Читати книгу - "Шпага Славка Беркути"

Любий читачу, Ти тримаєш у руках книгу, котра здобула друге життя через дивний збіг обставин, і це змусило мене остаточно втратити віру в те, що бувають випадкові речі, які не мають наслідків. Тобто, навіть якщо ми на щось взагалі не звернули найменшої уваги, попросту зачепили когось плечем у провулку і пішли далі, -- завжди буде присутній так званий ефект метелика...

Розумне математичне визначення цього явища звучить так:

Ефект метелика — явище нестійкості поведінки певних нелінійних дисипативних систем щодо бодай невеликої зміни початкових умов.

Але значно зрозуміліше його пояснив Рей Бредбері в оповіданні «І пролунав грім», де герой випадково роздушив метелика під час подорожі в минуле на машині часу, що спричинило значні зміни в його теперішньому, коли він повернувся. Мама мене попередила про існування такого ефекту, коли мені було ще рочків зо п’ять, і хоч я досі не навчилась бути з ним достатньо обережною, я їй за це безмежно вдячна.

Минулого літа до мого вікна залетів метелик, сів на подушку і випадково сказаною фразою (метелики, виявляється, теж уміють говорити) нагадав про ЦЮ книжку. Метелик полетів далі, і я не мала жодного наміру його упіймати, бо метелики гарні лише коли вільні, але зрушити зовсім неочікувану лавину він уже вcтиг.

Далі був квест.

Книги «Шпага Славка Беркути» в Інтернеті не було, Вікіпедія не надто багато розповідала про авторку Ніну Бічую, всього, що вдалось знайти, було недостатньо, щоб загасити зростаючий, лоскітливий інте-рес всередині.

Ідеального недільного ранку, щоб доторкнутись до першоджерела, я в 29 років вперше в житті зайшла до дитячої бібліотеки. Вперше, бо раніше всі цікаві книжки знаходила вдома на полицях, котрі тато раз на рік ретельно перебирав. Він клав кожну між своїми великими долонями, здував з торця пилюку, від чого мама голосно і смішно чхала, а тоді уважно розглядав обкладинку, часом читав декілька абзаців передмови (завжди казав, що їх важливо читати, а я ж ніколи не сподівалася, що матиму колись честь теж написати ПЕРЕДМОВУ) і ставив на місце, визначене добою, жанром і форматом.

У бібліотеці було тихо і порожньо, в повітрі гуло переживання, що книжка загублена назавжди, але вона швидко знайшлася. Запах старих сторінок дихав новим для мене..., я сіла біля каплиці Боїмів, на скрипучий стільчик за обшарпаним столиком, пила м’ятний чай і почала читати. Якось аж не вірилось, що герої — ровесники моїх тата і мами, таким сучасним і яскравим усе малювалося перед очима. Я впізнавала себе в Лілі… Усвідомлення того, що насправді основні речі в житті незмінні, на них просто накладається різноманітний антураж, народжувало глибинний внутрішній спокій.

У свої книзі Ніна Бічуя майстерним стилем звертала увагу на важливість дрібничок у нашому житті: Ти не раз зауважиш, як деталі впливають на життя героїв і формують їхні особистості:

Славко почув про максимальне навантаження, Юлько малював коней, Лілі знала, що не вміє співати, а Стефко в дитинстві вірив у співучу липу. З таких дрібниць, котрих багато і в Твоєму житті, виникають наші дитячі висновки, а вони вкарбовуються в пам’ять на все життя і формують нас майбутніх.

Так само на нас надзвичайно сильно впливають детальки й образи, за котрі ми щодня зачіпаємось поглядом. У книзі дуже багато таких чуттєвих описів, що їх можна не лише уявити як зображення, а буквально відчути на слух, смак, запах… І саме цим Ніна Бічуя вчить нас бути уважними до дрібниць.

«Дівчинка у синьому сарафані миє вікна. Стоїть на підві­конні, на шостому поверсі останнього в місті будинку, і миє вікна. А під нею пливе вулиця — охайною мозаїкою тротуарів, — жовтими спинами тролейбусів, строкатими сук­нями дівчат»

І вже аж чути скрип газети об шибу, запах почорнілої від пороху води з оцтом (тоді ж вікна мили водою з оцтом і витирали газетою), відчувається, як у дівчинки холонуть пальці, ноги, губи і ніздрі від пронизливого вітерцю на висоті шостого поверху новобудов, і від того, що вона обережно стає навшпиньки, аби досягнути до засохлого павучка у тому кутку, який шанувальники футболу назвали б дев’яткою; паморочиться в голові, а перед очима чіткі набивні взори строкатих суконь..., у вухах голос тролейбуса, що зітхає гальмами і важко видихає відчиненими на зупинці дверима.

«За діжкою жив їжак. Він придибав якось уночі. Хтозна, як він увійшов, бо двері були замкнені. Осе­лився собі в кутку, позносив туди всякого мотлоху, вистром­ляв з криївки смішну мордочку і викочувався до мисочки з молоком. А якось на світанні розбудив усіх, вовтузячись під дверима у сінях, і коли йому відчинили, перекотився через поріг, а на голках у нього стирчали яблука. Стефко з’їв од­не — ніколи не куштував він нічого смачнішого, ніж оте їжакове яблуко»

Запах битих яблук б’є в ніздрі, хочеться вгризтись так, щоб сік бризнув і потік по бороді, і відчути на язиці смак того місця, котрим яблуко вдарилось, і цей смак переллється в звук глухого удару пружного плоду об вогку землю... А ще пригадуються дідусеві розповіді про те, як їжак, котрий оселився під ліжком і своїм нічним тупотінням не давав нікому спати, залазив під ковдру і колов п’ятки...

Оскільки моє життя завжди змінювали книжки (в критичний момент до рук завжди потрапляла САМЕ ТА книжка, котра ставала каталізатором різких змін), виникла ідея перевидати «Шпагу Славка Беркути». Цифра накладу 1968 року вражала. 30 000 примірників — так чи інакше, кожен по-своєму впливав на життя і світогляд декількох поколінь. Впевнена, що книга стане