Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Гра престолів 📚 - Українською

Читати книгу - "Гра престолів"

866
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Гра престолів" автора Джордж Мартін. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2.
Гра престолів - Читати Книгу (читати книги) 📘 Онлайн Українською Мовою 💙💛 Безкоштовно. Скачати книги у форматі PDF, EPUB, FB2 українською

4
0
+44

Фентезі
Електронна книга українською мовою «Гра престолів» була написана автором - Джордж Мартін, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB, FB2 та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💛 Фентезі".
Поділитися книгою "Гра престолів" в соціальних мережах: 

Книга "Гра престолів" автора Джорджа Мартіна - це епічна фантастична сага про війну за владу над Семи королівствами. Зі славнозвісними персонажами, заплутаним сюжетом і багатошаровими історіями, ця книга стала бестселером і зібрала лояльну аудиторію по всьому світу. Перша книга з серії "Пісня льоду і полум'я" - "Гра престолів" - розповідає про магію, драконів, битви і інтриги, що переплітають долі героїв.

Гра престолів - це не просто книга про війну, це книга про людську натуру, моральність і віру в долю. Кожен персонаж має свою унікальну історію, мотивацію та цілі, що робить їх живими та реалістичними. Від першої сторінки читачі відчувають напруження, оскільки автор створює зорові картини місць, подій та персонажів, що буквально оживають перед очима.

Ця книга також пропонує читачам можливість глибше зануритися в фантастичний світ автора, який наповнений дивними місцями, винахідливими персонажами та неймовірними історіями. Завдяки унікальному підходу до наративу, автор зумів створити детальний світ, який заслуговує на увагу.

"Гра престолів" - це книга, яка залишає слід в серці кожного читача. Заплутаний сюжет, реалістичні персонажі та багатошарові історії зробили її культовою серед шанувальників фантастики.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 260
Перейти на сторінку:

Пісня льоду та вогню-I

Гра престолів

Пролог

— Треба вертатися, — наполягав Гаред. Ліс навколо почав темніти. — Усі дичаки мертві.

— Невже ти боїшся мерців? — з натяком на посмішку спитав лицар Веймар Ройс.

Та Гаред був застарий, аби зважати на його кпини, бо перевалив уже на шостий десяток і пережив на службі не одного пихатого панича.

— Мертві лежать собі тихо, — відповів він. — Увесь клопіт — від живих.

— Але чи справді вони мертві? — ніяк не вгамовувався Ройс. — Які маєш докази?

— Віл їх бачив на власні очі, — відповів Гаред. — Каже, що мертві. А мені його слова досить.

Віл передчував, що рано чи пізно від суперечки не відкараскається. Але краще пізно, ніж рано.

— Мати казали: мертв’як — базікать не мастак, — буркнув він.

— Моя мамка-годувальниця казала те саме, Віле, — відповів Ройс. — Але ж ти дарма віриш побрехенькам з-під жіночої цицьки. Інколи й від мертвих можна дещо взнати.

Голос його рознісся луною, занадто гучно для сутінкового лісу.

— Шлях попереду далекий, — зазначив Гаред. — Днів із вісім, а може, й дев’ять. Ще й сонце сідає.

Пан Веймар Ройс байдуже зиркнув на небо.

— Воно щодня сідає о цій годині. Чи не темряви ти, бува, злякався, Гареде?

Віл бачив, як Гаред стиснув губи, помітив ледь утамований гнів у очах під грубим чорним каптуром. Гаред прослужив у Нічній Варті сорок років, виріс у ній з хлопчака в чоловіка, і не звик, щоб його брали на глузи. Та крім обурення, Віл відчув у старшому братчикові ще й напругу, надто схожу на острах. А острах він поділяв і сам.

Віл служив у Варті чотири роки. У першій розвідці за Стіною він трохи у штани не напудив, бо ніяк не міг викинути з голови дідівські побрехеньки; щоправда, потім сам із себе кепкував. Та після сотні вдалих розвідок неосяжна темна пуща, яку південники називали «страхолюдною», припинила його лякати. І не лякала аж до цього дня. Бо навколо зненацька щось змінилося. Темрява дихала чимось таким, що волосся ставало дибки.

Вони їхали дев’ять днів: на північ, тоді на північний захід, тоді знову на північ, далі й далі від Стіни, рухаючись слідами загону дичаків-наскочників. З кожним днем ставало дедалі тяжче. З півночі дув холодний вітер, від якого дерева ворушилися, мов живі. Цілісінький день Вілові марилося, наче щось холодне і невмолиме проводжає його очима, і то не з великої любові. Гаред відчував те саме. Більше за все Віл бажав би прожогом кинутися назад, під захист надійної Стіни. Та очільник загону навряд чи схвалив би його намір.

