Книги Українською Мовою » 💛 Шкільні підручники » Скорочено Герой нашого часу 📚 - Українською

Читати книгу - "Скорочено Герой нашого часу"

199
0
21.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Скорочено Герой нашого часу" автора Михайло Лермонтов. Жанр книги: 💛 Шкільні підручники / 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Скорочено Герой нашого часу» була написана автором - Михайло Лермонтов, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💛 Шкільні підручники / 💙 Класика".
Поділитися книгою "Скорочено Герой нашого часу" в соціальних мережах: 

Тут ви можете скачати безкоштовно твір “Герой нашого часу” (скорочено) Михайла Лермонтова, та прочитати менше ніж за 31 хвилину.

«Герой нашого часу» — перший у російській прозі соціально-психологічний роман, написаний Михайлом Юрійовичем Лермонтовим у 1838—1840 роках. Класика російської литературы. Вперше роман був виданий у Санкт-Петербурзі у друкарні Іллі Глазунова та Кº у 1840 році у 2 книгах.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5
Перейти на сторінку:
Михайло Лермонтов Михайло Лермонтов

Роман

Частина перша

І

Бела

Оповідач по дорозі до Тіфлісу знайомиться з попутчиком — штабс-капітаном на ім'я Максим Максимович, який розповідає йому таку історію. П'ять років тому він стояв у фортеці за Тереком. Одного разу восени прийшов транспорт з провіантом. Його супроводжував офіцер, ім'я якого було Григорій Олександрович Печорін. Людина ця належала до тієї породи людей, з якими, за словами Максима Максимовича, повинні відбуватись різні незвичайні пригоди. Характер у Печоріна був суперечливий, поводив він себе дивно: ніколи не мерз, навіть довго перебуваючи під холодним дощем, а сидячи в кімнаті замерзав. Ходив на вепра сам, здригався від стукоту віконниці, мовчав годинами, а іноді своїми розповідями примушував слухачів качатися від сміху.

Неподалік від фортеці жив князь. Його син Азамат, кмітливий і спритний хлопець років п'ятнадцяти, дуже ласий на гроші, часто бував у фортеці. Одного разу князь запросив Максима Максимовича і Печоріна на весілля своєї старшої дочки. Гостей посадили на почесному місці. До них підійшла молодша дочка князя, Бела, тоненька, струнка дівчина з чорними очами, як у гірської сарни. Печорін не зводив з неї очей, і Бела поглядала на нього. На весіллі був і Казбич, говорили, що він розбійник і злодій. У Казбича був кінь Карагез, що славився по всій Кабарді. Казбичу заздрили, кілька разів пробували вкрасти коня, але дарма. Особливо подобався Карагез Азамату, він навіть запропонував Казбичу обміняти коня на свою сестру, але той відмовився.

Дізнавшись про це, Печорін посміявся, але сам щось задумав. У розмовах з Азаматом він хвалив Карагеза і нарешті запропонував: "...Кінь буде твій, тільки за нього ти повинен віддати мені сестру Белу". "Згоден",— прошепотів Азамат, блідий як смерть.

Максим Максимович пробував відмовити Печоріна, але той відповідав, що дика черкешенка повинна бути щасливою, маючи такого чоловіка, як він, а Казбича, розбійника, треба покарати.

Вночі Азамат привіз, перекинувши через сідло, жінку із зв'язаними руками й ногами. Наступного ранку Казбич пригнав баранів на продаж. Прив'язавши коня біля огорожі, він пив чай, яким пригощав його Максим Максимович. Раптом Казбич змінився на виду й закричав: "Мій кінь!" Але Азамат уже мчав на Карагезі. Казбич у розпачі пролежав на землі до наступного ранку, потім дізнався у фортеці, хто викрав його коня, і рушив до аула. Але Азамат кудись зник.

Максим Максимович намагався довести Печоріну, що вчинок його нехороший, але той був спокійний: "А коли вона мені подобається?" Печорін довго домагався кохання Бели і поступово привчив її до себе. "Слухай, люба, добра Бело! — говорив Печорін,— ти бачиш, як я тебе кохаю; я все ладен віддати, щоб тебе розвеселити: я хочу, щоб ти була щаслива; а якщо ти знову будеш сумувати, то я помру. Скажи, ти будеш веселіша?" Бела замислилась, посміхнулась і кивнула головою на знак нагоди.

Бела стала привітнішою, довірливішою — та й тільки. Одного ранку Печорін зібрався й увійшов до дівчини попрощатися. Вона не відповідала на його слова, але коли Печорін пішов до дверей, Бела кинулась до нього. Максим Максимович перервав розповідь, а потім сказав: "Мені стало досадно, що ніколи жодна жінка мене так не любила". Він вважав, що Печорін і Бела були щасливі.

Казбич вирішив, що все трапилось зі згоди князя, і, дочекавшись його на дорозі, вбив.

Оповідач і Максим Максимович рушили далі, на ніч вони зупинились на відпочинок в одній гірській саклі, і Максим Максимович закінчив свою розповідь про Белу.

Минув час, і Печорін став все частіше подовгу полювати. В такий час під стінами фортеці з'являвся Казбич, й про це Максим Максимович розповів Печоріну. Той наказав Белі не виходити з фортеці. Але з усього було видно, що ставлення його до Бели змінилось. Бела почала помітно марніти, обличчя її витяглось, великі очі вже не блищали, вона всі дні сиділа на ліжку, бліда й печальна. Максим Максимович докоряв Печоріну за його холодність, а у відповідь почув: "...У мене нещасливий характер: чи виховання зробило мене таким, чи Бог мене так створив, не знаю, знаю лише те, що коли я причиною нещастя інших, то й сам не менш нещасний... У першій моїй молодості, з тієї хвилини, коли я вийшов з опіки рідних, я шалено віддався всім втіхам, які можна дістати за гроші і, певна річ, втіхи ці мені остогидли. Потім пустився я в великий світ, і незабаром вище товариство мені теж набридло; закохувався в світських красунь, і мене кохали,— але їхнє кохання тільки подражнювало мою уяву та самолюбство, а серце залишалось порожнім... Я став читати, вчитися — науки також набридли; я бачив, що ні слава, ні щастя від них не залежать нітрохи, бо найщасливіші люди — невігласи, а слава — удача, і щоб добитися її, треба тільки бути спритним. Тоді мені стало нудно... Незабаром перевели мене на Кавказ: це найщасливіший час мого життя. Я сподівався, що нудьга не живе під чеченськими кулями — дарма: через місяць... мені стало нудніше, ніж колись..." Бела здавалась Печоріну ангелом, що його надіслала йому доля, але виявилось, що "любов дикунки не набагато краща за любов знатної пані; неуцтво і простосердість однієї так само набридають, як і кокетство другої". Печорін сказав, що ще любить Белу, але йому з нею нудно. "Дурень я чи лиходій, не знаю; але те правда, що я так само заслуговую жалю, можливо, більше, ніж вона: ...життя моє пустішає день по дню — мені залишився один засіб: мандрувати. ...Може-таки де-небудь помру на дорозі!"

1 2 3 4 5
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скорочено Герой нашого часу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Скорочено Герой нашого часу"