Читати книгу - "Після темряви, Доріс Дейл"

«Після темряви», Доріс Дейл

Мальва вийшла з машини, глибоко вдихаючи холодне, зимове лісне повітря, поки Микита витягав сумки з речами і ставив їх біля порогу хатинки. 

Вона мріяла побувати у горах кожного разу, коли описувала їхню красу і величність у своїх творах. Її також завжди зачаровував ліс, його таємничість та тиша, особливо його загадковість взимку. Мальва роззиралася навкруги ще з самого потягу, а зараз, коли поряд вже не було будинків-стін, що оточували її, вона не могла зупинитися роздивлятися засніжені краєвиди, потираючи плечі від холоду. 

 –  Я теж радий, що ми нарешті вибрались кудись на декілька днів, – Зі сміхом сказав Микита, обіймаючи кохану за плечі. – Як тобі хатинка? Не виглядає занадто старою? 

 –  Вона дуже гарна. Мені подобається відтінок дерева, він схожий на карамель, – Сказала Мальва, обіймаючи хлопця у відповідь. – Вже хочу побачити її зсередини. 

З хатинки почулося шурхотіння і бурмотіння, і згодом з-за скляної двері вийшов чоловік з наполовину сивим волоссям у старій розстебнутій куртці та сорочці в клітинку. На вигляд, Мальва дала б йому п’ятдесят років. 

 –  Це ви нові гості? – Спитав чоловік, спускаючись зі сходів ґанку. 

 – Так, – Відповів Микита. Він повністю взяв на себе вибір і бронювання місця для їхньої невеличкої подорожі, і Мальва, втомлена після прес-туру для своєї нової книги, була дуже йому вдячна. 

 –  Приємно познайомитись, – Чоловік підійшов до них ближче і потиснув обом руки. – Я Роман, хазяїн будиночку. Осьо, тримайте, – Він передав Микиті ключі від будинку. Їх було два, сильно понівечених іржею. – У будинку працює вся техніка, є опалення і є трохи їжі у холодильнику.  

 –  Дякуємо, – Сказала Мальва. – А що на рахунок сусідів? 

 –  Не бійтеся, що хтось буде вас турбувати. Вони всі тут тихі, до чужих не люблять лізти, — Сказав Роман, дістаючи з кишені пачку цигарок. Він запропонував Микиті і Мальві жестом, обидва відмовились. 

 –  Перед тим, як я вас залишу, маю розповісти вам про наші правила. 

 –  Які правила? У будинку? – Спитав Микита. – Ми не палимо, з нами немає дітей або тварин. 

 –  Ні, я кажу про правила, яких дотримуються всі поселення наших гір, — Почав Роман. — Наше поселення не виключення. Просто пам’ятайте про шосту вечора. Після шостої не виходьте з дому, замикайте двері і вікна, обов’язково закривайте вікна шторами. 

 –  Що це за страшилки? – Спитала занепокоєно Мальва.  

 –  Вважайте це правилами безпеки. Ми всі їх дотримуємося, наче малі діти, якщо вам цікаво. Не відкриваємо двері вночі, якщо чуємо плач дитини, і не реагуємо на стукіт у двері ввечері, навіть якщо чуємо знайомий голос.  

 –  Це звучить дуже дивно, – Сказав Микита. – Нашій безпеці може щось загрожувати? 

 – Нашій безпеці завжди щось загрожує, але найчастіше це залежить від випадку. Та у цьому місці не стається співпадінь, тому просто пам’ятайте про це та веселіться, — Кинув Роман наостанок. Він докурив цигарку, кинув недопалок у сніг і пошкандибав дорогою на інший бік поселення. 

Пізніше ввечері Мальва готувала вечерю зі знайдених на полиці макарон. 

 – Завтра потрібно з’їздити у місто за продуктами, – Сказала вона. Микита кивнув. 

 – Погоду на завтра передають погану, але я з’їжджу, – Сказав він, і через секунду почувся дзвінок його мобільного. 

 – Робота, сонце, вибач, – Сказав Микита і відійшов. 

Мальва кивнула і продовжила готувати. На ноутбуці вона ввімкнула якийсь серіал, який грав на фоні, але через деякий час зник зв’язок, і Мальва стояла на кухні у тиші, чекаючи, поки інтернет з’явиться. Була восьма година вечора, але вони не закрили вікна шторами – що здавалося дивним, бо Мальва все ніяк не могла перестати думати про ранкову розмову з хазяїном будинку.  

Все ж таки, їй дуже подобався зимовий ліс. 

Мальва саме розкладала їжу по тарілкам, коли почула дивний свист. Вона знала, що Микита не вміє свистіти. Тим паче, вона прямо зараз чує його голос у сусідній кімнаті. 

Вона різко підняла голову – перед нею саме знаходилось велике вікно вітальні, яка була сумісна з кухнею. Очі Мальви зімкнулися з меншими, червоно-жовтими очами, які дивилися на неї з глибини лісу. Її долоні похололи, але відвести погляд вона не могла – боялася, що воно може зробити, поки вона не дивиться.  

Згодом почулися кроки Микити, але, поки він йшов, Мальва ще раз почула свист, і темні очі зникли між деревами. 

У світлі місяця вона побачила щось дуже схоже на роги. 

 – Це просто місцеві діти бавляться, – Казав Микита, закриваючи всі штори перед сном. – Або лампочка на чийомусь будинку вдалині. Цьому можна знайти стільки пояснень! 

 – Ти правий, це напевне діти, – Відповіла йому Мальва перед тим, як лягти спати. 

Тієї ночі вона майже не спала – декілька разів хтось стукав у вікно. 

 – Просто вітка билася об скло, – Знову заспокоїв її Микита, збираючись у місто. – Я бачу, що той старигань тебе налякав, але нам немає чого боятись, хіба що власної тіні. 

Він поцілував Мальву у щоку та сів у машину. Починався снігопад, та Микита завірив її, що повернеться у найближчі години. 

Майже заспокоївшись, Мальва замкнула всі двері і пішла в душ. Стоячи під струменем гарячої води, вона все думала про те, як той нічний «стукіт гілки» був схожий на стукіт пальця. 

Зненацька вона почула голос Микити. Просто за дверима ванної, які вона також замкнула. 

 – «Напевно, щось забув», – Думала вона, нашвидкуруч витираючись рушником. 

Вийшовши з ванної, вона нікого не побачила. Окликнувши Микиту декілька разів, вона перевірила двері – замкнено. Його черевиків немає, як і свіжого снігу на порозі. 

Зненацька Мальву охопила паніка, яку зрощували в ній всі ті маленькі, до жаху страшні дрібниці. Вона повернулася у ванну та знову там замкнулася. 

Десять хвилин вона глибоко дихала у повній тиші, поки не почула, як відкриваються вхідні двері. Вона завмерла, та, почувши голос Микити, одразу вибігла до нього.