Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

Присвята

Оскільки в Олондрії я був чужинцем, тож нічого не знав ані про пишноту її узбереж, ані про Бейн, Портове Місто, чиї вогні й кольори спливають в океан справжнім трояндовим водоспадом. Я й гадки не мав про усю неозорість торговищ прянощами у Бейні, де крамарі впадають у шал од пахощів, я ніколи не бачив оспівуваних поетами ранкових туманів понад зеленим Іллоуном; я ніколи не бачив жодної жінки з коштовним камінням у волоссі, ніколи не споглядав мідного блиску куполів і не стояв на меланхолійних берегах півдня, куди вітер надносить з моря смуток. Якщо зануритися вглиб Файяліту, Країни Вин, опиняєшся там, де ясність світла здатна зупинити серце: це те світло, що його місцеві мешканці звуть «диханням ангелів» і яке, кажуть, лікує серцеві недуги й хворі легені. Далі лежить Балінфейл, де у зимову пору люди носять каптури з білого біличого хутра, а літньої пори, подейкують, ходить богиня Любов і земля вкривається пелюстками мигдалевого квіту. Але я ще нічого про все це не знав. Я знав лише свій острів, де моя мама, змащуючи собі волосся при слабкому світлі свічки з ґнотом з висушеного очерету, лякала мене байками про Привида Без Нутрощів: буцімто коли він йде, у нього ляскають сандалі, бо має вивернуті назад стопи.

Я звуся Джевік. Походжу з блакитного й туманного села Тіом на заході острова Тінімавет, що належить до Чайних островів. Якщо небо дуже чисте, то з Тіома, з висоти скель, іноді можна побачити зелене узбережжя острова Джів; та коли дощить і все світло тоне у важких хмарах, наше село стає найсамотнішим у світі. Щоб дістатися до найближчого села Пітот, треба відбути триденну подорож віслюком, що ними послуговуються на островах; дорога до порту Дініволім на півночі займає щонайменше два тижні, ще й по виснажливій спеці. В Тіомі, на відкритій галявині, стоїть дім мого батька — велична споруда з жовтого каменю, з широким склепінчастим заїздом, прикрашеним ампельними рослинами, з пласким дахом та дев'ятьма кімнатами, схованими за віконницями. А неподалік, за селом, у ненастанно праній дощами долині, де брунатним віслюкам точаться сльози від виснаження, де квіти тануть і щезають од спеки, батько тримав просторий перцевий фільварок.

Той фільварок був джерелом батькового багатства і дозволяв йому утримувати чималий дім, зберігати своє становище у раді села й носити патерицю, прикрашену червоним барвником. Вологий і гострий дух, що линув од вкритих завісою туману перцевих кущів, пишних і зелених, свідчив про багатства; батько звик розтирати між пальцями сухі зеренця, аби надати пучкам запаху золота. Проте якщо він був заможним у звичному значенні слова, то в іншому сенсі був убогим: у нашому домі було лишень двійко дітей, і роки, що минули після мого народження, не давали надії на інших нащадків: нещастя, у якому зазвичай звинувачували слонячого бога. Матінка казала, що слонячий бог гнівається на батька, бо заздрить його багатому дому й родючим землям; але я знав, що в селі шепочуться, мовляв батько продав богові своїх ненароджених дітей. Я бачив, як люди, минаючи будинок, підштовхують одне одного ліктем і стиха гомонять: «Він заплатив за цей палац сімома немовлятами». Іноді наші робітники підспівували собі до роботи таку жорстоку пісеньку: «Земля тут повниться дрібними кісточками». Якою б не була причина, перша батькова дружина не понесла плоду жодного разу, тоді як друга дружина, моя мати, народила лише двох дітей: мого старшого брата Джома й мене. Оскільки перша дружина не мала дитини, то саме до неї ми завжди вживали звертання або як до Матері, або, на знак поваги, як до еті-донваті, «Дружини Мого Батька»; це саме вона супроводжувала нас на свята, церемонна й гордовита, із закрученим в два буклі над вухами чорним волоссям. Наша справжня мати жила в одній кімнаті з нами, і батько та його дружина називали її «Нянькою», а ми, діти, називали її просто на ім'я — те ім’я, яке вона почала носити ще дівчатком: Кіавет, що означає Голка. Вона була кругловида й гарненька, і не носила взуття. Її волосся вільно спадало на спину. Поночі вона розповідала нам небилиці, при тому змащувала собі волосся і лоскотала нас чайчиною пір'їною.

Батькова дружина залишила за собою обов'язок щоранку оглядати нас, перш ніж ми вирушали, щоб стати перед батькові очі. Вона пхала нам до вух і вуст свої нещадні пальці у пошуках недоліків, вкрай жорстко затягала паски наших штанців і пригладжувала нам волосся, зволожуючи його власною слиною. Її подовгасте лице було позначене виразом стримуваної люті, її тіло відгонило поразкою, вона дратувалася просто за звичкою, а її слина в нашому волоссі тхнула кислим, як дно збірника води. Лише одного разу я бачив її щасливою: коли стало зрозуміло, що Джом, мій лагідний, усміхнений старший брат, ніколи не стане справжнім чоловіком і проведе своє життя поміж помаранчевих дерев, імітуючи свист зябликів.

Мої перші спогади про зустрічі з батьком походять з часів того прикрого відкриття. Пройшовши осоружні обмацування розлюченої першої дружини, ми із Джомом, взявшись за руки, одягнені в однакові легкі штанці й короткі вишиті синім камізельки, мали йти у патіо, що повнилося пахощами. У затіненому деревами патіо панували прохолода; його простір заповнювали рослини у глиняних горщиках. Під стіною було влаштовано жолоб з водою, щоб напувати співочих пташок. Батько сидів у плетеному кріслі, простягши ноги вперед, і його задерті догори голі п'яти нагадували пару місячних дисків у повні.

Ми стали на коліна.