Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

Присвячую коханій дружині Вікторії Горбуновій

Щиро подякую Галині Левченко та Ярославу Мойсієнку

У книжці використано слова з українських народних пісень «Стоїть яворець тонкий, високий», «Тройзілля в дуброві», а також пісень гуртів «Вій» («Очі відьми», «Змія», «Нудьга», «Не дала земля», «Вогняне коло»), «Тінь сонця» («Пісня чугайстра»), «Океан Ельзи» («Веселі часи», «Коли тобі важко»), елементи «Велесової книги» та справжні українські замовляння.

Темний і мертво-тихий ліс обступав її з усіх боків. Нависав над головою, стелився під ногами стежкою, ледь видною у місячному сяйві. Вона йшла без мети. Довге чорне волосся звивалося по спині, обіймало плечі, коливалось у ритмі ходи. Вона не знала, куди йде — просто йшла, в голові бриніла лише одна думка. Думка, яка одночасно давала її виснаженому тілу сили рухатися вперед, і забирала ці сили. Ця думка з кожним кроком ударяла молотом по душі: «ХТО Я?!»

Вона спробувала вимовити це вголос, але від того усвідомлення самотності стало ще сильнішим, ще жорсткішим, ще страшнішим. На голос озвалася зграя птахів. Вони знялись у повітря, тріпочучи крильми і здіймаючи галас. Ліс ніби ожив, але вже за мить знову стояла мертва тиша, від якої мороз пробігав шкірою, їй схотілося зупинитися, знайти якусь нору, залізти у неї якомога глибше і не рухатися, не рухатися, не рухатися ніколи…

Передчуття чогось недоброго слимаком поповзло по спині, піднялося до серця і там оселилось як у себе вдома. «Зупинися, сховайся, не рухайся, тут тобі немає місця, це не твій світ, на тебе тут не чекають….» — шепотів той моторошний слимак страху «Ні, вперед, я не зупинюся! — рішуче відповіла вона і пришвидшила ходу. — Не зупинюся, поки є сили. Я мушу вийти з цього лісу, я мушу дізнатися, хто я і чому я тут.»

Раптом вона зрозуміла: за нею стежать. Всім тілом відчула липучий погляд. Страх із серця мурахами поповз у руки, ноги, голову. І вона побігла. Це був біг наввипередки зі смертю, біг, винагородою за який мало бути життя. Вона бігла, і стукіт серця заповнював увесь навколишній простір. Голова розколювалася від болю, віття дерев хльостало по лицю.

Стежка раптом зникла, і бігти стало важче. Сили покидали її, а погляд не відпускав. Ще крок… Ще один…

Нога, замість обпертися об землю, опустилася в нікуди. Вона втратила рівновагу і полетіла в провалля. Останнє, що побачила, — схилену над нею велику темну тінь.

Сонце сходило над стінами древнього міста. Першими його вітали сніжно-білі вежі старшокняжого замку. Ось засяяла найвища вежа, за нею — три нижчі. Сонце поступово підіймалося, і зі світанкової напівтіні проступали обриси міста. З ранкового туману виринали зелені сади; сірими тінями, маревом видавались дерев’яні хатинки.

Жителі Суронжу прокидалися.

Одні пірнали у вранішній туман з дверей власних будинків, інші — з воріт заїзних дворів. Купці оглядали свій крам, нашвидкуруч снідали і прямували до ярмаркової площі: треба ж усе розкласти та обговорити сьогоднішні ціни з товаришами. Власники пекарень та всіляких крамниць теж перекладали товари і відчиняли двері для відвідувачів, бо ж було у Суронжі багато подорожніх, яким треба вранці вирушати в путь.

Прокидалися до світу і відьмаки з відьмами, і мудреці, і волхви, і віщуни, і прості набожні міщуки. Всі вони сходилися до капищ і славили своїх богів.