Вісімнадцятирічний пан Веймар Ройс був наймолодшим сином старовинного дому, де наплодилося забагато спадкоємців, мав сірі очі, стрункий стан і гоже обличчя. Верхи на велетенському чорному бойовому огирі він височів баштою над Вілом та Гаредом, що сиділи на малих кошлатих бахмутиках. На собі пан Веймар мав чорні чоботи доброї шкіри, чорні вовняні штани, чорні замшові рукавички, гарної роботи повороновану кольчугу, а під нею — вовняний каптан і кубрак із вивареної шкіри. Ще й півроку не минуло, як пан Веймар став присяжним братчиком Нічної Варти, та хто посмів би твердити, що він, так ловко вбраний, погано пасує до служби?

Вінцем розкошів пана Веймара був товстий соболиний кожух, звабливо м’який та чорний, як гріх.

— Кажу вам напевне, вони тих соболів самі повбивали, — базікав Гаред серед братчиків за кухлем вина. — Кожного перемогли на лицарськім герці та з власних панських ручок скрутили в’язи.

І вояки заходилися реготом.

«Важкувато слухати наказів людини, з якої глузуєш на п’яну голову» — думав Віл, хапаючи дрижаки на своєму коникові. Гаред, певніше за все, його думку поділяв.

— Мормонт наказав їх вистежити, от ми й вистежили, — мовив Гаред. — Вони мертві, загроза минула. А шлях назад важкий і далекий. Погода якась непевна. Як піде сніг, витратимо на дорогу два тижні. А снігопад у цих краях — ще не найгірше. Бачили колись крижану хуртовину, га, мосьпане?

Та панич, здавалося, його не чув. Він споглядав дедалі темніші сутінки зі звичною для себе напіврозвіяною, напівзнудженою міною. Віл проїхав з лицарем досить довго, щоб знати: коли він такий, його краще не чіпати.

— Розкажи-но знову, що ти бачив, Віле. Усе до дрібниць. Нічого не забувай.

Віл був мисливцем, поки не вступив до Нічної Варти. Чи краще сказати, лісокрадом. Малістерівські сердюки упіймали його на гарячому у власних лісах Малістерів — хлопець саме обдирав малістерівського оленя. Дальша халепа всім відома: або вдягаєш чорне, або втрачаєш руку. Ніхто не вмів ходити лісом тихіше за Віла, і чорним братчикам його хист швидко став у пригоді.

— Табір стоїть за дві версти, за отим хребтом, біля струмка, — розповів Віл. — Я підійшов так близько, як зумів. Там їх восьмеро. Чоловіки й жінки… дітей не бачив. Вони приліпили куреня до скелі — його добряче снігом занесло, та однак видно. Вогонь не горів, але яму для нього викопали. Ніхто не рухався. Я довго дивився. Живі люди так тихо не лежать.

— Ти бачив кров?

— Ну, теє… ні, — визнав Віл.

— Бачив якусь зброю?

— Кілька мечів, луків. Один чоловік мав сокиру. Важку, обосічну — замашна така залізяка. Лежала на землі коло нього, просто біля руки.

— Ти помітив розташування тіл?

Віл знизав плечима.

— Зо двоє сиділи, спершись на скелю. Решта на землі. Мовби, теє, раптом впали і вмерли.

— Або поснули, — припустив Ройс.

— Вмерли, — наполягав Віл. — Нагорі, на залізнині, ховалася за гілками жінка. Дозорець.

Він слабко всміхнувся.

— Та я підібрався так, щоб вона не помітила. Зблизька й угледів, що вона теж не ворушиться.

І мимоволі здригнувся.

— Ти змерз, чи що? — запитав Ройс.

— Є трохи, — пробурмотів Віл. — Вітер холодний, пане.

Молодий лицар повернувся до сивого вояка. Повз них із шурхотом облітало приморожене листя, і огир Ройса від того непокоївся.

— Як гадаєш, Гареде, від чого могли померти ті люди? — запитав недбало пан Веймар, розправляючи полу довгого соболиного кожуха.

— Від холоду, — відповів Гаред із залізною певністю. — Я бачив, як люди мерзли до смерті минулої зими, а тоді позаминулої,

1 2 ... 260
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра престолів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гра престолів"