Читати книгу - "Чорна тінь, Ана-Марія Еріш"

Два місяці…

Два місяці тому я закінчила Королівську Академію, і хоча це була велика подія, повертатися додому зовсім не хотілося. Академія стала моїм домом. Там я відчула себе живою, вперше зрозуміла, що таке справжнє місце, яке можна назвати своїм. Це був той момент, коли я знайшла своє покликання і друзів, з якими я могла бути справжньою.

Але найголовніше — там був Аларік. Він став для мене більше, ніж просто хлопець. Він був моєю підтримкою, моїм другом, і навіть у найтемніші моменти ми завжди знаходили шлях один до одного.

І так, постійні небезпеки, ті битви, що ставали частиною нашого життя, не давали спокою, але я завжди знала: я не одна. Я мала своїх людей, людей, які мене підтримають. Навіть готуючись до ролі королеви, я була готова до того, щоб одягнути корону і прийняти свою долю. Я навіть звикла до цієї думки. І тоді… так, саме тоді сталося те, що змінило все.

Все почалося з того, що я стала вампіром. Той самий страх, який я носила в собі від самого дитинства, нарешті став реальністю. Я боялася цієї істоти, навіть коли мій хлопець, принц вампірів, був частиною цієї раси. Страх не зникав. І що найгірше — це сталося не за моєю волею.

Я помирала, і в той момент, коли я була на межі, Аларік не зміг би залишити мене такою. Він звернув мене. Я розуміла, чому він це зробив. Якби я була на його місці, я б вчинила так само. Бо неможливо спокійно дивитися, як помирає кохана людина, яку ти любиш більше за своє життя.

Але тоді, в той момент, я цього не розуміла. Я була сліпа від болю і зради. Моя істерику була такою, що вона поставила крапку в наших стосунках. І хоча я багато разів намагалася повернути все назад, це було неможливо. Все змінилося. Я пережила це, справді пережила. І навіть якщо частина мене досі шкодує, я розумію, що це був той шлях, який я мала пройти.

Після цього почався найстрашніший семестр у моєму житті. Постійні битви з Натаніелем і Легіоном. Це був як страшний сон, що не мав кінця. Щоранку ми очікували нового нападу, нових випробувань, які ставили нас на межу сил. Ми перемогли, але ціна була велика. І досі ніхто не знає, де може бути Мелісса та Грегорі. Вони загубилися в часі, і хоча ми не припиняємо пошуки, сподівання з кожним днем слабшають. Проте вони сильні, і з даром Мелісси я була впевнена, що вони зможуть впоратися. Може, не одразу, але обов'язково повернуться.

Але все це стало частиною минулого. Навчання в Академії закінчилося, і два місяці я провела в Валорії, у своєї найкращої подруги Дарсани. Ці два місяці були спокійними, хоча і сповненими очікувань. Аларік поїхав в інші світи, шукаючи хоч якісь зачіпки. І це було добре. Тепер я могла хоча б на деякий час забути про боротьбу, зосередитися на своєму новому житті. І це місце, ця країна, стала мені такою близькою. Тут я відчувала свою приналежність. Вони кажуть, що місце вибирає людину. Я відчула, що це саме те місце.

Але тепер настав час повертатися в Хейвенберд. І я не могла не задуматися, як сприйме народ те, що майбутня королева — вампір. Чи буде це для них випробуванням? Я сумніваюся, що народ зрадіє, дізнавшись про моє становище. І що скажуть вони? Що скаже Реджинальд? Чи прийме він мене, як завжди? Він же був для мене як батько. Моя опора і друг, навіть коли мої батьки були далеко. Але чи зможе він прийняти те, що я стала іншою? Це питання залишалося відкритим.

І ще одне — мені потрібно навчитися бути вампіром. У мене немає інстинктів, немає вроджених навичок, тому кожен новий день приносить нові випробування, і я маю їх пройти. Це буде важко, але я готова. Я знала, що зовсім скоро отримаю відповіді на всі ці питання.

- Ну що ж, Ілларіє, — сказала я, звертаючись до себе. — Ласкаво просимо додому. На тебе чекає досить цікаве життя.