Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

— Годі вже зволікати, час видавати її заміж! — голос Маргарет ( мачухи), що линув з-за ледь прочинених дверей батькового кабінету, дзвенів нетерпінням.

Я завмерла в темному коридорі, затамувавши подих, аби не видати свою присутність. Джейсон обіцяв, що незабаром попросить моєї руки. Тож я не сумнівалася: розмова стосується саме його.

— Я не готовий віддавати Ізабеллу першому-ліпшому, — спокійно відповів батько, Вільям.

 — Навіщо поспішати? Їй лише дев’ятнадцять. У неї ще буде достатньо часу, щоб обрати гідного чоловіка.

Невже Джейсон для нього — стороння людина? Ми ж виросли разом, наші родини дружать ще з дитинства!

— Лише дев’ятнадцять? — Маргарет глузливо пирхнула. 

— Через два тижні їй уже двадцять, Вільяме. А головне — Ворон пропонує за неї кругленьку суму! А ми, як ти добре знаєш, не в найкращому фінансовому становищі.

В серці щось здригнулося. Який Ворон? Які гроші?

Ми з Джейсоном мріяли відкрити власну крамницю магічних трав і жити скромно, але щасливо. Все було вирішено. А тепер — Ворон?

Я, затамувавши подих, слухала далі, серце калатало так, що здавалося — його от-от почують.

— Маргарито, кохана, — зітхнув батько, — цей чоловік… він не для неї. Про нього говорять різне. Кажуть, що він безжальний, непередбачуваний, має зв’язки з небезпечними особами. Невже ми віддамо доньку в руки такого чоловіка?

— Не будь наївним, — різко обірвала його мачуха. — Ворон — не просто багатий, він має вплив у королівських колах. Це шанс, яким гріх знехтувати. І не забувай: він навіть не просить приданого! Навпаки — готовий платити. До того ж Ізабеллі давно бракує суворої руки. Я вже не справляюся з її вибриками. Пора навчити її дисципліни.

У мені все похололо. Тремтіли руки, ноги стали ватяними. Мене продавали. Мене… віддавали якомусь незнайомцю!

— Ти підпишеш шлюбний контракт, Вільяме, — твердо промовила Маргарет. — І зробиш це сьогодні. Ми зможемо виплатити борги, оновити меблі, купити сукні для Олівії та Емілі. Не забувай: у нас ще дві доньки, і їм теж потрібне забезпечене майбутнє.

Я не могла більше слухати. Світ навколо наче похитнувся. Очі палили сльози зради. Мене, Ізабеллу, обіцяли не тому, кого я кохала, а чужому, небезпечному чоловікові… в обмін на гроші.

Я тихо, мов тінь, відступила до своєї кімнати, серце ледь не розривалося. Але ридати було ніколи.

Я мусила втекти. Негайно.

За кілька хвилин я вже нашвидкуруч пакувала речі. Кинула до сумки кілька суконь, кишенькову книгу із записами зіллєваріння, трохи срібла, схованого на чорний день, і теплі плащі. Тоді обережно прочинила вікно й, уникаючи шуму, спустилася вниз по старій лозі дикого винограду.

Вітер хльостав обличчя, сніг змішувався зі сльозами. Я бігла крізь ніч, залишаючи позаду дім, що більше не був моїм прихистком.

Попереду — станція. А звідти — потяг до столиці. У мене лишався один шанс.