Читати книгу - "Список бажань"

Меґ і Ригачка йшли на крадіжку. Меґ і Ригачка. Звучить, наче вистава на дві дії протилежного змісту. Але то була не комедія. Не було нічого кумедного в тому, щоб удертися в помешкання пенсіонера.

Раптор пускав слину на черевики Меґ.

— Нащо він нам здався, той двіртер'єр? — засичала вона, витираючи черевика в квітнику.

Ригачка відвернувся від вікна. Поросячі очиська зирили з-під нагелених патлів.

— Ти, Фінн, — прошепотів він. — Раптор — не двіртер'єр. Він чистокрівка, з неслабим родоводом.

Меґ звела до неба очі.

Ригачка знову взявся за відмичку, встромляючи її між рамою і підвіконням.

Уже втисячне Меґ Фінн запитувала себе, що вона тут робить. І як вона зійшла на таке — скрадатися по чужих старечих хатах із таким покидьком, як Ригачка Бренан? Її відображення винувато дивилося з вікна. На мить їй здалося, що вона бачить мамине обличчя. Такі самі величезні блакитні очі, такі самі біляві кіски, навіть такі самі зморшки між бровами. Що подумала б мама про цю вилазку? Меґ мимоволі почервоніла. Ото й було відповіддю на запитання.

Віконна рама тріснула.

— Проїхали, — буркнув Ригачка. — Залазьмо.

Раптор видерся по стіні в темінь кімнати. Він був собакою, який будь-що йшов до мети, а мета його була проста — знайти хазяїв помешкання. І накази, які він виконував, були прості — кусати все. Що закричить, те і є хазяїном. Навряд чи можна було назвати цього пітбуля кмітливим, він просто вгризався в усе, що запопав на своєму шляху.

— Чому б нам було просто не задзвонити в двері? — простогнала Меґ.

— Та годі вже скиглити, Фінн, — гарикнув Ригачка. — Це ж старий глушман Лоурі — глухий, як тетеря. Ти хоч феєрверк тут запускай, він собі даватиме хропака.

Ригачка перевалив свою тушу через підвіконня, оголивши обвисле черево. Меґ здригнулась. Бридота.

Обличчя її напарника проступило з темряви.

— Ти йдеш, Фінн?

Меґ мовчала. Ось воно. Межа між зухвальством і злочином. Вирішуй, чи переступиш.

— Що? Здрейфила?

Меґ розсердилась:

— Нічого я не здрейфила, Ригачко Бренан!

Ригачка глузливо захихотів:

— Доведи.

Він маніпулював нею, і вона це знала. Але Меґ Фінн ніколи не могла втримати характер, її завжди брали на слабó. Вчепившись руками за підвіконня, вона хутко вскочила до кімнати.

— Ось як треба вдиратись, ти, одоробло! — зверхньо відповіла вона.

Ці слова могли б їй вилізти боком. Проте Ригачка не гаяв часу на бійку з нею перед крадіжкою. На щастя, його пам’ять була така ж тривка, як у гладезної акваріумної рибки, і, коли вони зроблять діло, він геть усе забуде.

В кімнаті терпко пахло ліками. Меґ знала цей запах. Вона пам’ятала його ще відтоді, як усеньку ніч просиділа на кушетці під маминою палатою в лікарні. І те, що вона оце робила, від того запаху видавалося ще жахливішим. Як вона тільки могла? Обікрасти безпорадного пенсіонера..

Вона могла, бо їй потрібні були гроші, щоб утекти. Вирватись від Франко раз і назавжди. Переправитись до Фішґарда[1] і ніколи не повернутися.

Думай про переправу, казала вона собі. Думай про втечу. Здобувай гроші, як тільки можеш.

У кімнаті було повно старечих речей. Коробочки з пігулками і пляшечки з настоянкою від кашлю. Всякий непотріб. Ригачка поховав його по кишенях.

— Може, там серцеві пігулки, Ригачко, — прошепотіла Меґ. — У старого може статися серцевий напад, як побачить, що його пограбували. І ти перетворишся на вбивцю.

Ригачка знизав плечима:

— То й що? Одним психом менше. Та й усе. Крім того, не розумію, чого ти скиглиш. Ти ж співучасниця.

Меґ розтулила рота, щоб заперечити, та не змогла. Бо то правда. Вона була співучасницею всього, що відбувається тут цієї ночі.

— Тож годі киснути і понишпори в миснику. Це старе гальмо, мабуть, десь там сховало гроші. Усі психи так роблять. Ніби мають кому їх залишити!

Ще один діамант Ригаччиної мудрості. Рука Меґ зависла над ручкою старовинного мисника. Відчиняй, казала вона собі. Відчиняй і начувайся. Пальці тремтіли й клякли від сорому і страху. Старовинні фотокартки стояли вздовж полиць. Пожовклі очі з докором дивились на неї крізь тьмаве скло. Даремно. Меґ Фінн могла бути нестерпною, але пропащою вона не була.

Ригачка відштовхнув її.

— Нікчема, — промимрив він з огидою.

І враз сяйнуло світло. Старий Лоурі Маккол стояв на сходах, загрозливо розмахуючи старою рушницею. Мабуть, він був не такий глухий, як гадав Ригачка.

— Агов! Що ви тут робите? — запитав він сонним рипливим голосом. Запитання таки з розряду тупих. Двоє чужаків. Посеред ночі. Риються в чужих речах. Що ж, він думав, вони роблять?

Лоурі звів гачок своєї старезної рушниці.

— Отже?! Я вас запитав.

Ригачка ненароком відригнув; власне, через це його й прозвали Ригачкою.

— Чистимо твою хату, придурку. А що ж би ще?

Старий, насупившись, спускався сходами.

— Аякже, опецьку, саме так воно і є! Ану, забери свої лапи з мого мисника, доки я не продірявив твою коростяву довбешку.

Меґ закліпала. Усе було як у телику.