривоги.
Я підняла погляд. В очах мого регресолога на мить відбився сумнів, але моя впевненість розчинила його, як ранковий туман. Я лише ледь кивнула, дозволяючи процесу розпочатися.
Слова її настанов лунали плавно, огортали свідомість, впліталися в мереживо моїх думок. Я не потребувала попередньої підготовки — мої знання дозволяли легко ступити в світ регресології.
Я лягла, розслабилася.
І поринула в інший вимір.
Голос терапевта вів мене глибше, м’яко торкаючись мого розуму, огортаючи його теплим серпанком. Ми шукали внутрішні блоки, невидимі вузли, що сковували моє єство. І раптом — щось чужорідне.
— Опишіть, на що воно схоже?
Голос лунав ніби здалеку, приглушений, майже нереальний.
— Це… металева кулька… маленька, холодна…
Слова вихоплювалися з вуст уривчасто, ніби я говорила не сама, а лише повторювала щось, почуте давно, в іншому житті.
— Ви можете відчути, звідки вони?..
Ледь вимовлені слова змусили повітря навколо здригнутися. Світ переді мною розчинився, ніби хтось різко зірвав завісу між теперішнім і минулим.
…Постріл. Гострий, пронизливий звук, що розірвав тишу. Різкий біль.
Картинки миготіли, ніби кадри старого фільму, але в зворотному порядку. Час плив назад, змушуючи мене проживати кожен момент ще раз, але тепер — із жахливим усвідомленням.
…Темна кімната, густий запах хвороби.
…Відчай у її очах.
…Маленька дівчинка, що тремтячими пальцями торкається виснаженого тіла жінки.
Дівчинка — це я.
Жінка — моя мати.
Серце стислося від болю, що був глибшим за всі слова. Це не просто спогад. Це частина мене. І вона нарешті вирвалася на світ.
Вона лежала на великому ліжку, сповита тендітною тінню згасання. Колись її врода полонила найвпливовіших чоловіків, але тепер… Тепер її риси були виснажені, змарнілі, як квітка, що занадто довго стояла без води.
Її волосся, колись доглянуте, розсипалося по подушці безладними хвилями, немов саме життя залишило його без опори. Але для мене вона все одно залишалася найпрекраснішою.
Я боялася спати без неї.
Боялася, що вона піде на небо, а я не проведу з нею останні хвилини.
Ніхто не міг мені наказати.
Брат навчався далеко.
Батько загинув, ще коли я була надто мала, щоб пам’ятати його.
Слуги і няньки любили мене віддано, зворушливо, до покірності. І тому вони не могли сказати мені "ні", коли я попрохала поставити маленьке ліжко поряд із маминим.
А потім настала ця мить.

Тиша. Холод.
Життя, яке ще вчора мерехтіло в її очах, згасло, залишивши лише порожнечу. Вона більше не дихала. Час ніби завмер, затримавши подих разом зі мною, немов очікував, що ось-ось усе повернеться назад, що це лише страшний сон, з якого я зможу прокинутися. Але ні. Реальність била в груди крижаними хвилями, змушуючи прийняти невідворотне.
Я вже так втомилася від сліз, що в день прощання не пролила жодної. Вони виснажили мене ще задовго до цієї миті, залишивши лише гіркоту на губах і порожнечу в грудях. Люди навколо шепотілися, дивилися на мене з тривогою, немов чекали, коли ж я зламаюся. Але я стояла нерухомо, немов кам’яна статуя, відчуваючи тільки гострий біль у грудях, який розливався всередині холодним отруйним туманом.
Я не могла плакати. Не могла дозволити собі цю розкіш. Мої сльози давно висохли, а разом із ними — і частина мене.
Брат повернувся за кілька днів після панахиди.
Його обійми були теплими, але надто короткими, ніби він боявся, що зайва ніжність розіб’є ту тонку рівновагу, якої ми так намагалися триматися після втрати. Він відійшов на крок, затримавши погляд на моєму обличчі — уважний, трохи сумний, але все ще сповнений турботою.
— Скоро до нас прибуде наш дальній родич, — заговорив Алекс, його голос був рівним, майже відстороненим, та я помітила, як напружилися його плечі. — Зведений брат мами.
Я мовчала, відчуваючи, як всередині піднімається тривожний холод.
— Я ще занадто молодий, розумієш, щоб стати твоїм опікуном, — він відвернувся, ховаючи свої емоції за маскою стриманості. Його пальці стислися в кулак, а голос, хоч і залишався спокійним, віддавався у просторі глухою луною. — Тому цю роль візьме на себе сер П'єр Гранольд.
Ім’я відгукнулося у мені холодним відлунням.
П'єр Гранольд.
Чужинець у нашій історії. Людина, про яку я ніколи не чула. Хто він? Чому мама ніколи не говорила про нього?
Думки, мов розбурхані хвилі, накочувалися одна за одною, затоплюючи мене тривогою. Усе, що я знала про свою сім’ю, раптом виявилося лише частиною складної головоломки, у якій тепер з’явилася нова, невідома мені фігура.
Я не хотіла бачити чужинця, який віднині мав вирішувати мою долю. Саме думка про це наповнювала мене гіркою образою, яка не знаходила виходу.
Коли настала вечірня година і внизу, у вітальні, зібралися за столом, я залишилася у своїй кімнаті. Світло від каміна малювало химерні тіні на стінах, а за вікном шумів вітер, несучи в собі невидимі голоси минулого.
Я лежала на ліжку, втупившись у стелю і думала, як жорстоко інколи змінюється доля… Ще зовсім недавно я вірила, що все залишиться таким, як є, що минуле не вириватиме з моїх рук улюблених людей, що світ, у якому я виросла, буде міцною фортецею. Але цей світ зник, розчинився у вогні панахиди, у сумних очах брата, у словах, які я не могла прийняти.
А нове майбутнє… воно чекало за дверима, готове увійти без дозволу.
Я не хотіла бачити чужинця, який віднині мав вирішувати мою долю. Тому і не зійшла до вітальні.
Але ранок прийшов невідворотно, і я, приборкуючи внутрішню тривогу, спустилася до їдальні.
Там, за столом, на мене вже чекали.
Алекс сидів там, де завжди сиділа мама. Біля нього — наш керуючий фінансами та юридичними питаннями.
А там, де завжди залишався порожній стілець на згадку про батька, сидів він.
Мій новий опікун.