Читати книгу - "“там, де світло торкається води”, Елісса Фенікс"

Світ змінився.

Вода відступила. Колись велетенські океани, що покривали більшу частину планети, висохли або зникли за горизонтом, лишивши за собою мертві міста, розтріскану землю і нестерпну спрагу. Людство вижило, але вже не керувало світом — воно стало спостерігачем за руїнами свого колишнього панування.

Сонце світило жорстко, безжально. Лише вузькі смуги тіні давали надію на життя. Але з часом люди почали помічати: в тіні щось з’являється. Спершу це були лише відчуття — наче хтось спостерігає. Потім — шепоти. А згодом і тіла, що зникали без сліду. Їх називали просто: тіні.

Лея мешкала у старому маяку біля колишнього узбережжя, на межі Затонулої Зони. Вежа, колись збудована для кораблів, тепер стояла на березі висохлого моря, ніби пам’ятник тому, що пішло. Вона жила сама. Її вважали дивною. Може, навіть небезпечною.

Бо Лея бачила те, чого не бачили інші.

Вона бачила душі.

Кольори довкола людей, мов серпанки — сині, якщо хтось був спокійним, червоні — у гніві, сірі — в порожнечі. Але найстрашніше — чорні плями. Вони означали смерть. І коли Лея вперше побачила чорну тінь на плечі свого батька, вона намагалась попередити. Але було пізно. Він помер тієї ж ночі.

З того часу вона мовчала.

Вітер тріпав її світле волосся, коли вона стояла на платформі маяка й вдивлялась у горизонт. Надвечір пісок ставав золотим, а небо — малиновим, немов весь світ палав у вогні. Це був її улюблений час — і найнебезпечніший.

Бо саме тоді з’являлися тіні.

Спершу вона помітила рух. Маленька пляма вдалині. Людина? Неможливо. За межами поселення майже ніхто не ходив. Далеко — смерть. А ближче — страх. Вона приклала до очей старі біноклі й завмерла.

Йшов чоловік.

Високий, обгорнутий у сірий плащ. Капюшон закривав обличчя, а за спиною тягнувся дивний футляр. Його хода була не схожою на ходу блукача — не метушлива, а впевнена. Немов він ішов кудись. Немов знав, куди йде.

Лея хотіла піти. Замкнути двері, сховатись. Але щось її стримало. Вона відчула: цей незнайомець несе із собою не тільки таємницю, а й... ключ. До чогось великого. Можливо, навіть до неї самої.

Коли він наблизився, вона побачила його обличчя. Загублене, втомлене, заросле кількаденною щетиною. Але очі — світлі, майже срібні. Вони ніби світилися зсередини.

— Ти... живеш тут? — спитав він, хрипко.

— А ти... хто? — відповіла вона.

Він хитнув головою.

— Не пам’ятаю. Але знаю, що шукаю озеро.

Лея не відповіла. В її грудях щось здригнулось.

Озеро.

Про нього вона чула лише в легендах. Дехто казав, що воно залишилось чистим після катастрофи. Що вода там — жива. Інші — що воно здатне зцілити душу. А дехто взагалі стверджував, що це лише вигадка.

Вона бачила його в снах.

І тепер — перед нею стояв незнайомець, який шукав те саме, що й вона бачила крізь півсон.

Його голос був твердим, але ледь вловимим.
— Мене звати... Кайр, напевно. Якщо це ще щось значить.

Лея ще не знала, що цей день — перший у їхній подорожі.
Що цей чоловік — більше, ніж просто мандрівник.
І що тіні, що з’являлись на обрії, — лише початок.

Лея мовчала, пильно розглядаючи незнайомця. Здавалось, його обличчя було майже звичним, знайомим, як чиєсь, що вона бачила у сні. Її руки почали мимоволі тремтіти. Вона не могла сказати чому, але серце билося в грудях з дивною тривогою і водночас з підозрілим спокоєм.

Кайр стояв перед нею, чекаючи на відповідь. Він відчував, що тут, у цьому місці, щось було не так, але не міг зрозуміти що саме. Відчуття, ніби він чекав на зустріч з цією дівчиною все своє життя, було настільки сильним, що навіть здивувався. Він не вірив у випадковості. Усе мало сенс.

— Озеро? — повторила вона, важко ковтаючи. Її голос звучав так, ніби вона мала сказати більше, але щось стримувало її. — Ти шукаєш озеро?

Кайр кивнув, хоча сам не знав, чому він так переконаний у тому, що саме це місце має бути його метою. Чому він прийшов сюди. Але з кожним кроком усе ставало яснішим. І ось вона, Лея — в її очах він побачив щось більше, ніж просто людську цікавість. Щось невимовне, приховане, але настільки чітке, що він не міг цього ігнорувати.

— Так, — його голос прозвучав знову, цього разу тихо, але з якоюсь твердою рішучістю. — Я чув, що тут його можна знайти.

Лея, яка ще декілька хвилин тому мала намір зачинити двері перед ним, зараз відчувала внутрішній потяг залишити їх відкритими. Вона запитала сама себе, чому так важливо для неї почути більше від нього. Чому ці прості слова, просте запитання, здавалося, тягнули її в невідомість.

— Я не знаю, що ти шукаєш, Кайре, але ти не зможеш знайти це тут, — вона покачала головою, ледь помітно. — Тут немає озера.

Тіні на обрії знову захопили її погляд. І раптом їй стало зрозуміло — це не просто мандрівник. Це було щось інше. Щось, чого вона не могла пояснити. Вона відчула, як її розум починає шукати слова, щоб пояснити те, чого не можна пояснити.

Кайр, не зважаючи на її слова, зробив крок вперед. Він поглянув на неї з новою рішучістю в очах.

— Але я все одно маю продовжити шукати. Тому що... я знаю, що воно існує. І ти теж це знаєш.

Лея мовчала. Її серце билося швидше, і, здається, навіть земля під ногами трохи затремтіла. Чи було це від віри в його слова, чи від тієї глибокої таємниці, що зростала між ними? Вона не могла сказати.

— Ти правий, — нарешті сказала вона, поглянувши на нього знову. — Я знаю. Але ніхто не повертається звідти. Ніхто не знайшов відповіді, якщо насправді досягнув озера.

Кайр подивився на неї, його очі спалахнули. І хоча Лея могла б відчути якусь тривогу від його впертості, вона не відчувала страху. Навпаки, їй стало цікаво, що він скаже далі.

— Я не боюся. І ти теж. — Він зробив ще один крок, і це вже не була просто простір між ними. Це була обіцянка чогось глибшого.