Читати книгу - "Чотири подвиги, Сергій Оріанець"

Після кількох місяців мандрів «Крила Перемоги» наближалися до точки, позначеної на карті Люция як кінцева мета — острів, схований серед безкрайніх вод. Та навколо простягалася лише тиха, блискуча гладінь. Жодного натяку на сушу. Жодної чайки в небі. Лише порожнеча, ніби море завмерло в очікуванні.

Раптом море, що досі мурмотіло обіцянки пригод, обернулося ворогом. Уранці воно ще дихало спокоєм, лагідні хвилі гойдали корабель, мов колиску, а сонце викладало золоті стежки на воді, обіцяючи безтурботний день. Та під вечір його поверхня затремтіла, наче перед спалахом люті, і моряки відчули, як у грудях зароджується тривога — передчуття, що віщувало лихо.

Несподівано небо почорніло, мов розлите чорнило, нависнувши над щоглами важким, гнітючим покровом. Хмари, зловісні й важкі, рокотали низьким басом, що розсікав повітря, мов дзвін долі, від якого кров холола в жилах. Вітер завив, наче хор демонів, що вирвалися з пітьми, кожен його порив ніс відлуння прадавньої сили, що не знала милосердя. Буря налетіла раптово — мов звір, що вирвався з клітки, безстрашний і невблаганний. Вона шмагала палубу, рвала вітрила, здіймала в небо солону піну й крики моряків, які чіплялися за мотузки, благаючи богів про порятунок, але боги, здавалося, відвернулися.

Морган, сивобородий капітан, стискав штурвал, його очі, загартовані бурями, шукали обрій, але голос тремтів, коли він гукнув:

— Тримайтеся, хлопці! Ми бачили й гірше!

Алонсо, молодий і запальний, ковзав по мокрій палубі, його крики до матросів змішувалися з ревом вітру:

— Тягніть мотузки, ледарі, або нас поглине!

Томас, чий пильний погляд зазвичай ловив кожен знак моря, шепотів молитву, тримаючись за поручні, його обличчя зблідло від страху. Етьєн, штурман із тихими очима, стояв біля навігаційних приладів, але його пальці тремтіли, коли він намагався вловити курс у хаосі.

Хвилі виросли в гігантів, їхні гребені вигиналися, мов хребти прадавніх чудовиськ, що прокинулися від сплячки. Вони билися об корабель, здіймалися над палубою, прагнучи поглинути його разом із мріями екіпажу. Кожен грім ударяв по серцю, мов молот, а блискавки розтинали небо, ніби прагнули розколоти долю й кинути її у прірву. Ураган стирав межу між морем і небом, повертаючи світ до хаосу, де виживає лише той, хто сміє кинути виклик бурі.

Зненацька буря стихла, наче хтось загасив її суть. Грім замовк, лишивши глуху порожнечу. Вітер затих, його виття розтануло в тиші. Хвилі осіли, мов виснажені своєю люттю, і море стало гладеньким, як дзеркало, що відбивало лише морок. Запала тиша — не умиротворена, а гнітюча, страшніша за грім. Вона нависла над водою, мов погляд невидимого хижака, і здавалося, що море чекає, що буде далі. На «Крила Перемоги» опустилася густа імла, така щільна, що палуба зникала за крок. Повітря стало важким, просякнутим запахом заліза й попелу, а довкола спалахнуло дивне світло — блідо-зелене, з багряними прожилками, що пульсувало, мов серце чудовиська. Воно гойдалося на хвилях, відкидаючи тіні, що звивалися, наче живі, і шопотіли нерозбірливими голосами.

Морган, усе ще стискаючи штурвал, видихнув, його борода тремтіла від напруги:

— Що за диявольщина? Це не море...

Алонсо, чіпляючись за канат, прошепотів, його очі розширилися:

— Воно... говорить із нами.

Томас, чий погляд досі не відривався від імли, пробурмотів:

— Це не буря… це якесь пекло.

Етьєн, пильно вдивляючись у компас, що божевільно крутився, тихо мовив:

— Карти не брешуть… але цей світ — точно не для людей.

Леонід стояв на містку, пальці міцно стискали кинджал із орлом. Буря відступила, команда тремтіла — а він усміхався, бо знав: він уже дійшов туди, де страх втрачає силу.

— Хай приймають нас, боги чи демони! — кинув він у морок. — Я не боюся!

Із імли виринула скеляста стіна — чорна, мов обвуглений кістяк велетня, увінчана піками, гострими, як зуби дракона. На вершині громадилися руїни, схожі на покинутий Олімп — храм, забутий богами, оповитий багряним промінням, що билося, ніби серце живої істоти. Відступити було неможливо. Море стало дзеркальним, але ця мертва гладінь приховувала пастку, що не відпускала назад. Вітру не було, та невблаганна течія тягнула корабель до скель. У гнітючій тиші лунало лише шепотіння, що пронизувало душу: «Тільки вперед, тільки вперед». Позаду — морок, попереду — зубата безодня, що обіцяла шлях.

— Скелі! — вигукнув Томас, його голос тремтів, коли він учепився в поручні. — Ми розіб’ємося!

— Тримай штурвал! — гаркнув Морган, але його очі, прикуті до багряного блиску, видавали сумнів. — Це не просто скелі... Вони живі.

Шепотіння гучнішало, ніби скеля відповідала, і корабель, тягнутий невидимою силою, плив до своєї долі.

Раптом простір здригнувся, наче горизонт утратив форму, а світ завмер в очікуванні невимовного. Перед кораблем розчахнувся портал, його сяйво вдарило в очі, мов блискавка. Вихори — багряні, зелені, шалено обертові — закрутилися з живою силою, ніби боги вплели в них свою волю. З нього війнуло не вітром, а голосами: шепотами, зойками, криками з глибини, що змішувалися, стискаючи груди страхом, що пронизував до кісток. Моряки завмерли, їхні очі, розширені жахом, впивалися в пітьму, звідки дивилися тіні з багряними очима — нерухомі, мов вартові, їхні погляди обпікали, ніби знаючи те, що ще не осягнув цар.

Морган, чий голос ледве пробивався крізь гул, гукнув:

— Що це за місце? Ми не готові!

Алонсо, притиснувшись до палуби, закричав:

— Воно тягне нас! Я не хочу туди!

Томас, стискаючи амулет, пробурмотів:

— Це кінець... ми помремо?

Етьєн, чиї руки застигли на компасі, шепотів:

— Море не те. І світ не той. Карти тут безсилі.

Коли корабель увійшов у багряне світло, усе вибухнуло зойками вітру, рокотом вихору, відчаєм, що роздирав душу. Холод пронизував до кісток, а невидимі руки тіней хапали за душу, тягнули, допитуючи: «Чи гідний ти? Чи готовий?» І в ту мить корабель зник — поглинений промінням, що не належало жодному світу, старшим за час, глибшим за море, яскравішим за зірки.