Читати книгу - "Любові полум’я"

«Коронація Слова» створює для вас нову хвилю української літератури яскраву, різножанрову, захоплюючу, яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуші,

 засновники проекту

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п'єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу — сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п'єсами.

www.korona.ua

Ніка Нікалео

Любові полум’я

22.05.1971 р., Київ, партія «Чіо-Чіо-Сан» Дж. Дж. Пуччіні

Присвячується моїй дорогій мамі Богданні Хідченко, Заслуженій артистці України

Музика кохання

Дорогий читачу, тобі невимовно пощастило. Бо ти тримаєш в руках новий роман талановитої львівської письменниці Ніки Нікалео і для тебе історія, яку на сторінках книги, вона повідує світу — ще попереду. І я по-доброму заздрю тобі, бо на тебе чекає багато і щасливих, і веселих, і сумних, і приємних хвилин, проведених у вишуканому товаристві, сплетеному зі слів, мелодики та звуків.

Хтось з розумних сказав, що вигадати в літературі бодай щось більш-менш нове чи оригінальне, тобто не повторитися — неможливо. Про все вже написано, всі сюжети карколомно і не раз перелицьовано, переграно, перевернуто з ніг на голову і навпаки. Бажання увійти в хату не через двері, а скажімо, через комин — і таке вже мало місце в літературі. Це стосується і любовних історій, завжди чуттєвих, завжди неймовірно-чарівних, подекуди банально-звичайних та, звісно, непідкупно-вражаючих. Бо щоразу справдешня любовна історія, яку повідує світу жінка, талановитий неординарний письменник-розповідальник, отримує нову мелодику, нове музичне забарвлення, нове звучання, властиве тільки жіночому началу.

Писати про кохання так, щоб вірили в кожне написане слово, не просто. Бо лишень обраним дарується щастя талану чи то навіть випробування ним, випити з чари справжності й зробити це так, щоб читач повірив й сказав: «Так буває, це правда, яка чіпляє!». Ніка вишукано та доволі драматично й темпераментно робить це. Ви вже, мабуть, зрозуміли, що авторка не зраджує собі та пише про кохання… Але на цей раз не іронічно-зухвало, а по-справжньому драматично, палко та, навіть, музично. Так-так, музично. В цій історії присутня справжня музика і не лишень тому, що головна героїня оперна прима, і не тільки тому, що тло роману, вишукано-оперне, а, насамперед, тому, що музика є в романі не просто окрасою, а головним героєм роману. Музика кохання. Та музика така різна: фатальна, елегантна, проклята, висока, банальна, старіюча, вмираюча та вічна… Ох, так, хто кохав по-справжньому, той зрозуміє порухи доль, плетиво подій та випадковості невипадкового початку кінця, описані в романі. А якщо ні, то уважно читайте роман Ніки, може тоді й зрозумієте. Бо справжнє кохання ніколи в одинці не ходить, за ним часто-густо дибають інші, не менш важливі та сильні почуття. І не завжди то друзі. І не завжди вороги. Це те ж саме, що переповідати про що говорить місячна соната чи про що мовчать зорі, відбиваючись у нічній воді? Про вічність? Можливо. Якщо вічність — це кохання, то про неї також…

Кажуть, що первісна людина, навчаючись говорити, промовляла слова на вдих і кожне мовлене таким чином слово давалося фізично не легко і тому важило багато. Минав час, людина вдосконалювалася і зрозуміла якось, що зраджувати казаному на вдиху, яке народилося разом з прийняттям зовнішньої благодаті, не так вже й просто. Сьогодні ж ми розучилися зважувати ті слова, а отже і власні вчинки, емоції. Часто-густо втрачати межу між справжнім і вигаданим, між коханням та божевіллям.

О, так! Кохати на вдих, говорити про кохання на видих… Письменниця Ніка Нікалео налаштовує нас у своєму новому романі на такий лад. Наче й банальна історія — він кохає одружену її, вона відповідає взаємністю одруженому йому. Дружина, яка також його до божевілля кохає. Кохає так, що ладна вбити, принести в жертву найдорожче що має, тільки щоб він був поруч… І приносить таку жертву. Діти, калейдоскоп невипадкових випадковостей, невміння прощати, бажання мстити… Сильні й слабкі характери, плетиво доль, мереживо почуттів — все це переплуталося, зустрілося, зчепилося в бурхливому потоці гірської води роману.

За все на світі слід платити, бо все має свої ціну. Банальна істина. Добро завжди повертається добром, зло — лихом. Добрі наміри можуть стати отим злом, бо добрі наміри і добрі вчинки — не одне і те ж.

Кохання може бути ватрою, воно може бути вогником в печі чи в звичайній групці, на якому доволі легко та комфортно варити обід чи смажити яєчню. Але воно може бути і неконтрольованим. Коли закохуєшся про це не думаєш, коли кохаєш — віриш, що маєш силу приборкувати стихії.

Тож «Любові полум’я» вирвалося на волю і зараз ти тримаєш його в своїх руках, дорогий читачу. Читай і ти, звісно по-своєму втямиш описане, але, однозначно, байдужим не залишишся:

«Не знаю, що діється, але відчуваю, наче мені зі спини спадає, сповзає скеля… це вона мене тягла додолу раніше, а зараз, мене наче хтось вхопив і тягне-тягне угору з непомірною вселенською силою. О-о, як мені стало легко! Який же тягар був у мене на плечах! Морок світлішає, холод відступає з космічною швидкістю. А я лечу на той голос чи голоси, що кличуть з подвоєною силою. Я потрібен… я залишаю це відлюдне, містичне місце… я лечу додому! Неси мене голос, несіть мене крила! Тепер я маю крила і вже не повернуся сюди! Світло… Кохання… Життя… І Ти!»

Щасливого лету тим крилам. Читачеві — приємного читання! І хай ваш вогонь вас не обпікає, лишень гріє добрими вчинками.

Дара Корній, письменниця

Любові полум'я

Найбільш лютим ворогом, якого ти можеш зустріти, завжди будеш ти сам

Ф. Ніцше «Так говорив Заратустра»

Віктор перемкнув на ближнє світло і трохи скинув швидкість. Злива, що пеленою впала на скло, заступала тепер дорогу, наче цупкою кулісою дощу. Їхати було складно. До того ж чомусь плуталися думки… Збивалися в купку десь в одній частині мозку, і стояли